Було дуже страшно, ракети впали поряд із нашим стадіоном – власник ФК Рух Григорій Козловський

Ще три місяці тому Максим Білий понад усе хвилювався про те, як він і його товариші по команді Рух (Львів) виступлять у другій половині сезону. Вони не сподівались наздогнати два провідних клуби – донецький Шахтар та київське Динамо, але вдала перерва в середині сезону в Туреччині вселила впевненість у тому, що вони займуть міцне місце в середині турнірної таблиці української прем’єр-ліги.

Статтю публікує британське видання The Sun.

Власник ФК Рух (Львів) Григорій Козловський хотів, щоб його команда виграла Лігу чемпіонів, проте тепер головне – залишитись в живих. Команда української прем’єр-ліги може похизуватись однією з найкращих футбольних споруд у країні.

Тепер центральний півзахисник Білий роздумує не над тим, чи вирушить він на передову у війні своєї країни з Росією, а коли саме це станеться.

Центральний півзахисник Максим Білий / Фото: ФК Рух (Львів)

Приголомшливу швидкість руйнувань в Україні чудово ілюструє те, як перевернулось життя кожної людини в одному з провідних футбольних клубів країни.

Рух (Львів) – перспективна команда, яка може похвалитися найновішою та найкращою тренувальною базою країни, про що свідчать слова співробітників клубу, які гордо говорять: краще навіть за Шахтар.

ФК Рух, керований багатством та амбіціями місцевого бізнесмена-мільйонера, позаминулого сезону досяг вищого дивізіону національного футболу. Вони прагнуть затвердитися в українській прем’єр-лізі, проте амбіції власника клубу Григорія Козловського сягають ще далі.

ФК Рух позаминулого сезону досягнув вищого дивізіону національного футболу / Фото: ФК Рух

Поруч з виходом Руху в Лігу чемпіонів він мріє, що колись весь основний склад клубу буде сформований з вихованців нової молодіжної Академії футболу. Та ці мрії на майбутнє, адже кожного, від офіціанта до власника клубу, хвилює лише повсякденна й кривава реальність війни.

Рух може похвалитися новітньою та кращою тренувальною базою країни

Григорій Козловський евакуював свою родину, пресаташе клубу проводить свої дні на сільському блокпості, а працівники харчового блоку годують понад 700 тимчасово переміщених осіб на стадіоні клубу.

Деякі співробітники Руху приєднались до підрозділів Збройних сил України, і навіть гравці думають про те, щоб долучитися до армії.

31-річний Максим Білий, гравець вищої ліги упродовж 13 років, включаючи два сезони в хорватському клубі Гайдук Спліт, сказав:

– Якщо російські солдати прийдуть сюди, ми візьмемо до рук зброю. Ніхто більше не думає про футбол. Раніше ми постійно думали про нього, багато тренувались і весь час думали про наступний матч. Футбол домінував у нашому житті, але зараз він більше не здається важливим. Раніше ми дбали про перемоги в матчах, тепер ми дбаємо лише про те, щоб вижити. Ми поїхали до Туреччини на перерву в середині сезону, і це було добре. Ми мали хороші результати, усі гравці були у відмінній формі. Уболівальники з нетерпінням чекали матчів, а персонал був зайнятий підготовкою та продажем квитків на першу гру. Але незадовго – до цього почалася війна.

Товариш Білого по команді, Богдан Бойчук, був у страху за своїх батьків після того, як вони залишились у пастці в Херсоні, одному з великих міст, яке дуже постраждало від натиску окупантів.

– Вони (батьки, – Ред.) дуже налякані, але принаймні припинилася стрілянина, і я все ще можу зателефонувати їм. Я телефоную їм щодня.

На питання, чи готовий він за потреби взятися за зброю, щоб захищати батьків і свою країну, Бойчук відповів так само рішуче, як і його одноклубник Білий. Не вагаючись він сказав: Так, звичайно.

37-річний пресаташе Богдан Тимовчак зазвичай проводив свої дні, координуючи висвітлення матчів клубу в ЗМІ.

Він також був зайнятий підготовкою до урочистого відкриття тренувальної бази Руху — дев’яти футбольних полів та ультрасучасних тренажерних залів, оточених комерційними об’єктами для збільшення прибутків, зокрема готелем та лижним витягом.

Пишну церемонію, заплановану на травень, скасували, як і пресконференції у день матчу.

Натомість він став одним з тисяч людей, які несуть службу на блокпостах у селах. Вони зараз по всій країні, і ці сцени нагадують Другу світову війну.

– Раніше нас хвилювало, чи підготовлені наші гравці й чи виграємо ми три очки. Зараз нас хвилює лише війна, – говорить Тимовчак.

Власник ФК Рух Львів – Григорій Козловський

– Якщо війна дійде до Львова, усі ми будемо битися, в тому числі й гравці. Наш обліковий запис в Instagram був переповнений публікаціями про гравців. Тепер ми використовуємо його, щоб організувати волонтерів для допомоги біженцям та військовим, – говорить Григорій Козловський.

Як і власник клубу, Тимовчак відправив свою вагітну дружину та їх трирічного сина за кордон, якомога далі від небезпеки.

– Я радий, що вона у безпеці, та я знаю, що вона буде хвилюватися, тому що може прийти час, коли мені доведеться воювати.

Козловський, якого співробітники клубу називають паном президентом, займає кабінет на верхньому поверсі тренувального центру з балконом, звідки відкривається краєвид на поле, де в мирний час буде тренуватися перша команда.

Одягнений у жовту тренувальну майку, на якій, згідно з футбольною традицією, написані його ініціали GK, він вибухає сміхом, коли йому говорять, що вони також означають воротар (англійською – goalkeeper).

Він пишається своєю кар’єрою воротаря, хоча йому так і не вдалося вийти на топовий рівень.

Це рідкісний момент легковажної веселості, коли розмова знову повертається до війни.

Війна прийшла до Львова ще у перший день, згодом чотири крилаті ракети, кожна з яких несла 400-кілограмову неядерну боєголовку, влучили у міський аеропорт всього лише за кілька кілометрів від тренувальної бази клубу.

Лінія фронту, на якій футболістам доведеться грати зі зброєю в руках, можливо, ще не досягла Заходу України, та Львів все ще відчуває себе містом війни.

Внизу, в опустілій їдальні центральний напівзахисник Білий розмовляє з гідною захвату скромністю, якою наділені не всі футболісти.

Він визнає, що захоплення фанатів тепер нічого не значить, і що він та його товариші по команді нічним не відрізняються від усіх інших у країні, де живуть 44 млн героїв.

– Футболісти є героями у всьому світі, тому що вони забивають голи та виграють матчі. Але в Україні це вже не так. Ми більше не герої. Солдати – це герої, та звичайні люди, які допомагають біженцям і волонтерять для армії. Ми такі ж як і всі. Ми допомагаємо біженцям і візьмемо до рук зброю, якщо знадобиться. Ми стоїмо разом зі всіма нашими вболівальниками й усіма іншими в Україні. Ми всі однакові.