Коли в Україні діти стають сиротами або їх батьків позбавляють батьківських прав, малечу вилучають із проблемних сімей через соцслужби. Діти потрапляють до державних притулків. Звідти є кілька шляхів.
Діти можуть повернутись до рідних батьків. Трапляється це у разі, якщо родина виправила свої помилки. І займає, як правило, щонайменше кілька місяців.
Інший шлях – дитячі будинки сімейного типу. Популярні в останні роки в Україні заклади створюють родини. Вони беруть під опіку кілька дітей з інтернатів та виховують їх в домашніх умовах. Таке виховання допомагає дітям, що пережили складні, часом навіть для дорослих, ситуації, швидше та легше повернутись до звичного життя, а іноді і вперше відчути що таке дитинство.
Найоптимальніший сценарій – коли дитину з інтернату забираються прийомні батьки. Нині спостерігається тенденція до збільшення кількості родин, які зважуються на крок всиновлення. Однак чим старша дитина, тим менше шансів у неї знайти нову родину.
Альтернативний варіант – приватні дитячі будинки. В Україні таких закладів поки що одиниці. Однак вони мають високу ефективність влаштування вихованців у прийомні сім’ї. Один з таких знаходиться у Києві.
Звичайне свято для звичайних дітей
Перший день літа. У дворі колишнього дитячого садочка грає весела музика, на сцені працюють аніматори. Навколо неї бавляться кількадесят дітей. Вони активні, сміються і не бояться незнайомих людей. На вигляд це малеча, яку на свято привели батьки. Проте це вихованці приватного дитячого будинку Місто щасливих дітей. Сюди вони потрапили завдяки соціальним службам.
Спочатку починали з того, що забирали дітей, які просто залишились без дому, бомжували. А потім вийшло так, що почали співпрацювати з соцслужбами. Вони нам пропонують, а ми не можемо відмовити, – розповідає Лілія Кузнєцова, президент Фонду Місто щасливих дітей.
Зараз в центрі перебуває 34 дитини віком від 3 до 15 років. У кожного своя історія. Хтось втратив батьків. Комусь не пощастило з родиною, в якій старші пиячать, вживають наркотики або не приділяють дітям ніякої уваги.
Історії
За словами працівників центру, їх вихованці пройшли через справжнє пекло і пережили ситуації, з якими люди зазвичай не стикаються. І часом смерть батьків не найстрашніша з них. В центрі є діти, що пережили насильство і зґвалтування. Були випадки, коли дітей соцслужби забирали із квартир, де вони були зачинені кілька днів з померлими людьми.
Всі ці події накладають відбиток на дитячій психіці. Після пережитого дитина може не розмовляти та уникає людей. До цього додається поганий фізичний стан новоприбулих вихованців. Зазвичай малеча потрапляє до соцслужб виснаженою, часом з побоями, та відстає у фізичному розвитку. Все це і виправляють в центрі.
Кафе, кіно та ігри. Як повертають дитинство
В приватному центрі перш за все намагаються повернути дітям довіру до дорослих. Малюки проживають тут в умовах, максимально близьких до домашніх. Тут навчаються, грають та проходять реабілітацію. У вільний від уроків час дітей водять до кінотеатрів та музеїв.
Особливу увагу приділяють харчуванню. Щоб якнайшвидше відновити сили та допомогти організмам у стадії росту, дітям забезпечують посилений режим харчування.
Програма виховання дітей у центрі не відрізняється від життя в звичних сім’ях. Це головна умова роботи притулку. Вона допомагає малечі відчувати домашню атмосферу та не відгороджуватись від соціуму.
Майже всі знаходять сім’ї
За 11 років роботи центру нових батьків знайшли сотням вихованців. Працівники точної статистики не ведуть. Однак говорять, що останнім часом влаштовують близько 90% дітей. Причиною успіху вважають не лише методи психологічної реабілітації після пережитого, які застосовують тут.
Не менше уваги приділяють і підготовці дитини до життя в новій родині, розповідає соціальний педагог Наталія Гуменюк.
Не настільки важливо знайти сім’ю, як зробити так, щоб після того як дитина потрапила туди, було все гаразд. Нажаль, в Україні є ще певний відсоток повернення дітей усиновлювачами. На щастя, серед дітей центру таких немає. Тому що ці діти готові до життя в сім’ї.
Готові і самі прийомні батьки. Перед початком спільного життя з дитиною, вони отримують повну інформацію про неї. Підтримка здійснюється і після того, як вихованець центру потрапляє в нову родину. Близько року працівники продовжують супровід сімей і допомагають звикнути батькам і дитині один до одного.
Дев’ять місяців на пошуки
Приватні будинки для дітей обмежені в часі. Держава дозволяє їм утримувати вихованців дев’ять місяців. За цей час має відбутись адаптація дитини і пошук для неї нової сім’ї. Якщо ж це не трапляється, малеча вчергове має змінювати оточення. Її направляють до державних інтернатів.
Таким чином, дитині знову приходиться звикати до життя в нових умовах. Це не родина з татом та мамою, до якої готували малечу в центрі. Це новий заклад з кількома десятками дітей, де вже є свої лідери та неформальні правила.
Тож в центрі намагаються якомога швидше прилаштувати вихованців у прийомні сім’ї. Є і вікові обмеження. Якщо дитині виповнюється 16 років, вона має вийти з-під опіки закладу. Однак і в цьому випадку працівники будинку намагаються допомогти дитині.
Наприклад, нині один з мешканців Міста щасливих дітей – 15-річний юнак. Нову родину хлопець не знайшов. Але з допомогою центру він вже став курсантом Суворівського училища.
Волонтерство
Функціонують приватні центри виключно за рахунок благодійних організацій. Комунальні послуги, витрати на харчування та оплату праці педагогів отримують від меценатів. Поточні витрати Міста щасливих дітей лише на харчування затягують на 50 з лишком тисяч гривень на рік.
З коштами на утримання закладу допомагає Українська Біржа Благодійності. Зараз, наприклад, збирають гроші на оплату роботи психологів.
Ми збираємо гроші на оплату двох психологів, які будуть протягом наступного року працювати з вихованцями центру. Треба було для цього зібрати 73 тисячі гривень. 50 тисяч уже зібрано, – розповіла президент Української біржі благодійності Ірина Гуцал.
Глобальні цілі
Загалом, і благодійники і працівники центру хочуть досягти рівня усиновлення дітей, коли дитячі будинки просто перестануть існувати. Для цього, говорять, необхідно щоб діти, які натерпілись жахів у своїх рідних сім’ях, якомога швидше соціалізувались. І пішли у нові родини вже без страху, який залишив минулий досвід.
Яна Семенюк
Фото: facebook
