Замість 110 кг – менш ніж 50, тіло все в синцях: як росіяни знущалися з наших полонених у СІЗО
У Росії Вяземське СІЗО №2 стало місцем тортур для українських бранців. Три історії наших військових читайте далі.
Олександр Грицюк у полоні
Чоловік потрапив у полон у квітні 2022 року під Новобахмутівкою. У січні 2024-го рідним повідомили, що тіло Олександра повернули з полону.
– Ми живемо на Волині в місті Ківерці. Мій чоловік Олександр працював будівельником. Із перших днів повномасштабної війни він сказав: Хто, якщо не я? І пішов добровольцем. Воював у 110 бригаді імені Марка Безручка, – розповідає його дружина Оксана.
Жінка лише один раз отримувала листа від свого чоловіка, який, поза всяким сумнівом, був написаний під диктовку. Першу звістку про знущання над своїм чоловіком вона отримала на початку січня 2024 року.
– На початку січня 2024 року я отримала інформацію від ще одного співкамерника мого чоловіка. Цього разу я почула, що з нього знущалися. А вже 24 січня мені подзвонила слідча з Києва й сказала, що був обмін тілами в грудні 2023-го і в них є тіло мого чоловіка, – каже Оксана.
Жінка зауважує, що то був найстрашніший день у її житті.
– Коли ми 25 січня приїхали в Київ на впізнання тіла, я була шокована тим, що побачила. Це була дуже страшна картина. Особливо вразило, наскільки худе тіло привезли. Патологоанатом сказав, що в ньому не було й п’ятдесяти кілограмів, – говорить Оксана.
За її словами, чоловік був високого зросту – 180 см і до полону важив 110 кг, був фізично здоровим.
– Те, що від нього залишилося, це лише кістки та шкіра. Голова була вся синя, ніс набік, вказівні пальці без нігтів. Чи вони висмикнуті, чи відбиті, я не знаю. Сліди катування по всьому тілу, – зауважує Оксана.
Фото: Влада і Костянтин Ліберови/Texty.org.ua
Співкамерники розповіли дружині військовополоненого, що чоловіка щодня дуже жорстоко били за те, що той був високого зросту, статний, за те, що був із Західної України й не хотів розмовляти російською.
Дату смерті йому поставили 16 листопада 2023 року. У висновку нашого українського патологоанатома вказано “туберкульоз”. Наразі жінка намагається оскаржити цю причину смерті, оскільки на тілі були явні сліди тортур.
Віталій Клоченко у полоні
Чоловік потрапив у полон у квітні 2022-го. У квітні цього року родичам повідомили, що Віталія повернули з полону мертвим.
Фото: Влада і Костянтин Ліберови/Texty.org.ua
До повномасштабної війни він уже служив – з 2014-го до 2015 року був у 28 механізованій бригаді, мав статус учасника бойових дій. Пішов не вагаючись і в 2020-му, хоча у нього з дружиною вже було троє дітей.
– У березні 2022-го я дізналася, що вони в Маріуполі. Чоловік не казав, де вони там перебували, просто сказав, що в Маріуполі. Ми вже потім дізналися, що вони перебували на заводі імені Ілліча, звідки й потрапили в полон. Це сталося 12 квітня, – розповідає його дружина Оксана.
Побратими, які разом з Віталієм були у полоні, після свого повернення розповіли про ставлення росіяни до них. Тоді чоловік Оксани уже хворів на туберкульоз, був дуже худий, із переламаним носом.
– Як мені розповіли, там хорошого нічого не було. Жили вони в підвальному приміщенні. Годували тим, чим свиней годують, та ще й по дві ложки давали. Сильно били. Якщо людина падала, непритомніла, вони їй до вуха шокер приставляли, щоб очуняла. І продовжували знову. Як після такого не захворіти? А ще хлопці розповідали, що в камеру могли спеціально підселяти хвору на туберкульоз людину, щоб заразити інших, – говорить вона.
17 квітня жінку сповістили про страшну новину та запросили на впізнання тіла за фотографією.
– Фотографії реально були страшні. З одного боку, тіло було вже напіврозкладене. З другого – навіть у такому стані було видно, що над ним знущалися, били. І ще – страшна худорба. До того як він потрапив у полон, він був 185 см зросту, нормальної статури. А зараз це був просто жах, наскільки він був худим, – зазначає вона.
Жінка наголошує на численних порушеннях з боку державних установ. Так, наприклад, вона досі не може зробити свідоцтво про смерть, бо не зазначено місце смерті.
Олексій Крецу у полоні
Чоловік зустрів повномасштабне вторгнення на Луганщині, де й потрапив у полон. Спочатку його доправили в СІЗО №17 у Луганську, а вже звідти – у Вяземське СІЗО, де він пробув майже два роки. Повернувся з полону, зараз лікується від набутих у полоні туберкульозу й гепатиту B.
Фото: Влада і Костянтин Ліберови/Texty.org.ua
Чоловік зазначає, що у Вяземському СІЗО ставлення було жахливе, умови жахливі, просто нестерпні.
– Кожного божого дня на ранковій перевірці били, принижували. Той самий шокер – його на нас не шкодували. Вранці з підйомом о 06:00 до 10:10 ми стояли не рухаючись у камері. Стоїш обличчям до дверей: не можна голову навіть опустити, бо вважають, що ти тоді спиш. А в кожній камері велося відеоспостереження. Зазвичай дві відеокамери, рідко коли по одній. І кожен твій рух відстежувався, – говорить він.
Він зауважує, що у камерах, де їх тримали взимку, було у найкращому випадку 10-12 градусів, а влітку їм влаштовували пекельну спеку, вмикаючи опалення та зачиняючи вікна. За словами чоловіка, годували їх погано, а у баню водили декілька разів на тиждень.
– І от у них на бані були жінки. І вони дуже сильно любили бити нас по геніталіях берцаками, шокерами, чим завгодно, – розповідає Олексій.
Били полонених також на допитах.
– От я простий прикордонник, не штурмовик, не морпіх, не кулеметник. І то я на цих допитах втратив половину своїх зубів. А що творили на допитах із кулеметниками чи снайперами, страшно уявити, – додає він.
Так знущаються з наших полонених у кожному російському СІЗО. За інформацією Медійної ініціативи з прав людини, сьогодні українські бранці утримуються у 42 слідчих ізоляторах та виправних колоніях Росії.
Джерело: Texty.org.ua
