Андрій Моруга, інструктор-мінометник: Наші військові за одного бійця знищують 30 противників
В 2014 році у заблокованому Луганському аеропорту йому довелося дуже швидко вивчити те, чому вчаться кілька років – стрільбі з міномету. Оборона ЛАПа тривала з 1 квітня до 1 вересня, українські військові тримали її в повній облозі, без жодного наземного сполучення, без достатньої кількості їжі і боєприпасів. Після цього в Андрія був ще Донецький аеропорт. А потім, щоб не зійти з розуму, він почав вчити мінометників на фронті влучати в ціль з одного пострілу.
Сьогодні Андрій Моруга – інструктор і один з розробників ГРК Броня. За два роки він розвіз більше 1000 планшетів військовим і сам навчив понад 2000 бійців. Фактам ICTV мінометник розповів історію своєї війни і оборони двох аеропортів, про те, скільки часу займає навчити “з нуля” влучати чітко в ціль та які втрати несе противник через вмілі дії українських військових.
Росіяни професійно били, 600 чоловік в землю заривалися і все
До війни в Києві працював в компанії, яка займається будівництвом енергетичних об’єктів. Займався енергетикою, альтернативною енергетикою, системами резервного живлення. Сам я киянин. Указ Турчинова про мобілізацію був 18 березня 2014 року, а 21-го я вже опинився в Гончарівську. Якось був наказ відвезти хлопців на військове летовище у Ніжин. І я подумав – ми їх відвезли, вони там залишаться, а я повинен повертатися – так не піде.
З першого ж дня опинився в терміналі Луганського аеропорту. Але там ще все працювало. Ми в магазині ще купували пельмені, морозиво. Жіночки там працювали, готували для нас їжу. Потім поплатилися за це, за “пособничество карателям”. Багато людей спочатку нам допомагали, потім перестали, – боялися. Їх розстрілювали. От, сусід тебе здав, і тебе показово розстріляли.
Ми стояли в оточенні прямо перед злітною смугою, все було окуповано, наші хлопці були далеко, в радіусі 40 кілометрів. Так ми жили два місяці.
Через тиждень сєпари нам відключили воду і електрику. А оскільки аеропорт – це стратегічний об’єкт, вмикалася система резервного живлення. Вони методом підриву підстанції відключили від живлення, а воно перемикалося. Так десь тиждень вони не могли зрозуміти, що відбувається. Пізніше все перемкнулось до ВАУШа (район Ворошиловградської військової школи льотчиків у Луганську) там велика підстанція є і аеропортівська комірка. Вони її погасили, опечатали і замінували, щоб ніхто не увімкнув. Так у нас зникло світло. Потім перекрили воду. Але через стару радянську арматуру вода все одно була. Через кілька тижнів аж вони зрозуміли, що вода в нас є. Тоді, знову вирішили це вибухівкою – підірвали і вода припинилася.
Але моя довоєнна робота стала мені дуже в нагоді в аеропорту. Розумів, що на кожен стратегічний об’єкт повинен бути генератор. Має бути система аварійного запуску злітно-посадової смуги. Там був місцевий електрик, який нам допомагав, він нам показав генератор. Ми його знайшли, я відремонтував. Спрацювала автоматична система запуску. Науковим методом: А давайте врубимо ще цю фігню, ми зробили світло на злітній смузі. У нас вікна забиті були, але всередині сяяло все, як новорічна ялинка. Мені спочатку влетіло за це, а потім зрозуміли, що ми завдяки цьому можемо садити літаки.
По нам гамселили цілодобово. Я, після першого обстрілу, коли над головою незрозуміло що розривалося, усвідомив, – якщо не вивчу як воно працює і стріляє, то завтра буду знову це все спостерігати. За кілька днів пройшов курси артилерійського училища.
Якось сєпари зібрали 10 чи 11 фур людей, пішли на штурм аеропорту. Тоді вперше ми застосували міномет. Ми їх просто розстріляли, як в тирі. Вони зрозуміли, що просто так нас не візьмуть. Відтоді почалися Гради і міномети без упину. Найжорсткіший мінометний обстріл почався, коли зайшли росіяни. Вони професійно били, 600 чоловік в землю заривалися і все. Нам довелося огризатися одним мінометом, і коли ми влучали і затикали їх, наші хлопці ставали сміливішими.
По нам щодня прилітало по 10 і більше касет Граду. Касета – це 40 ракет. Десь по 400-500 штук в день падало на наші позиції. Тому, коли зараз хлопці кажуть, що біля них падає 5 мін, мені важко це сприймати як обстріл.
Там ніхто не думав ні про побут, ні про їжу. Коли тебе в одному місці товчуть і немає куди подітися, і сховатися, – в голові одне – дожити до наступного дня. 80-ка (80 окрема десантно-штурмова бригада) трохи раніше зайшла, їм ще встигли продуктів якихось завезти. А в нас були галети, дощова вода, банка тушонки на трьох. Там поїв-не поїв не мало значення, коли з чотирьох боків лупили.
Коли нам БК (боєкомплект) і їжу скидали з парашутами, ми могли вибрати – кілька контейнерів їжі чи БК. Без їжі якось можна було протриматися, а без БК ніяк. Коли літак сідав в районі аеропорту, ми відкривали вогонь по колу з усього, чого можна. Але, коли збили Іл-76, літаки припинили літати.
Якби Іл-76 сідав під прикриттям штурмовиків, сєпари б побоялися в нього стріляти. Вже як його збили, “сушки” кружляли дуже довго, тільки толку жодного. Хоча, вони нам дали змогу піти позбирати пацанів. Їхні рештки ми всі зібрали в окремий причепчик. Червоний хрест приїхав спеціальною машиною, щоб їх забрати, але там була така каша, що їх позбирали в той окремий причепчик і так забрали. Ми загиблих складали в холодильники, в ящики з-під мін.
Влітку нас перевели на Металіст – це вже район Луганська, за ним заводи і вже багатоповерхівки. Ми стояли майже в полі, відкриті, все навколо нас розірване. Стрілкотня не діставала до сєпарів, тільки ми мінометами. І виходить, що тільки ми працювали. Там я потрапив в розстрільні списки. На Трибуналі у всіх написано “каратель”, а в мене – “тварь, правосєк, укрофашист”. І фотка з Тайсоном (пес з фото). Через Металіст 200-их (загиблих) з аеропорту вивозили, багато біженців там було. І там я один раз почув фразу: Извините нас, за то, что мы натворили. Жінка плакала і вибачалась.
Я якось пожартував, що для повної картини, треба мені і в Донецький аеропорт потрапити. Так і вийшло. Але там робота виглядала інакше – в луганському аеропорту ми лінійками і спеціальними приладами міряли і робили розрахунки, а в донецькому – на планшеті. Це в рази пришвидшувало роботу. Сєпари там голову не встигали підняти.
Найжорсткіше було, коли хлопці викликали артилерію на себе – значить, в них так жарко було. В такому випадку міна налаштовується “на осколок”, тобто вона не пробиває, а розривається, коли доторкається до чогось. По рації ми передавали: кабанчик пішов. Хлопці мали 35 секунд, щоб сховатися, коли міна розривалась, у них було 40 секунд, щоб стріляти по сєпарам.
Відчуття невиконаного боргу залишило мене аж через півтора роки
Ще коли лежав в шпиталі після ДАПа, мені здавалося, що це все інша реальність, те, що відбувається в Києві, що це інший вимір. Війна була більше реальним світом, ніж цей. ДАП – поламав багато. На Берковцях (міський цвинтар) весь ДАП, цілий ряд хлопців, яких я знав в кінці 2014, на початку 2015 років. В мене було відчуття невиконаного боргу, ніби я справу свою не довів до кінця.
Все мені було не так після війни, але в мене сім’я, довелося повернутися на роботу.
Згодом змінив посаду, змінив роботу, а моральний стан не покращувався. Я затухав. Дружина говорила, що ми з війни прийшли, але не повернулися. Вже сама ладна була мене на війну відправити, тільки, щоб я тут не мучився.
На новій роботі в мене з’явилося трохи більше вільного часу і я почав їздити на фронт до своїх хлопців, відвозив їм планшети із програмою розрахунково-графічного комплексу Броня (Armor).
Графічно-розрахунковий комплекс Броня розраховує налаштування для стрільби для танкових гармат, мінометів, БМП, що дозволяє стріляти на відстані понад 10 кілометрів. Крім того, програма дозволяє стріляти з закритих вогневих позицій. Але велике значення для точності стрільби має рівень підготовки військових.
Так вийшло, що навесні 2017 року я почав повноцінно працювати у Благодійному фонді допомоги армії Повернись живим. Почав возити планшети і вчити хлопців на передовій.
За два роки я всю армію кілька разів об’їздив. Вже понад 1000 планшетів відвіз і передав хлопцям. Біля кожного планшету навчив в середньому близько двох-трьох людей – ось і порахуй скільки людей. Дві-три тисячі чоловік – сам. Я і Академія Сухопутних військ.
Зазвичай, я навчаю командирів рот або взводів. Толку з того, що навчу двох корегувальників, якщо вони завтра звільняться. Я вчу командирів. Обираю найтолковіших і цілий день вкладаю їм знання в голови. Потім переходжу до іншого підрозділу. Насправді, щоб їх всіх навчити, мені треба місяць, але я не маю стільки часу, тому вчу двох-трьох на роту дуже детально, а вони вчать весь батальйон.
Хлопці спочатку переживають, мовляв, як вони змусять вчитися інших, але своїми діями – постріл – в ціль, постріл – в ціль, вони роблять так, що батальйон сам хоче навчатися.
Наприклад, в одній з бригад є такий молодий і бравий лейтенант, – хлопчина, молодший за мою доньку. Але його всі слухаються. По результату, будучи піхотним офіцером, він зорієнтував міномет, знайшов ціль, зробив розрахунок і дав команду розрахунку. Він виконав команду і завдання артилериста. Мені на все знадобилося 52 хвилини. Він всю інформацію в себе вбирає. І добре, що таких молодих, талановитих офіцерів стає більше і більше.
Вся артилерія – це геометрія, просто кути. Це гра кутами. Основна маса хлопців, хто працює з розрахунками, розуміють одразу. Якщо ти “нуль” в геометрії, ти все зрозумієш, просто знадобиться на годину довше пояснювати. Я так пояснюю, що мене будь-хто зрозуміє. По очам видно – розуміють мене чи ні.
Ранок в мене починається з повідомлень з фронту про зроблену роботу. Хлопці мені звітують – де, скільки, як знищено ворогів і їхньої техніки. Часом приїжджаємо, вчимо, а через деякий час там ділянка зовсім змінюється – хлопці так чітко ворожі позиції відпрацьовують.
Ще в 2017 році я прикинув, скільки хлопці з моєю допомогою, з допомогою цієї програми, реально знищили ворогів. З моїх особистих джерел, мінімально – за одного нашого – 30 росіян. І аж в 2017 році мене морально відпустило. Відпустило те відчуття невиконаного боргу.
На сьогоднішній день майже 90% української армії, завдяки волонтерам, забезпечені планшетами з програмою для коригування вогню. Проблема залишається в тому, що планшети ламаються, потребують оновлення, часом, просто, виходить їхній термін придатності. Тому, питання у забезпеченні планшетами з Бронею завжди актуальне.
Дар’я Бура
ФОТО: з особистого архіву А. Моруги