Не міг повірити, що вийшов — боєць ДШВ Грифон, який сам понад місяць тримав позицію
Військовослужбовець Сергій із позивним Грифон служить у 25 бригаді 7 корпусу ДШВ у званні молодшого сержанта. До війни він пережив вісім із половиною місяців російської окупації на Херсонщині, а з кінця 2024 року сам став до зброї. Воював на Покровському напрямку, брав участь у звільненні Котлиного, а на позиції в Лисівці провів 131 день.
В інтерв’ю Грифон розповів про окупацію, російських військових, страх, виживання на позиціях та про те, чому українці не мають права здатися.
Роздягнули серед поля та поставили на коліна
Сергій родом із села на Херсонщині. Перші місяці повномасштабної війни він пережив в окупації разом із мамою. Каже, тоді найбільше боявся не за себе, а за рідних, бо росіяни регулярно проводили фільтрації, шукали колишніх військових і пропонували місцевим вступати до армії РФ або окупаційної поліції. Сам Сергій раніше проходив строкову службу, тому заздалегідь сховав усе, що могло вказувати на його зв’язок з українським військом.
В окупації він провів вісім із половиною місяців. За цей час двічі ледь не загинув, бачив жорстокість російських військових і пережив момент, коли окупанти наставили автомат на його матір просто у дворі власного дому.
— Два рази мене мало не розстріляли в полі. Я на велосипеді віз хліб і блок сигарет із села в село. У нас не було води та їжі, тому люди їздили через поля на свій страх і ризик… І тут один раз їду, а назустріч два Тигри (російські бронеавтомобілі, — Ред.). Вискочило чоловік 10-12. Якісь чи контужені, чи наркомани — у них дивні рухи, очі дикі.
Сергій каже, що окупанти наказали йому роздягнутися та поставили на коліна просто серед поля.
— Один направив автомат у голову, інший — у спину. Стою в трусах, а вони риються в мішку з хлібом і сигаретами. Доколупалися до паспорта, в якому був ідентифікаційний код.
Найбільше росіян зацікавив саме ідентифікаційний код.
— Питали: що це за код, кому я щось передавав? Я пояснюю, що такий код є в кожного громадянина України, але вони нічого не зрозуміли. Я тоді подумав, що зараз вистрілять.
За словами військового, у ситуацію втрутився командир росіян, який вирішив не затримувати чоловіка.
— Він вийшов з машини і спитав суржиком, чи я служив в армії. Я сказав, що ні. Тоді він махнув рукою: Все, поїхали звідси.
Грифон пригадує, що російські військові поводилися жорстоко й безкарно.
— П’яні заїжджали в магазин, брали все, що хотіли. Били місцевих хлопців. На фермі свиней розстрілювали просто для забави.
Коли заходять у твій дім
Сергій каже, що найстрашніше в окупації — це постійне відчуття небезпеки у власному домі.
— Якось двоє зайшли до нас у двір. Один упер автомат мамі в лоб. У мене тоді все життя перед очима промайнуло. Я дивився на них, а вони якісь неадекватні. Обколоті чи що.
Військовий переконаний: пережити окупацію психологічно важче, ніж перебувати на передовій.
— Мені здається, те, що відбувалося в Бучі, Ірпені та інших окупованих містах, — таке пережити набагато страшніше, ніж бути на нулі.
Сестра Сергія змогла виїхати з Олешок через гуманітарний коридор, однак дорогою бачила наслідки російських атак.
— Перед ними дві машини розбомбили. Сестра бачила згорілі тіла дітей.
Сам Сергій залишився в селі разом із мамою.
— Потім до нас прийшли росіяни й сказали, щоб через 72 години в селі нікого не було. І бери куди хочеш — туди й тікай.
Все, хлопчики, припливли
Окремо Грифон згадує історію з російськими військовими-бурятами, яких українські бійці взяли в полон фактично без бою.
— Вони (буряти, — Ред.) десь тиждень пили самогон. Ідуть собі полем у село, рації розряджені.
Росіяни не знали, що населений пункт уже контролюють українські військові.
— Зайшли в магазин і почали щось вимагати. А тітка Надя їм каже: Все, хлопчики, припливли. Слава Україні! Вони нічого не зрозуміли. А потім озираються — довкола стоять наші військові та посміхаються.
За словами Сергія, окупанти покидали автомати й полягали на підлогу.
За що воюють окупанти
Грифон каже, що неодноразово спілкувався з полоненими росіянами й ставив їм одне й те саме запитання.
— Полонених, яких брав у полон, я завжди запитував: Ти прийшов воювати за гроші? І всі відповідали: так. Ще ніхто не сказав ні.
Один із полонених розповів, що до війни 15 років провів у тюрмі.
— Він сказав, що в Башкортостані немає роботи й усі бідні. Для нього дико було бачити асфальт у селах і унітази в хатах.
Нормальна людина не хоче воювати
Сергій каже, що після отримання повістки одразу вирішив іти до війська.
— Я за першою повісткою поїхав у військкомат. Розумів, що треба йти. Два дні проходив ВЛК. Чесно, був страх, що потраплю в поганий колектив. Буде погане ставлення. Дуже багато хлопців бояться, що буде погане ставлення, погані командири.
Втім, у своєму підрозділі він знайшов підтримку.
— Я потрапив у 3 батальйон 25 бригади. Командири та побратими в мене хороші. Всі звичайні люди… Зрозуміло, що ніхто не хоче воювати. Нормальна людина не хоче воювати. Це наші сусіди — ненормальні люди.
Котлине: перший бойовий вихід
Перший бойовий вихід Грифона був під час звільнення Котлиного на Донеччині.
— Нас висадили на точці, і ми мали пройти до нуля, зайти в тил ворога. Завданням групи було закріпитися на позиціях або штурмувати їх, якщо там залишалися росіяни. Ми тоді свої задачі виконали й вийшли майже без втрат.
На позиції Сергій пробув понад місяць.
— Я сидів там 33 дні. А коли вийшов, то відчув себе дуже задоволеним, що вдалося щось зробити.
Лисівка: 131 день на позиції
Лисівку (село Покровської громади, — Ред.) Грифон називає другим етапом своєї війни.
— Я пробув там 131 день. Там було дуже багато дронщиків — і наших, і ворожих. Ми зазнали втрат, але ворог — набагато більших.
Один на позиції
Понад місяць Сергій фактично сам тримав позицію після важких обстрілів.
Один із побратимів загинув, інший — не витримав психологічної напруги та покинув окоп.
— Він вибіг і сказав: Я тут сидіти не буду, бо нам тут гайки. А я сидів і намагався ще більше окопатися. І коли була хвилинка часу, то думав, як себе вберегти.
Росіяни постійно намагалися штурмувати позицію, закидаючи Сергія гранатами.
Одного разу окупанти підійшли зовсім близько.
— Я побачив двох росіян метрів за сім-вісім. Ще двоє були десь поруч. Я затулив рацію, щоб вони не почули. Я все облаштував так, що вони думали: на позиції точно нікого немає.
Військовий зізнається: словами складно передати постійне відчуття небезпеки.
— Ти весь час на норадреналіні (гормон стресу, — Ред.) й знаєш, що тебе хочуть убити.
Вихід із позиції
Найважчим, каже Сергій, був вихід із позиції. За його словами, ті, хто виводять, дуже ризикують своїм життям.
— Мене виводили вночі, вели під руки. На дамбі нас помітив російський дрон. А там таке місце, що просто нереально пройти. Ми впали у воду… Я чую дрони й думаю: це вже, напевно, мій кінець. Бо сил уже нема, а жити дуже хотілося.
Група переховувалася в каналізації, а потім кілька днів виходила до Покровська.
— Коли я заходив на позицію, ще були посадки. А коли виходив — уже не було нічого. Йшли короткими перебіжками, ховалися в траву, постійно слухали небо.
Зрештою, групі вдалося вийти.
— Я пам’ятаю момент, коли мене поплескали по плечу, дали сигарету й сказали: Знімай ти вже ту каску. А я не міг повірити, що вийшов.
Ніхто, крім нас
Сергій переконаний: українці мають розуміти, за що воюють.
— Я захищаю себе, своє. А росіяни не розуміють, за що вони тут. Якби нас було хоча б наполовину менше, ніж росіян, то їм усім уже давно були б гайки. Але нас набагато менше.
Він наголошує, що страх перед росіянами часто перебільшений.
— Хлопці, вони не такі страшні. Треба зрозуміти, що прийшов час робити те, що має зробити кожен дорослий чоловік. Коли дядя Путін постукає у двері дому — це набагато страшніше, ніж на нулі.
Своє головне бажання Грифон формулює просто.
— Я хочу жити українцем в Україні. З росіянами ми ніколи не помиримося. І друзями не будемо. Просто сядьте й подумайте, скільки шкоди вони наробили. Загублені життя, ненароджені діти, сім’ї, що не склалися.
За його словами, напевно, ще ніхто не робив стільки зла, як це зробила Росія.
