Розповіді жителів Димера: окупанти не давали спати по ночах і стріляли по будинках з танку

Мешканці звільненого Димера, що на Київщині, вважають, що їм пощастило, на відміну від Ірпеня та Бучі, але й це щастя доволі примарне.

Під час окупації селища російськими військами місцеві мешканці на собі відчули “братське” ставлення “визволителів”.

Жителям не дозволяли виходити з помешкань, тому їли тільки те, чим встигли запастися.

– Було й таке: хлібчик був такий черствий-черствий. Вода он, кину трошки водички, отої тепленької водички налила. Ото й вся їжа, – розповіла пенсіонерка Галина.

Жінка місяць потерпала без світла та від холоду. Бо шибки повибивало під час обстрілів. Воду Галина гріла у консервній баночці на імпровізованому каганці: заливала у баночку спиртову настоянку глоду, кидала туди ганчір’я та запалювала. Воно горіло і воду гріло.

Нині, за словами Галини, вже легше. Бо увімкнули принаймні газ. Жінка страждає на клаустрофобію. Для неї бути в темноті – тортура. Тому й під час активної фази війни в підвалі не ховалася. Як вижила – сама не знає.

 – Не пам’ятаю, хлопці. Таке було… стріляли – бухали, бухали…  я ходила там між туалетом і тією стінкою… я ходила. Тут сіла. Воно як бабахне, – згадує димерчанка.

Поруч із цим житловим будинком підприємство, яке колись виготовляло вікна. Тут російські окупанти облаштували штаб. І тут же тримали заручників – цивільних димерців.

–  Перший день сидів у них, у “братьєв славян”, – розповів літній чоловік. – Тільки заїхали, то я пішов парня виручать, то біля гаража забрали. Ну правда, не били, но в холоді в такому держали, ще й в темноті.

Мешканець будинку розповідає – разом з ним сиділи ще кілька чоловіків. Звільнитися їм вдалося тільки під час обстрілу нашою артилерією: у росіян почали рватися боєприпаси, вони й розбіглися, хто куди, а сторож відкрив заручників та випустив.

Над контуженими та заляканими здебільшого літніми людьми, протягом місяця знущалися, як могли. Як колись у концтаборах нацисти під час Другої світової. У XXI столітті ті, хто називають себе визволителями, не давали людям вночі навіть заплющити очі. Влаштовували так звані обходи. По квартирах шукали диверсантів та навідників артилерії, озброєні до зубів та рідко тверезі.

– Оце йдуть нагору – стукають у двері, потім униз ідуть – знову стукають, – розповіла пані Галина.

Мешканці Димера розказали, що російські грабіжники не залишили у будинку жодних  цілих дверей у квартирах. Тягли все, не гребуючи нічим.

Окупанти не оминули жодної квартири – трощили і грабували. 

 – Все, що можна забирали: парфуми, навіть приправи харчові позабирали, – розповів місцевий дядько.

Загарбники відбирали в людей автівки, вривалися в сараї та комори. Виносили з гаражів велосипеди та дитячий скутер.

Там, де жили самі окупанти? царює безлад: пляшки з-під білоруської горілки лежать серед ліків, стіни щедро прикрашені нецензурними написами. Навіть назву своєї столиці “визволителі” написали з помилками.

Димерці – люди прості, але запримітили, що російські солдати дивувалися книгам, наче вперше побачили. 

Пробачити, що хтось живе краще них, російські окупанти, ймовірно, не здатні. На дворі заводу залишився  вартісний автомобіль його власника. Вивезти не змогли, то понівечили і зіпсували.

А ще агресори розважалися, стріляючи по вікнах квартир з автоматів, а потім загнали у двір танка та чи то заради розваги, чи то заради залякування мешканців, прямим наведенням вистрілили по одній із квартир. Якби господарі були там, то вижити їм не вдалося.

Фото: Максиміліан Ільченко