Оксана Забужко – відома українська письменниця. В літературних колах її називають “публічною інтелектуалкою”, розбираючи виступи на цитати.
В інтерв’ю журналістці Фактів ICTV Анні Нестеренко вона розповіла про українців – їх характер, риси та історичні звички. Про те, чому ми будуємо височенні паркани, не любимо владу, ведемось на брехню та не любимо дотримуватись правил.
Про характер українців
Я дуже обережно ставлюсь до спроб тицьнути – де наші плюси, а де мінуси.
Характер народу, як і людини, міняється в різних життєвих випадках, історичних обставинах, проявляючись різними сторонами. Люди ж теж в різних ситуаціях бувають різні і теж по-різному реагують на виклики. А народи – це так само колективні індивіди.
Можна говорити про наслідки певних історичних тисків і викликів, про комплекси, травми, які українці винесли із колоніального періоду своєї історії. Можна пояснюювати ті чи інші страхи, проблеми, комплекси, які ще в тих поколіннях відкладалися.
Можна говорити про певні риси, які під тиском історії українці проявили достатньо виразно і опукло, щоб ми сьогодні говорили, де тут плюс, а де мінус.
Про вміння воювати…
Українці – прекрасні воїни і завжди такими були. Українці завжди були кістяком цілої купи чужих армій, але коли будували свою – ця армія перемагала.
…І невміння торгувати
Але українці завжди були погані торговці. Це означає певну недорозвиненість в історичних обставинах, коли не було оптимальних умов для розвитку тих психологічних характеристик і ментальних скілів, які передбачає торгівля. Компроміс, діалог, довготермінове планування, маніпуляція і так далі.
Що звідси випливає? Що українців легко обдурити. Вони легко ведуться саме тому, що цього довгого історичного досвіду торгівлі, який здобувається в мирних умовах, не було. На наших землях рідко такі умови були.
Відповідно, обдурити нас, особливо лестощами, дуже легко. Значно легше, аніж – і тут це плюс! – застрашити. Українці дуже не люблять, коли їх лякають.
Коли українців лякають, пресують, застрашують терором – тоді українці виходять на Майдан.
Кожна ситуація має різні сторони. Питання в тому, наскільки народ сам знає, де його сила, а де його слабість, і вміє правильно розподіляти свої сили. А ось із цим у нас проблеми.
Про меншовартість
Українці винесли із колоніального періоду своєї історії те, що ми називаємо почуттям меншовартості. Ми насправді думаємо про себе, уявляємо себе гіршими, ніж ми є.
Це може обернутися відразу ж другою крайністю, що тільки якась перемога – ми одразу впадаємо в пиху і гординю, от які ми молодці. А тут далі знов другий крок – невдача, знову іде обвал в депресію, зневіру, розчарування.
Ось це дійсно брак отого дорослого ставлення до життя і до себе, де можна тверезо оцінити свої сильні і слабі сторони. Це результат століть бездержавності, конолоніальної школи, коли люди вчать самі про себе з чужого голосу.
Ми досі не навчилися бачити себе об’єктивно. У цій війні за незалежність Україна віднаходить свою суб’єктність. Суб’єктність – це вміння бачити себе тверезо і об’єктивно в своїх плюсах і мінусах, бачити себе на тлі інших народів. Тут у нас іще роботи і роботи.
Про нелюбов дотримуватись правил
Правової культури не було століттями. Це не означає, що люди в Європі влаштовані якось інакше.
Люди скрізь влаштовані інакше, люди скрізь не люблять виконувати правила, а люблять отримувати крадені пундики зі столу. Але коли перед тим кілька століть за крадений пундик спочатку рубалися руки, а потім це перейшло в пункт закону, права, і цей закон і право має дієві механізми, вони не ставляться під сумнів.
А у нас досі законодавчі реформи, правові реформи… І почуття відповідальності. Це радянський синдром. Це чисто пострадянське. Це совок. Це “Совєцький Союз”, який продовжує жити. Я би не говорила, що це українська риса.
Ми його мусимо позбутися, коли врешті хочемо відбутися як незалежна, вільна, демократична європейська нація. Я би сказала, що це зараз головний камінь спотикання, який блокує перед нами майбутнє.
Про патерналізм
Українцям притаманний, як говорив Маланюк, комплекс бездержавності – інстинктивна недовіра до держави, тому що вона завжди було чужим. Але плюс в тому, що українці навчилися виживати без держави. Ось ці скіли у нас дуже прокачані!
І це якраз стало видно одразу з розпадом Радянського Союзу.
Росіяни впали в депресію, бо виявилось, що без імперії вони взагалі не мислять собі існування, їх просто немає! Білоруси так само – краще вже в колгоспі, але там є правила і знаємо, що і як.
Українці натомість потяглися човниками до турецьких і польських базарів, на торгівлі виживали, на городах.
Справді, 90-ті були оцим вибухом приватної ініціативи для українців.
В українців є вміння виживати в обхід держави, не чекаючи, коли прийде бацька Лукашенка і дасть.
Інша справа – те що, відбувається в останні кільканадцять років – це вже трохи інше, це погана глобалізована хвиля. Погана консумеристська хвиля. Це загальний настрій консумеристського суспільства, яке розраховане не на громадянина, а на споживача. Хтось має мені дати. Хтось мені зробити! Установка на соціальну державу. Це не совкове, це не глибинно ментальне, це установка на споживання. Треба цим перехворіти.
Про те, що ми не любимо владу
У Маланюка було есе, де він казав, що ми не маємо почуття ієрархії. Соціальної ієрархії, стратифікації, за якої “свої” олігархи, “свої пани” – ось тих панів 200 років не було… І ось ця відсутність почуття ієрархії, непрописаності повної структури суспільства як українців, а не як присланої з-за поребрика колоніальної адміністрації, яка тут править – звідси походить оця недовіра до влади, вона закладена історично.
Є плюс. У нас ніколи не було великих соціальних розривів між верхами і низами, яким історично відзначались сусідні Росія та Польща.
У нас більша стягнутість суспільства до золотої середини. А це, у свою чергу, дає шанси на швидкий розвиток громадянського суспільства і на об’єднання людей в екстремальних умовах, в умовах війни, коли ось ця солідарність в суспільстві розвивається і працює.
Про “моя хата скраю”
Моя хата скраю – це та, що першою підпалюють. Це досить багатозначне прислів’я. Це не те, що мене не стосується, це певною мірою захист своєї приватності. Я би краще про іншу проблему говорила, якщо вже ми про хату скраю…
Коли українці їдуть на заробітки і, заробивши там якусь зайву тисячу-другу євро, замість того, аби вкласти їх в освіту дітей, будують собі височенні паркани, є такий симптом.
Насправді це тема для соціальних психологів, бо це дуже тривожний сигнал. Це означає, що в українців досі немає почуття безпеки. Якраз того, яке їм має забезпечити держава.
І не дивно, якщо в нас досі нелімітований кордон, і на цей кордон в будь-який момент може попертися чужоземне військо, яке поперлося в 2014 році.
Чисто інстинктивно , психологічно захиститись – він будує собі цей височезний паркан. Це симптом того, що Україна не виконує і досі своїх функцій, першою з яких є забезпечити безпеку своїм громадянам.
Про почуття свободи
Українці дуже цінують почуття свободи. Свободи, можливості вибирати роботу, подорожувати, будувати собі життя так, як хочеш. Це величезне благо, яке нам справді дала тільки незалежна Україна. І добре що українці це цінують.
Але держава має забезпечувати не тільки право самим собі будувати життя, держава повинна забезпечувати їм політичний дах.
Я би списувала це (моя хата скраю, високі паркани) не на ментальність, а на зигзаги історії, хворобливої, болісної, драматичної…
Позитиви – це ніби те, що ми бачимо і приймаємо як належне, бо ніби воно так має бути. Але воно не конче так має бути, і його треба цінувати.
Більше дивіться у відеоінтерв’ю:
