Затока на межі: чому ескалація довкола Ірану відкриває вікно можливостей для України
Бойові дії, що поновилися на Близькому Сході, є логічним та масштабнішим продовженням 12-денної війни Ізраїлю та США проти Ірану влітку 2025 року. Але цього разу режим у Тегерані розширив межі конфлікту, обстрілюючи дронами, балістичними та крилатими ракетами монархії Затоки, навіть Кіпр та Йорданію.
Причина зрозуміла – єдине, на що Іран наразі здатний в умовах постійних бомбардувань, вбивства верховного лідера Алі Хаменеї та деградації вищого військового командування армією (Артеш) та Корпусом вартових ісламської революції (КВІР) – асиметричні удари.
Вони мають на меті підвищити ціну війни, влучаючи по цивільній та нафтогазовій інфраструктурі, щоб маленькі, але заможні держави Перської Затоки вимагали миру від Вашингтону і Тель-Авіву.
Дрони долетіли навіть до нейтрального Оману, який доклав величезних зусиль у царині дипломатії та медіації, щоб завадити кровопролиттю.
Однак вбивство очільника Ісламської Республіки не призвело до миттєвого падіння режиму, оскільки троє інших топ-лідерів вижили – велика стратегічна помилка, яка наразі уможливлює його подальше існування.
Це стосується президента Масуда Пезешкяна, головного судді Ірану Голамхоссейна Мохсені-Еджея та Аятолли Алірези Аріфі.
Вони сформували Тимчасову раду (як це вимагає стаття 111 Конституції Ірану), яка “керує” країною до обрання нового Рахбара (Рахбар або ж Верховний Аятолла – релігійний лідер Ірану та шиїтського руху в ісламі, який має останнє слово щодо стратегічних та політичних рішень в країні, є символом Ісламської Республіки).
З великою ймовірністю, ним стане якраз Аріфі. Сам Корпус вартових наразі діє автономно, у так званій “мозаїчній” структурі з багатьох незалежних осередків, не маючи або ігноруючи накази з Тегерану, який показує себе дуже слабким центром.
Це підвищує рівень хаосу в регіоні, поки США та Ізраїль поспішають вибити останні опори з-під ніг режиму.
І хоча арабські монархії зараз переживають свій найбільший обстріл з часів операції Буря в пустелі у 1991 році, вони поки справляються з мінімальними жертвами та руйнуваннями.
Левова частка ракет та Shahed приходиться на три країни: Бахрейн (“дім” П’ятого флоту США), Об’єднані Арабські Емірати (символ багатства і свободи та бази США) та Катар (найбільша регіональна база США Аль-Удейд).
Причому Катар, дуже дружня до Ірану країна, навіть збила два іранські бомбардувальники Су-24. Якщо режим аятол виживе, він залишиться один, без жодних друзів і союзників, зі зруйнованою економікою, енергетичним, екологічним та соціальним колапсом. Це потенційно може спровокувати нові хвилі біженців.
Головна проблема цього протистояння в тому, що війни не виграються лише авіаударами (як ми це чудово бачимо на прикладі України). Вони практично не здатні змінити режим.
Але асиметрична відповідь Ірану може принести певні плоди у війні на виснаження, якщо ППО монархій закінчиться швидше, ніж запаси ракет та пускових установок КВІР. Оскільки за кілька днів був відстріляний кількарічний запас перехоплювачів, це вже створить ризик для українських постачань.
З іншого боку, Україна може і має поділитися з нашими партнерами у регіоні своїм досвідом протидії іранським дронам, які становлять основну небезпеку для інфраструктури Затоки.
Навіть Трамп це розуміє і починає натякати на можливість наземної операції для фінального цвяха в труну Ісламської Республіки. Додатково, не можна виключати етнічні повстання в областях проживання курдів, белуджів та азербайджанців, як такий собі “другий фронт” всередині Ірану.
