Розпад Югославії та Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії

Друга публікація на тему “міжнаціональні конфлікти”. Після теми про війну у Сирії Факти ICTV розкажуть про розпад Югославії та Дейтонські угоди, які стали яскравим прикладом зовнішнього втручання у вирішення внутрішніх проблем однієї країни – Боснії та Герцоговини.

До чого це призвело?

Записано зі слів Максима Каменецького, доцента Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т.Шевченка, експерта з військових конфліктів на Балканах.

Зараз дивляться

Читайте: Війна у Сирії: кого бомбить Росія і нова Османська імперія Ердогана

Читайте: Війна в Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії й Туреччини

Читайте: Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська

Читайте: Війна і незалежність Косова: розвінчано міфи, якими прикривався Путін

Читайте: Війна в Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв

Читайте: “Оксамитове розлучення” Чехії та Словаччини: вибір еліт всупереч думці народів

Читайте: Війна в Південному Судані: неочевидно драматичні паралелі з Україною

Читайте: Війна в Південній Осетії та Абхазії: ва-банк Саакашвілі і провал стратегії Путіна

Максим Каменецький перед лекцією “Україна між Росією та Центральною Європою” (Загреб, 2011)

Розпад Югославії

З колишньою Югославією Україну найбільше поєднує спосіб державоутворення. СРСР і колишня Югославія були багатонаціональними. Але таке об’єднання не виявилося історичним прагненням народів – це неправда, що усі південні слов’яни хотіли об’єднатися в єдину Югославію. Їхнє об’єднання було ситуативним і під значним зовнішнім примусом в період 1917-1918 рр.

Наприклад, для словенців чи хорватів Австро-Угорщина була набагато ближчою, ніж Сербія. Вони не вважали сербів за “настільки” братів. Водночас історичний контекст складався так, що в період кінця 19 – поч. 20 ст. виникли ситуативні союзники. Все це підштовхнуло складові Австро-Угорщини та Османської імперії до пошуків нових зв’язків і створення Югославії. А розвал Югославії спровокували помилки у державній політиці та діяльність національних еліт.

Найбільша жорстокість виникає там, де учасники конфлікту добре знають один одного. У Югославії жорстокість проявилася сповна. Конфлікти були набагато виразніші у конфесійному та етнічному сенсі, аніж в Україні. Проводилася чітка межа між православними-католиками-мусульманами, сербами-хорватами.

Словенія фактично моноетнічна: 90% жителів – етнічні словенці. На старті незалежності у неї не було внутрішніх протиріч. Найбільша ж її проблема – з військами Югославської народної армії, які розміщувалися на її території. А ось у Хорватії були райони компактного розселення сербів…

Я одного разу потрапив у незручне становище, коли під час війни, у місті Шибеник (Хорватія), автоматично перепросив у порт’є готелю сербською. Він образився, проявивши підкреслену огиду до мови, якою я до нього звернувся.

В Україні не можна сказати хто сепаратист, а хто патріот на основі того, якою мовою спілкується людина. В колишній Югославії це було можливо зробити. Початком 90-х навіть анкетні проблеми виникали, коли у жителі в анкетах зазначали віросповідання. І якщо відповідь була “атеїст”, то переважно розумілося, що це серб. Бо у хорватів вважалося принциповим бути католиками. А у масовій свідомості сербів тих часів вважалося, що хорвати – це усташі (приблизно як у нас бандерівці) і прибічники фашистів у Другій світовій війні.

Боснія і Герцоговина – це досвід для Україні що таке врегулювання конфлікту під зовнішнім впливом, коли саме міжнародна спільнота зробила основний внесок у процес урегулювання.

Косово – це проблема держави, майбутнє якої теж вирішене на міжнародному рівні.

Дії Росії в Україні – це гра з США в контексті “ви зробили так з Косово – ось ми пропонуємо відповідь Кримом”. Росія спробувала довести, що ящик Пандори Захід відкрив саме в Косово, допустивши його самовизначення. Росія спробувала скористатися цим прецедентом в Грузії 2008 р. Але та її агресія у світі швидко забулася.

І ще: на відміну від подій в Україні, жоден конфлікт у Югославії не закінчувався приєднанням території. Це принципова різниця.

Дейтонські угоди

Дейтонські угоди складалися з базового документу та 11 додатків. Стосувалися переважним чином ситуації в Боснії і Герцоговині. Але загальна вимога стосувалася проблем нормалізації відносини на теренах колишньої Югославії, наприклад, між сербами та хорватами.

Напередодні 1995 року президент України Леонід Кучма пропонував, щоб місцем переговорів став Київ. Київ нібито має відносини з усіма сторонами конфлікту і водночас нейтральний. Зрештою, переговори проводилися на військовій базі Райт Паттерсон у штаті Огайо поблизу міста Дейтон. Вони заклали юридичні основи утворення сучасної Боснії і Герцоговини – країна стане конфедерацією між мусульмано-хорватською федерацією та Республікою Сербською в Боснії.

Насправді ці угоди мають називатися паризькими, бо підписані в грудні 1995 року у столиці Франції.

Дейтонські угоди – це зовнішній примус до миру. Але практика показує, що міжнародне наполягання на припиненні вогню і встановлення будь-якої держави, де не стріляють – це не кращий вихід.

Сучасна Боснія і Герцоговина показує, що вона не подолала внутрішньої кризи. Її будова стала основою для нових конфліктів. Лише тільки змінився конфліктогенний чинник. На початку 90-х це були міжнаціональні відносини, зараз – економіка, влада та корупція. Ніхто не помітив в Україні, що у 2013-2014 рр. у Боснії і Герцоговині були подібні події до наших – захоплення резиденції президента, вуличні бої поліції з протестувальниками…

Дейтонські угоди законсервували конфлікт. Ними була закладена модель колишньої Югославії в рамках Боснії і Герцоговини – багатонаціональна держава зі швидкою ротацією національних лідерів. Але якщо ці лідери корумповані… Наприклад, серби домовлялися з представником хорватської меншини, і він грав проти мусульман.

Дейтонські угоди для України? Не зовсім зрозуміло, яка інша сторона переговорів з Києвом. На базі Райт Паттерсон були зібрані усі ворогуючі сторони – оскільки Боснія та Герцеговина трьохетнічна, то три лідери етносів, які претендували на вплив майбутнє республіки і домовлялися між собою. А ми маємо підстави визнавати за “тією” стороною паритет переговорного рівня? Поки він стосується лише наявності зброї у частини люмпенізованого населення.

Як на мене, нам треба визначитися, який шлях вирішення конфлікту ми обираємо. Якщо варіант, коли за нас майбутнє вирішуватимуть міжнародні гравці –це шлях Боснії і Герцоговини або Косова. Якщо навіть не сили, а здатність є – тоді лише ховартський сценарій.