З одного пекла в інше: героїчна історія жінки з Азовсталі, яка пережила російський полон

86 днів на Азовсталі під постійним прицілом російських терористів. 11 місяців полону. Пекельна Оленівка та російська тюрма. Усе це пережила 55-річна одеситка Світлана Ворова. Вона вступила до полку Азов після загибелі сина на війні і була там діловодом. Нині Світлана на волі, проходить реабілітацію і, попри пережите пекло, планує повернутися на службу.

2015 рік. Одесити на колінах прощаються з двома бійцями полку Азов. Вони загинули біля Широкиного, їх тіла жорстоко понівечили кадирівці. Олександра Кутузакія хоронили у відкритій труні, щоб люди бачили, що з українськими військовими роблять росіяни. Мама Олександра Світлана Ворова після смерті сина пішла на фронт. Її пошматоване серце підказало лише один шлях.

Світлана проходить реабілітацію у Білій Церкві після 11 місяців полону і справжнього пекла. Торік у лютому вона опинилася у найстрашнішому місці на землі – на Азовсталі. Після чергового обстрілу Світлана записала своїм дітям відео. Прощальне. Бо відчула, що вже не побачить їх. Та вона вижила і вийшла за наказом у полон, але пекло Азовсталі змінилося на інше – колонію в Оленівці.

У страшних умовах Світлана жила чотири місяці. Каже, найгірше було чути, які тортури переживають полонені чоловіки.

Однієї ночі Росія вирішила спалити живцем наших бранців, влаштувавши теракт. Ніч 29 липня Світлана запам’ятає на все життя. Жінка згадує, як росіяни переконували, що це зробила Україна. Хоча все свідчило про інше.

Після Оленівки – сім місяців колонії в Росії. Ще сім місяців знущань та психологічного тиску. Бранців змушували вчити та співати російські пісні. Та пошепки українські полонені співали Червону калину і бачили Україну, крізь шпаринку, в небі.

Полонені багато спали, аби не відчувати голоду. Світлана пригадує, як ділилася з посестрами шматком хліба. У полоні схудла на 30 кг.

10 квітня Світлана і ще 100 українських бранців повернулися в Україну.

Пройшло чотири місяці. Вона досі не вірить, що на волі. Може гуляти парком, зустрічатися зі своїми посестрами та мовчати про все пережите, а ще – насолоджуватися простими речами, про які недавно могла лише мріяти.

Після реабілітації Світлана поїде в Одесу до сина, доньки і п’ятьох онуків, але ненадовго. Вона хоче повернутися на службу і закінчити те, заради чого віддав життя її син.