Щороку тільки в Києві від невиліковних захворювань помирає 33 тисячі людей. Майже 27 тисяч із них – помирають в муках і потребують допомоги. При цьому лікарі можуть і повинні надавати їм знеболювальне. Але не роблять цього.
Неконтрольований біль
Оксані Шаповаловій було 27 років, коли лікарі повідомили дівчині, що в неї рак яєчників. І додали, що жити їй залишилось близько року. Дев’ять місяців Оксана боролась за життя. Але безуспішно.
– Ми не могли повірити, коли почули діагноз, – згадує мама дівчини Людмила. – Оксанка була ще дуже молодою, дітей не мала. Не могли зрозуміти, звідки взявся цей страшний діагноз. Але в неї вже була 4 стадія.
Людмила Шаповалова зазначає, що раніше донька не мала проблем зі здоров’ям. Лише одного разу, коли проходила медичне обстеження перед працевлаштуванням, гінеколог сказав, що в неї є кіста на правому яєчнику. Але оперувати ще зарано. Треба спостерігати.
Дівчина не хотіла вірити, що через рік помре, тому відчайдушно хапалася за життя. Проте ні операція, ні курс хіміотерапії не покращили її стану. Лікарі сказали матері, що їй залишається лише молитися.
Читайте: Від чого найчастіше помирають українці
– Я забрала Оксанку додому в село, – розповідає Людмила Шаповалова. – Спочатку їй стало трохи краще, навіть з’явився рум’янець на щоках. Я думала, що це так діє свіже повітря, домашня атмосфера. З’явилась надія. А потім в неї почались болі. Вона кричала в день і вночі, плакала, просила мене зробити що-небудь. Спочатку їй приписували звичайне знеболювальне, типу анальгіну, потім перевели на наркотики.
Сільський фельдшер не дозволяв матері самостійно колоти донці морфін. Казав, що це заборонено законом і що його за таке можуть посадити у в’язницю. Тому щоразу доводилось дзвонити у швидку, щоб лікар приїхав зі знеболювальним. Часом дзвонити доводилось по кілька разів на ніч. Але приїзду лікаря чекали годинами.
– Найстрашніше було вночі, – крізь сльози згадує Людмила Шаповалова. – Донька кричала не своїм голосом. Я сходила з розуму. Навіть вибігала з хати аби не чути того крику. Сідала на землю і плакала від безпорадності. Я не могла забрати біль своєї дитини.
Часто лікар не приїздив на виклики. То морфіну не було в наявності, треба було його замовляти в області, то по протоколу не можна було колоти ще одну, зайву, дозу.
– Одного дня Оксанка кричала від болю майже цілу добу. Вона не могла спати, їсти, заспокоїтись. Страшно уявити, що вона відчувала в цей момент. Я сім разів викликала фельдшера. Мені весь час відповідали, що він ось-ось приїде з області з ліками. Ми все чекали.
Лікар приїхав о десятій годині вечора. Оксана померла на півгодини раніше.
Потім фельдшер сказав, що скоріше за все, дівчина померла від больового шоку.
– Пам’ятаю, як у хаті враз стало тихо. Я сіла біля неї. Вона ледь відкрила очі, важко зітхнула і… відійшла. Обличчя стало таким, знаєте, спокійним. За багато тижнів безперервного болю, воно вперше стало спокійним.
Фото: pixabay.com
Читайте: Медичне страхування в Україні: скільки коштує і навіщо потрібно
Катування хворобою
Таких як Оксана Шаповалова, в Україні тисячі. Тільки в Києві щороку від онкозахворювань помирає в середньому 33 тисячі людей. Близько 27 тисяч киян – помирають в страшних муках.
– Ось в даний момент, поки ми розмовляємо, від неконтрольованого болю страждає більше 100 тисяч людей по всій Україні, – каже Андрій Славуцький, консультант ВООЗ, голова благодійного фонду Епіона. – Їхні родичі не знають, як їм допомогти і до кого звертатись. Головним чином тому, що в Україні ще дуже погано розвинена паліативна допомога (медична та психологічна допомога помираючим та їх рідним).
За словами Андрія Славуцького, в Україні навіть самі лікарі не розуміють, що таке паліативна допомога. І навіть після багаточисленних роз’яснень та тренінгів для медиків про те, як слід надавати таку допомогу, як та в якій кількості необхідно призначати знеболювальне, тільки 10%-15% лікарів виконують всі медичні протоколи. Інші ж продовжують керуватися власним розсудом.
За міжнародними стандартами, не надання пацієнтові знеболювального в необхідній кількості, прирівнюється до катування.
В багатьох європейських країнах до невиліковно хворих пацієнтів ставляться з повагою, намагаються створити умови, аби пацієнт знаходився вдома у комфортних для себе умовах. 80% всіх пацієнтів за даними ВООЗ хотіли би померти вдома. Слід зазначити, що окрім широкої мережі мобільних служб паліативної допомоги, в багатьох країна широко розвинута послуга респісу – соціального відпочинку для членів родини. Це означає, що важкохворий пацієнт може бути переміщений до закладів паліативної допомоги на деякий час, аби родина мала можливість вирішити поточні побутові питання або перепочити.
Фото: pixabay.com
Смерть без гідності
– Ситуація з наданням допомоги помираючим в нашій країні просто жахлива, – зазначила волонтер Олеся. – Немає поваги до смерті. Немає гарантії, що проживши гідне життя ви зможете гідно померти.
Як приклад жінка згадує нещодавній випадок, який стався в Броварах із переселенцями з Донецьку.
– Ця родина все життя працювала, мала гарний будинок в Донецьку та власну справу. У них ніколи не вистачало часу на відпочинок, тому сподівались відпочити на пенсії. Але, коли її дочекались – втратили все, що мали. Після воєнних дій на Донбасі, родина переїхала в Київську область. Знайшли роботу в Броварах, там же їм виділили приміщення в гуртожитку.
Волонтер зазначає, що жінці з чоловіком навіть не надали спільну кімнату, а лише по койці в чоловічій та жіночій кімнаті.
– Щоб ви розуміли, це така довга кімната, де уздовж стін стоять двоповерхові “нари”. В кінці кімнати – стіл, де чоловіки готували їжу та шторка, за якою сушилась білизна, шкарпетки абощо. Я не знаю, де жінка знайшла мій номер телефону, але коли вона зателефонувала, в її голосі був відчай. Вона сказала, що її чоловікові дуже погано, але лікарі відмовляються його госпіталізувати і навіть не приїжджають на виклики.
Коли волонтер приїхала до гуртожитку, то побачила страшну картину: на підлозі за шторкою лежав чоловік оранжевого кольору. З нього стирчала торбинка з жовчем, що виходив по трубкам з печінки.
– Я одразу зрозуміла, що він помирає. Але дружина про це навіть не здогадувалась. В лікарні, де її чоловікові зробили операцію на печінці, сказали: – Їдьте додому, а коли жовч вийде, ми його знову госпіталізуємо, підлікуємо і буде бігати. Але в нього була 4 стадія раку печінки!
Медики, які кілька разів приїздили на виклики дружини, теж про це знали, але нічого не сказали і не захотіли більше витрачати свій час на того, кого вже не вилікуєш. Людину залишити помирати в гуртожитку на підлозі і навіть не повідомили, що у нього залишилось дуже мало часу.
Волонтер одразу зателефонувала в Міністерство охорони здоров’я України, домовилась про влаштування чоловіка до київського хоспісу. Але треба було три дні почекати. Чоловік не дочекався.
– Коли мені знову подзвонила дружина, я взяла з собою знайому лікарку із інституту раку. Вона накупила безліч ліків, які могли б зменшити його біль. Але коли ми приїхали, лікарка одразу сказала дружині: – Ви маєте 20 хвилин аби попрощатися. В чоловіка почалась агонія. За ці 20 хвилин, були дзвінки брату, дітям. Багато чого вони не встигли сказати одне одному. Але, якби лікарі одразу повідомили про його стан, і брат, і діти встигли б приїхати, аби попрощатись із батьком. Побачити його в останній раз. Але байдужість, халатність лікарів призвели до того, що чоловік, який прожив достойне життя, помер в таких недостойних умовах.
Знімай рожеві окуляри
На даний момент медики не несуть ніякої відповідальності за те, що не надають пацієнтам знеболююче в необхідній кількості. Найчастіше відмова в “зайвій” дозі морфіну мотивується міфами про заборону МОЗу, репресії наркоконтролю та інше. Але все це – лише міфи.
Щоб привернути увагу до проблеми паліативної допомоги в Україні, міжнародний фонд Відродження організував інформаційну акцію – #ЗнімайРожевіОкуляри.
Мета кампанії – закликати пацієнтів та їх рідних, лікарів і фармацевтів визнати, що знеболення – це право кожної людини.
– При адекватному знеболюванні, якість життя пацієнтів стає значно кращою. Проте в Україні лише від 5 до 15% пацієнтів, які потребують сильнодіючих знеболювальних засобів, можуть безперешкодно їх отримати, – зазначають ініціатори заходу. – Лікарі, які свідомо не призначають знеболення, створюють нестерпні умови життя, які можна порівняти з тортурами. Міжнародний фонд Відродження разом із партнерами закликають суспільство зняти “рожеві окуляри” та усвідомити, що кожен пацієнт має право на збереження своєї гідності до кінця.
На сьогодні, міжнародний фонд, волонтери, правозахисники, пацієнтські організації домоглися того, що в Україні зареєстрували дитячу форму морфіну в сиропі, а також інші знеболювальні препарати як для дорослих, так і для дітей.
Більше того, в Міністерстві охорони здоров’я пообіцяли, що вже найближчим часом в перелік професій в Україні додадуть ще одну – паліативний лікар. Де вже в університетах майбутніх медиків будуть вчити поважно ставитися до смерті, надавати необхідну допомогу помираючим, а головне, співчувати своїм пацієнтам.
Раніше Факти ICTV писали про те, які епідемії накриють планету вже у 2045 році.
Фото: pixabay.com
Яна Міланова
