Межа свободи у XXI столітті: чи потрібна вона українцям?
“Україна – вільна, незалежна країна, в якій панує свобода думки, свобода слова, свобода віросповідання і ще багато інших свобод”. Як часто з уст наших політиків ми чуємо ці слова. Особливо часто, звісно ж, перед виборчою кампанією, коли все так і кишить гучними промовами і обіцянками, коли здається, що цей казан популізму вже ось-ось лусне, бо температура кипіння давно перевищила норму. Якщо все це послухати і задуматись, то навіть страшно стає від думки, наскільки ж ми вільні. Здавалося б, роби все, що заманеться, все, що не заборонено законом. Але чи насправді це так? Чи настільки ми потребуємо свободи, як часто про це говоримо?
Дійсно, Україна у 21 столітті, особливо після двох пережитих революцій, зменшила вплив на громадян. Тільки от реалії сьогодення диктують свої правила і здійснюють свій тиск, інколи навіть дещо більший, ніж держава. У нас з’являється внутрішня влада, внутрішній контроль. Людина все частіше не може висловити свою думку через страх, що її не так зрозуміють чи через те, що вона не є правильною. Хоча єдиної істини власне може і не існувати. Якби дивно це не було, але у нас досі підсвідомо існує страх бути білою вороною і думати не так, як всі. Здавалося б, нічого нового в цьому немає, адже давно відомо, що людина – істота соціальна. Тільки от саме тоді, коли вона починає зливатись з масою і некритично дивитись на речі лише тому, що так потрібно і так буде правильно, настає момент втрати свободи, бо важливими стають не власні думки і погляди, а те, що говорить суспільство. Важливими стають норми, установки, тиск моралі, яка змушує робити так, а не інакше. Тривога, яка при цьому зароджується, пов’язана з думками про те, що, можливо, людині і не варто мати свободу, а краще просто погодитись із загальноприйнятими думками та уподібнитись їм. Звісно, що це простіший варіант – знехтувати своєю свободою і перекласти всю відповідальність на чарівного помічника, який все вирішить. Тільки от щодо того, чи кращий це вихід чи просто втеча від власної безпорадності, залишаються великі сумніви.
Та питання не лише в тому, що часто ми нехтуємо нашою свободою, а й в тому, що боїмось її. І не тільки через страх відповідальності, який є одним з чинників. Тут присутній і страх вибору, який кожен повинен робити самостійно. Не слід забувати ще й того, що значно важливішу роль все ж відіграє менталітет українців. Бо так вже історично склалось, що ми певною мірою в різні часи були то анархістами, то індивідуалістами. І оця “хутірковість” і бажання, щоб тільки у тебе було добре, ще більше нам перешкоджала й перешкоджає досі. Якщо подивитись на історію України, то можна побачити, що українці завжди об’єднувались, коли існувала загроза державності, загроза їхнім правам, коли вони переслідували шляхетну мету. Це ж саме доводить історія сучасної незалежної України. За цей порівняно невеликий період країна пережила дві революції. Так, вони дещо різнились риторикою, вимогами, але під час обох можна було спостерігати надзвичайну велику консолідацію суспільства, бо всіх об’єднували певні спільні ідеї.
Любомир Гузар казав:
Свобода не в тому, щоби робити, що заманеться. Свобода – то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного,а, отже, для цілої країни. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас.
Власне, виходить, що свобода цілої країни залежить від того, як ми ставимось до власної свободи, від того, чи є ми собою, чи граємо ролі і носимо ярлики, які нам навішує суспільство. Відомий філософ XX століття Еріх Фромм писав, що не менш важливою є визначеність людини, яку свободу вона хоче відстоювати. Досить часто ми боремось за “свободу від”, яка виражає лише бажання позбавитись від певних зовнішніх заборон та обмежень. Натомість, мало хто думає про “свободу для”, яка є значно важливішою і дозволяє робити вільний вибір власного життєвого шляху.
Якщо говорити про межу свободи у XXI столітті, то не можна не згадати і про існуючу загрозу, коли вона може переходити у вседозволеність. І певні події, які нещодавно відбувались в Україні, змушують задуматись, чи не переходимо ми цей рубіж? Не так давно, а саме наприкінці січня цього року, на Хрещатику відбувся марш присяги Національних дружин. Сама організація своєю метою визначає забезпечення порядку на вулицях українських міст. Трансляцію цього маршу на офіційній сторінці організації у Facebook супроводжував такий допис: “Нас багато. Ми не боїмося застосовувати Силу, аби встановити на вулицях Український порядок!”. І ось тут виникає питання щодо застосування цієї сили. Хоча у численних коментарях Ігоря Михайленка, який є командиром Національних дружин, йдеться про те, що вони мають на меті лише охорону правопорядку, патрулювання вулиць і загалом співпрацю та допомогу поліції і не належать жоднимполітичним силам.
На перший погляд, нічого дивного тут може і не бути. Просто активним громадянам набрид безлад на вулицях, з яким не може впоратись поліція. До речі, для неї створення подібної організації мало би стати тривожним дзвіночком, що суспільство, м’яко кажучи, не задоволене її роботою. Менше з тим, все би було нічого, якби «дружинники» співпрацювали з правоохоронними органами і допомагали їм. Тільки от не встигли громадяни оговтатись від видовищного маршу молодиків у формі, як з’являється новина, що у Кременчуці відбулися сутички дружинників з поліцією. Тоді, як можна щось казати про захист прав людей, якщо певні організації можуть переходити межу вседозволеності? Якщо сьогодні вони заявляють, що готові відстоювати порядок, а завтра самі його ж порушують.
Так, у нас демократія, хай не в такому вигляді як має бути, але все ж, тому учасники мали повну свободу дій створити таку організацію. Але навіть наша свобода обмежується певними законами, які повинні бути однаковими для всіх, заради нашої ж безпеки. Тим паче, не дивлячись на те, що на сторінці організації в Facebook пояснюється, що джерелом фінансування Національних дружин є членські внески та пожертвування людей, залишається відкритим питання щодо фінансування цієї громадської організації. Бо це тільки слова, тому не можна забувати й про варіант, що це цілком може бути гарним політичним інструментом в руках певного олігарха або ж політика. А тут вже вступає у гру правило “На чиєму возі їдеш, того й пісню співай”. Тому відсутність контролю з боку держави подібних організацій і застосування ними сили може означати підрив суспільної свободи загалом.
В будь-якому разі, наша свобода чи несвобода залежить від нас. Просто коли ми робимо вибір між цими поняттями, необхідно розуміти, що обравши свободу не буде так легко, як це буває при виборі конформізму. Обираючи свободу для себе, ми обираємо тим самим свободу для країни, яку творимо. Так – це відповідальність, так – це завжди сумнів і критичність до всього, це дискусія, в якій народжується істина, і це боротьба. Боротьба за право на існування думки кожного, боротьба за краще життя для себе, а, отже, і для країни, боротьба проти конформізму і пасивності, які з’їдають державу зсередини. Але, мабуть, найголовніше навіть не боротьба, а право бути собою, а не жити з псевдодумками і псевдопочуттями, продовжуючи думати, що ти це ти тоді, як від твоєї індивідуальності вже нічого не залишилось.
ФОТО: ambientebio , ipress.ua , gogetnews.info , static.espreso.tv
Вікторія Гірко
