"Оксамитове розлучення" Чехії та Словаччини: вибір еліт попри думку народів

Більшість міжнаціональних конфліктів у світі, які приводили до переділу територій держав, закінчувалися кривавими подіями. Однак в історії є приклади, як розпадалася держава без воїн – “Оксамитове розлучення” Чехії та Словаччини.

Це сьома публікації серії про світові міжнаціональні конфлікти Фактів ICTV. Записано зі слів Миколи Капітоненка, доцента Інституту міжнародних відносин університету ім. Т.Шевченка.

Читайте: Війна у Сирії: кого бомбить Росія і нова Османська імперія Ердогана

Зараз дивляться

Читайте: Розпад Югославії та Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії

Читайте: Війна в Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії та Туреччини

Читайте: Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська

Читайте: Війна та незалежність Косова: розвінчано міфи, якими прикривався Путін

Читайте: Війна у Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години та здача героїв

Читайте: Війна в Південному Судані: неочевидно драматичні паралелі з Україною

Читайте: Війна в Південній Осетії та Абхазії: ва-банк Саакашвілі і провал стратегії Путіна

Микола Капітоненко.

Розпад Чехословаччини був результатом, з одного боку, краху всієї політичної архітектури в регіоні Східної Європи в кінці “холодної війни”, а з іншого – проявом рідкісного поєднання демократизації з черговою – четвертою за рахунком в історії – хвилею націоналізму.

Це було “Оксамитове розлучення” з повним оптимізму поглядом в майбутнє, і цим воно різко відрізняється від усіх інших розпадів держав у світі після “холодної війни”.

Причини

Держави розпадаються відносно рідко, особливо в нормальних умовах за відсутності геополітичних катаклізмів на зразок світових воєн. Коли розпад все ж відбувається, з його допомогою намагаються вирішити (або запобігти) внутрішні конфлікти, пов’язані з відмінностями – етнічними, релігійними або ідеологічними.

Завжди головною причиною розпаду держав виступає їхня слабкість – нездатність забезпечувати безпеку, прийнятний рівень життя або перспективи розвитку своїх громадян. Коли держава опиняється в такому жалюгідному стані, люди – на рівні громад, етнічних груп, кланів або в будь-якій іншій формі – починають брати справу в свої руки. Держава тоді виявляється непотрібною, зайвою, принаймні, у своєму теперішньому вигляді. Розпад Чехословаччини став відповіддю на кризу всієї політичної системи країни внаслідок зміни режиму.

Крім того, поріг 1980-х і 1990-х приніс з собою зростання значущості національної ідентичності, або, простіше кажучи, посилення впливу націоналізму. Крах комуністичної ідеології створив вакуум, який у Центральній і Східній Європі традиційно заповнила філософія націоналізму. Люди раптом відчули себе не комуністами-Інтернаціоналістами, а чехами, словаками, поляками, українцями. Масштабні проекти з конструювання нових ідентичностей, типу радянського народу, провалилися.

Як не дивно, але свою роль зіграла і демократизація. Чудова в довгостроковому плані тенденція, в короткостроковій перспективі вона генерує низку ризиків і загроз, включаючи загрозу сепаратизму. Перехід від авторитарного до демократичного режиму створює або посилює попит на популярність, до якої найкоротший шлях часто пролягає через націоналістичну риторику.

Таким чином, кінець “холодної війни”, Оксамитова революція в Чехословаччині, а опісля вибори зробили розпад держави практично неминучим. Після виборів 1992 року, стало зрозуміло: переможці – Громадянська демократична партія (Чехія) і Рух за демократичну Словаччину (Словаччина) – віддадуть перевагу розділу країни, а не довгим, важким і, досить імовірно, невдячним спробам її зберегти.

І хоча, судячи з опитувань, за такий варіант виступала меншість населення в обох частинах федерації, вирішували еліти, що теж типово для кінця епохи соціалізму.

Чехія та Словаччина на сучасній карті.

Хто кого “годував”

Традиційні бюджетні відрахування із земель більш розвиненої економічно Чехії в Словаччину припинилися в січні 1991 року, тобто приблизно за півтора року до початку процесу поділу. Це означає, що хоча економічні міркування були присутні на порядку денному і в громадській думці, але не були вирішальними.

Економічні міркування поділу часто переоцінені. Довгі і системні спостереження за сецессіонізмом і сепаратизмом показують, що до нього схильні як багаті, так і бідні країни; а з іншого боку, сильні дисбаланси в доходах далеко не завжди приводять до бажання бідних чи багатих відокремитися.

Чехія була в середньому на 20% багатшою за Словаччину – абсолютно не критичний розрив. Дотації були, але про “годування” мову вести не можна.

Порівняти економічну географію України з чехословацькою можна тільки з тієї точки зору, що обом країнам дісталася застаріла промисловість, яка загрузла в лабіринтах планової економіки. Тільки в Чехії і Словаччині провели швидкі та успішні реформи, а в Україні законсервували неефективність. Донбас, в силу своєї населеності і шахтарської символічності, просто трохи краще за інші регіони підходив на роль пам’ятника безглуздості радянської моделі економіки.

Паралелі з Україною

Розпад Чехословаччини важко порівнювати з кризою на Донбасі перш за все тому, що в другому випадку ми маємо штучно створений конфлікт, до якого немає ні історичних, ні національних, ні якихось інших передумов.

У 2014 році Україна переживала драматичний період ослаблення держави, яка полягала у всьому, включаючи втрату легітимності, контролю над кордонами та силовим агрегатом. Конфлікт на Сході став результатом прямого втручання Росії – нічого подібного у Чехословаччині не могло і бути. Набагато більш виправдані паралелі з іншим відомим “розділом Чехословаччини” в 1938 році за прямої участі нацистської Німеччини.

“Оксамитове розлучення” було оптимальним вибором повністю легітимних еліт двох республік у змінених політичних умовах. Конфлікт на Донбасі – це помилковий вибір еліти сусідньої держави, готової заради власних геополітичних фантазій порушити будь-які правові норми.

Реакція Заходу

“Оксамитове розлучення” відбувалося на тлі драматичного розпаду Югославії, тож викликало мінімум занепокоєння і втручання зовнішніх акторів. ЄЕС, який ставив у той час на чільне місце питання прав національних меншин, дбав про мирний характер поділу і про мінімальний вплив націоналістичних ідеологій в нових державах. Загальна політика безпеки в той час була хіба тільки “на папері” – у тексті Маастрихтського договору, який іще не вступив у силу, тому реагували, в основному, на гуманітарні та пов’язані з ними виклики.

США і Росія, учорашні противники по “холодній війні”, звикали до нового світоустрою. В американські стратегічні підходи цілком вписувалися такі зміни у Східній Європі. У Москви на порядку денному були питання серйозніше.

Активнішу позицію займали країни регіону, в першу чергу Угорщина і Румунія, які цим опікувалися, адже в обох країнах проживають етнічні меншини, а також про зміни загальної розстановки сил в регіоні.

Досвід

Українцям варто пам’ятати, що чехословацький досвід – унікальний. Збіг історичних обставин дало шанс елітам двох країн провести розділ безкровно, мирно і, можна сказати, з користю. На противагу цьому, більшість випадків розпаду виглядають зовсім інакше.

В Україні немає етнічних, культурних чи інших передумов для сецессіонізму. Нам ні з ким розлучатися. Наш виклик в іншому: у відстоюванні своєї незалежності та державності.

Що є зараз

Економіка обох країн дозволяє їм перебувати серед 50 найкращих у світі за рівнем доходів на душу населення, при цьому Чехія на три позиції – приблизно на 6% – випереджає Словаччину. Тобто, традиційний для соціалістичних часів розрив зменшився. Результатами цілком можуть бути задоволені жителі обох держав.

Питання про те, чого вдалося б домогтися, якби Чехія і Словаччина залишилися єдиною державою, залишається відкритим. Навряд чи економічні та політичні результати були б іншими. Іншими могли б бути відносини між самими чехами і словаками, але це – спекуляції.

Союзи

Чехія та Словаччина побудували ідеальні двосторонні відносини. Приклад цих держав оманливо вказує на легкість і ефективність розділу держави як способу вирішення політичних проблем. Але “Оксамитове розлучення” – швидше виняток, ніж правило.

Чехія і Словаччина отримали в спадок схожий набір проблем в економіці і політиці, й обидві розглядали зовнішню політику як ефективний інструмент їхнього вирішення. у результаті обидві – Чехія трохи раніше – виявилися активними учасниками процесів розширення НАТО і ЄС, адресатами нових проектів фінансової допомоги ЄС і взагалі активними елементами нової системи регіональної безпеки.

Створена в якості перехідного інструменту Вишеградська група виконала свої функції і до сьогоднішнього дня залишається прикладом активного і успішного субрегіонального об’єднання.

Майбутнє

Ніяких серйозних розмов про возз’єднання двох республік немає і, напевно, не може бути. У цьому просто немає сенсу: обидві знаходяться в комфортних політичних рамках Європейського союзу, частини суверенітету передані в Брюссель, а рівень колективної безпеки такий високий, що обидві країни витрачають на військові потреби всього лише по 1% від ВВП.

Крім того, процеси об’єднання взагалі не дуже характерні для сучасного світу і Європи. Країни набагато частіше стикаються з перспективою розпаду.

Майбутнє цих держав сьогодні міцно пов’язане із Заходом в широкому сенсі цього слова. Вони стали його частиною, знову возз’єднавшись з політичним простором Європи. Тепер у них знову загальні проблеми, виклики і можливості.

Вони почуваються захищено, бо є частинами найбільшого у світі ринку та динамічної гігантської економіки. В обох країнах міцна демократія (обидві – в топ-50 країн світу), і високий рівень індексу людського розвитку (обидві – в топ-40).

Обидві країни з географією та історією, близькою до української. Чехія та Словаччина, як і раніше, залишаються для нас моделлю і “дорожнім орієнтиром”.