Боротьба за крісло президента: на що ставлять кандидати
Сезон відпусток закінчився, народні обранці повернулися з канікул і вчергове зірвали сесію Верховної Ради, а кандидати в президенти активізували підготовку до виборів. Чи не кожен потенційний кандидат в президенти, виходячи з того, що турбує громадян найбільше, вже почав робити певні кроки, аби отримати підтримку якомога більшої кількості виборців.
Риторика певних політиків, наприклад Юлії Тимошенко, зазнала деяких змін. Якщо згадати її попередні виборчі кампанії, то основним електоратом, на який вони спрямовувались, були люди старшого віку. Але цьогоріч Юлія Володимирівна вирішила зробити ставку на середній клас. Своїм гаслом з промовистою назвою Новий курс України вона фактично розпочала підготовку до виборів. Якщо коротко, то відповідно до цього так званого “нового” курсу країні потрібен новий суспільний договір (тобто нова конституція), новий економічний курс та парламентська форма правління канцлерського типу.
Тези, написані політтехнологами, звісно, гарні. Тільки ця мильна бульбашка починає лопатись, коли аналізуєш це докладніше. Так, за словами лідерки партії Батьківщина, країні необхідна нова конституція, яку прийматиме народ, бо стара не діє.
Тільки от дехто з нас напевно забув, як у 1996 році 450 депутатів приймали Основний закон під загрозою розпуску парламенту, бо кожного щось не влаштовувало. То чи потрібно щось говорити про прийняття такого рівня документа на референдумі, коли його формуватиме і за нього голосуватиме ціла країна? Ще одним цікавим моментом є створення Національної асамблеї самоврядності, яка повинна складатись на одну третину з голів новостворених громадських асоціацій, а на дві інші третини – з моральних та духовних лідерів. Але хто такі ці моральні і духовні лідери і чи не захочуть наші можновладці купити собі такі ласі місця, аби й надалі протягувати вигідні для себе рішення?
Не гає часу й опозиція – Юрій Бойко (Опозиційний блок і Вадим Рабінович (За життя). Їхня рекламна кампанія наразі не надто масштабна, але все ж свої плоди дає. Так, за даними опитування, проведеного Фондом Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, рейтинг лідера партії За життя становить 6,7%. Власне, на свою рекламу в соціальних мережах або ж на біл-бордах Вадиму Рабіновичу багато витрачатись не доводиться. Адже цілком вистачає власної програми на одному з телеканалів, аби ділитися своїми проросійськими поглядами на проблеми в державі.
Тим паче, основний його електорат – це явно не молодь. Що ж до рейтингу Юрія Бойка, то він теж “підскочив” до 6,4%. Електорат до цієї партії і власне кандидата перейшов від Партії регіонів. Тому люди, які зараз підтримують лідера Опозиційного блоку, досі впевнені, що він є справжнім господарником, який прийде і відновить промисловість, підніме економіку і от тоді заживемо знову, як раніше.
Не надто показово намагається здобути свій електорат Анатолій Гриценко. Так, за даними опитування соціологічної групи Рейтинг, майже 60% респондентів нічого не знають про його плани. Однак, він має досить гарну позицію в президентському рейтингу – 8,4% і займає 2 місце після Юлії Тимошенко.
Чинний президент Петро Порошенко не поспішає розпорошувати увагу на дрібниці. Натомість, очільник держави не так давно заявив про свій намір зробити єдину помісну автокефальну церкву. Судячи з того, що Вселенський патріарх Варфоломій призначив двох представників у Києві в межах підготовки до надання Православній церкві автокефалії, питання надання томосу наближається до фінішної прямої. Якщо це таки вдасться, то Петро Порошенко увійде в історію не лише як президент, за каденції якого Україна отримала безвіз, а й як людина, яка зробила те, що роками ніхто не наважувався змінити. Тим паче, за даними Фонду Демократичні ініціативи Ілька Кучеріва створення автокефальної помісної православної церкви підтримує 31% населення.
Та як би там не було, а наша реальність залишається незмінною – політики говорять лише те, що суспільство хоче чути, що свідчить про недостатній рівень розвитку політичної культури в громадян. За даними опитування соціологічної групи Рейтинг, від наступного президента найбільше чекають, після припинення війни на Сході України (67%), посилення боротьби з корупцією (57%). Подібна обіцянка не зникає вже кілька років з програм кандидатів і всіх популістів.
Ця деталь вказує на те, що українці досі схильні обирати емоційно, а не раціонально. Тут навіть вступає в дію феномен Вакарчука і Зеленського. Включення їх до рейтингів, велика довіра з боку суспільства – це не тільки тому, що вони не є політиками, а й тому, що вони говорять певні загальні речі щодо того, якою має бути успішна країна і її лідер. А ще це вказує на наявність в Україні політичної кризи. Директорка Фонду Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва, соціологиня Ірина Бекешкіна говорить:
Це включення (Святослава Вакарчука і Володимира Зеленського – авт.) свідчить про кризу українського політикуму взагалі. Я подивилася попередні результати виборчих опитувань. Приблизно за рік до виборів виділялися завжди два лідери. Якщо взяти кінець 2008-го – це Янукович і Тимошенко, 2003-го – це Янукович і Ющенко. А зараз такого немає. Ви ж бачите які низькі відсотки взагалі у всіх.
Крім того, цікавими є цифри соціологічного дослідження, проведеного Фондом Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова. Так, відповідно до нього, одним з основних мотивів вибору кандидата українці називають симпатію до ідей та пропозицій (40%), а також попередню діяльність (43%). Хоча таку довіру слід розглядати не лише як до самого кандидата, а, в першу чергу, до його ціннісних орієнтирів. Політолог Олег Саакян зазначає:
Головний ресурс будь-якого політика – це довіра, її природа від початку подвійна: раціональна і емоційна. Різні маніпуляції та контекст можуть посилювати вплив одного або іншого, формуючи пропорцію. Вибір, зрештою, базується на ціннісних орієнтирах та інтересах. Тут саме останні дослідження оптимістичні (наприклад, “Рейтингу”). Ми широкими кроками відходимо від патернального типу політичної культури до громадянського, від колективного до індивідуального. Саме це буде вирішувати, серед кого ми будемо емоційно або раціонально обирати.
Не менш вагомою проблемою, яка постає перед виборцями щороку – це відсутність об’єднаної, постійно діючої опозиції, а не Опозиційного блоку, де з опозиції хіба що назва. Партія Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» Юлії Тимошенко теж позиціонує себе як опозиційна, втім, як і партія Анатолія Гриценка Громадянська позиція. Та про об’єднання між собою навіть не йдеться. Юлія Володимирівна неодноразово і чітко заявляла, що вона йде на вибори сама. Звісно, враховуючи її амбіції, можна зрозуміти, що поступатись місцем вона не збирається. Натомість, 21 травня відбулось об’єднання партії Народний контроль Дмитра Добродомова з партією Анатолія Гриценка. Ба більше, лідер Громадянської позиції і надалі запрошує до співпраці опозиційні партії, зокрема, нещодавно у ефірі Радіо Новое Время він заявив, що ведуться перемовини з партією Самопоміч. Але от керівник цієї політичної сили Андрій Садовий з відповіддю також не поспішає.
Власне, такий розгардіяш в політичному житті держави ні на що хороше не вказує. Адже куди логічніше було б створити діючу і ефективну опозицію, яка могла б становити протидію і реально працювати. Це було б кращим показником того, що заради позитивних змін наші політики можуть йти на компроміс насправді, а не на словах обіцяти, як вони всі переймаються долею країни. Однак, ситуація вказує на відсутність бажання жертвувати власними амбіціями і планами щодо влади. І поки суспільство чекає на нові обличчя, старі продовжують вести стару гру.
ФОТО: president.gov.ua, ba.org.ua
Вікторія Гірко
