Історія сепаратизму: хто і коли почав розколювати Україну
Вперше ідею відділення південно-східних областей було озвучено ще десять років тому. Чому ж розколу країни не сталося? І чому Росія весь цей час мовчала про Новоросію?
Десять років тому Україна вже була на межі розколу. На межі можливої війни.
2004 рік. Віктор Янукович і товариші обурюються: перемога на Президентських виборах вислизає. Потрібно терміново вживати екстрених заходів. У листопаді в Сєвєродонецьку відбувається з’їзд, на якому керівники Луганської, Донецької, Харківської та Одеської областей виступають за створення Південно-Східної української автономної республіки. Масштаб заходу переоцінити складно. І тут не обійшлося без Кремля: з’їзд відвідав сам Юрій Лужков – тодішній мер Москви і один з фаворитів Путіна. Саме після цієї події вперше заговорили про український сепаратизм. Саме тут вперше було озвучено заклик до розділення країни.
Болотов з Пушиліним – дрібні фантазери порівняно з організаторами з’їзду в Сєвєродонецьку, адже в 2004 році вони замахнулися на пів-України. Виникає логічне запитання: чому ж Росія не напала на Україну тоді? Чому чекала цілих десять років?
Причина перша – неготовність обох сторін до відкритого конфлікту.
– З одного боку, росіяни ще не готові були це робити: для них це було несподіванкою, що переміг не їхній кандидат Янукович, а інший, – пояснює політолог Володимир Горбач. – Другий момент: ці регіональні еліти, які зібралися там, в Сєверодонецьку, на цей з’їзд, не були також настільки радикально налаштовані.
На думку більшості експертів – весь спектакль зі з’їздом було розіграно політиками, щоб «набити» собі ціну після програшу.
Друга – оперативна реакція з боку силовиків. Потрібно віддати належне українським спецслужбам зразка 2004 року, яким вдалося швидко припинити конфлікт і не дати поширитися сепаратизму за межі Сєвєродонецька. Принаймні, тоді.
І остання причина звучить досить просто – домовилися! Адже як інакше пояснити те, що ініціатори сепаратизму фактично не понесли ніякого покарання.
На початку 2005 року проти нині покійного губернатора Харківської області Євгена Кушнарьова і губернатора Луганської області Олександра Єфремова як ініціаторів проекту ПСУАР були відкриті кримінальні справи за частиною 2 статті 110 Кримінального кодексу України за «посягання на територіальну цілісність і недоторканність України». Всі ці справи були закриті протягом 2005-2006 років за відсутністю складу злочину. І нині покійний Кушнарьов, і всім відомий Єфремов не тільки не отримали по заслугах, а навпаки – повернулися у велику політику, як ні в чому не бувало.
Тоді політикам вдалося домовитися один з одним. А Росія зробила вигляд, що її все влаштовує. До пори до часу. Кремль проковтнув образу, але не змирився! Саме після провалу в Сєвєродонецьку почалася серйозна підготовка майбутнього захоплення України. Не тільки теоретична, а й цілком практична. Створивши потужну армію, росіяни почали тренуватися: спочатку на полігонах, а після цього і в реальних умовах – в тій же Грузії.
Після обрання президентом Януковича в 2010-му почалися роки руйнування армії, розвідки, інших силових структур, причому робилося це зсередини. Створення п’ятої колони всередині країни, ніби ніхто й не помітив. В 2011 до Верховної Ради провладна партія тихо проштовхує закон «Про всеукраїнський і місцевий референдум». І тепер зрозуміло, для чого потрібен був цей закон. Тобто Росія вичікувала тільки моменту, і він настав під час Майдану.
В 2004-му Україні пощастило – війна пройшла мимо. В 2014-му везіння закінчилося. Зараз вже всьому світу ясний план Путіна, і весь світ розуміє, що розроблявся він дуже давно.