21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи. Цей день присвячений двом доленосним подіям в історії сучасної України – Помаранчевій революції та Революції гідності.
День Гідності та Свободи був встановлений указом президента Петра Порошенка від 2014 року.
В цей день люди збираються на Майдані Незалежності, куди зносять лампадки та квіти, вшановуючи пам’ять загиблих героїв революції.
Читайте: Що треба знати про День Гідності та Свободи: 10 головних фактів
Революція Гідності – як це було
Євромайдан або Революція Гідності став символом боротьби народу за свої права. Тисячі молодих людей вийшли на Майдан Незалежності в знак протесту проти дій чинного тоді президента Віктора Януковича, який відмовився підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом.
Нагадаємо, Факти ICTV писали про історію та традиції Дня Гідності та Свободи.
Вважається, що ініціатором мітингу став тоді ще журналіст, а нині депутат Верховної Ради, Мустафа Найєм. Він написав пост у соцмережі із закликом зібратись під монументом Незалежності ввечері 21 листопада.
Тоді люди ще не підозрювали, що акція продовжуватиметься чотири місяці, і хоч призведе до зміни влади, але забере сотні життів.
Переломним моментом стала ніч на 30 листопада, коли для розгону студентів поліція застосувала силу. Тоді до Києва почали з’їжджатись сотні людей, а протестний рух переріс в боротьбу проти владного режиму, корупції та порушення прав людини.
Що спільного у школярки, літнього отамана козаків та молодої дівчини, яка щойно закінчила університет? Факти ICTV зібрали історії людей, яких пов’язує Майдан, та розповідають, як в їхньому житті відбулась Революція Гідності.
Василь Мазуренко
Отаман фастівських козаків, 72 роки
Народ збурило те, що влада побила дітей.
Я їздив на Майдан вже після побиття студентів з нашими козакам, а нині покійним Олександром Ходаківським (фастівський козак, не плутати з бойовиком) на його машині.
Ми збирали необхідні медикаменти, теплий одяг та готували дітям їжу – варили каші та супи. Люди активно допомагали. Ніхто не відмовляв, люди віддавали останнє.
Окрім волонтерства, ми ходили наметами і розказували дітям історію козацтва. Кобзар співав пісні, а ми з козаками ділились історією про наші рід та коріння. Часто були цікаві розмови з дітьми, бо вони ж того всього не знали.
В один з таких днів я дуже легко одягнувся, а на Майдані тоді було холодно. Так захворів на двостороннє запалення легень. Довелось залишитись вдома.
Але коли запалав Будинок профспілок, поїхав на допомогу.
Я знав, що дружина мене не відпустить, тому взяв ключи від хати, замкнув її, а сам втік на Майдан.
Я стояв коло барикад та допомагав, чим міг. Бруківку не кидав, бо не докину. Та як на духу пам’ятаю, коли Беркут прорвав оборону, діти закричали: “Батьки, допомагайте!”.
Не думаючи, чи залишаться в живих, люди двинули в сторону Беркута.
Для мене це приклад того, наскільки сила духу людини здатна перемогти фізичну та допомогти відстояти свої права.
Я бачив, як виносили дітей, бачив ту всю кров. Дітей. Я по-іншому їх не можу назвати. У мене ж син такого віку. Було дуже боляче.
Я хотів і хочу, щоб у наших дітей, онуків і правнуків було майбутнє.
Христина Морозова
Волонтер, 28 років
Я тоді вже закінчила університет, це було після шостого курсу. Спочатку ми з подругою просто їздили на Майдан і намагались зрозуміти, чим можемо бути корисні.
Тоді ще було чітке розділення – був політичний майдан подалі від Європейської площі. Туди ніхто не хотів йти, бо там лунали політичні гасла. Не хотілось брати участь у загальному піарі.
Згодом ми опинились у Будинку профспілок, де допомогали розливати чай та робити бутерброди.
В ніч, коли сталось побиття студентів, мене не було на Майдані. Але ми з батьками прийшли першого грудня на Марш мільйона.
У мене було дежавю, наче це схоже на Помаранчеву революцію. Мені тоді було років 14 і я дивилась все по телевізору. Але мама, яка там була, говорила, що людей значно більше і за відчуттям ситуація відрізнялась.
У мене було відчуття єднання. Я зустрічала багато знайомих, яких не бачила роками. Це ще раз підтверджувало – ти в правильному місці і тут мають бути всі.
З 18 по 20 лютого я була у соборі біля Майдану, де у нас розміщувався штаб. Мені дали два телефони – стареньку Nokia і ще якийсь мобільний. Ми координували поставки ліків і необхідних речей.
Тільки коли ввечері другого дня до мене приїхав друг, я зрозуміла, що навіть не було часу банально сходити в туалет. Телефон постійно дзвонив.
У нас була домовленість з лікарями – вони говорили нам, що треба, а ми вивішували списки в інтернеті. Люди реагували швидко – за лічені години привозили все, що потрібно – від найпростіших препаратів до рідкісних.
Бути на Майдані – не подвиг. Це було нормально. Це була скоріше ознака здорового глузду, ознака спільності людей. Подив викликали люди, які були байдужими.
Потім сталась війна і там люди проявили справжній героїзм.
Катерина Галаджій
Громадська активістка, 22 роки
На момент Революції мені було 17 років, я навчалась в 11 класі. Мені хотілось бути причетною до чогось більш глобального, аніж просто ходити на уроки.
Я ходила на Майдан, щоб допомогати – готувати їжу, носити продукти.
Там я познайомилась з активістами і ми почали співпрацювати. Я була в 16-й сотні.
Коли почались сутички між правоохоронцями, вони долучились до захисту і на Грушевського, і в урядовому кварталі. Ми допомогали – приносили воду і їжу туди.
Коли стався конфлікт в урядовому кварталі, після подій на Грушевського, ми носили туди воду, тому що там почали розпиляти сльозогінний газ.
В один момент всі люди почали бігти в бік Інститутської вниз. Ми не розуміли, що відбувається.
Там була величезна барикада з мішками зі снігом, арматурами та різним металобрухтом. В цій барикаді – ворота для того, щоб перейти донизу на Майдан.
Але була така кількість людей, що не всі змогли втиснутись в ті ворота. Люди почали перелазити через барикаду, а вона була доволі висока і це було складно. Хтось падав, хтось травмувався не від рук правоохоронців, а через неї.
Я полізла через барикаду і впала. Поки я піднялась і озирнулась, всі люди вже перейшли на інший бік, а Беркут був вже в трьох кроках від мене. Було дуже страшно.
Я розгубилась і кричала: “Допоможіть!”. Якийсь чоловік, який стояв на барикаді, схопив мене за руку і буквально перекинув через барикаду.
У мене був шок, розбиті коліна, подерті руки. Навколо травмовані люди.
Люди кричали поза барикадою, де їх ловили беркутівці. Доля багатьох з них залишилась невідомою.
Для мене, як для людини, яка продовжує вести активну громадську діяльність, революція не закінчена. Я не можу сказати, що це минуло і я видихнула з полегшенням.
Революція Гідності стала символом волі народу. Зима 2013-2014 років змінила історію України. Тисячі людей, які були на Майдані, змінили історію. Тепер на заклик Слава Україні, неодмінно відповідають – Героям слава.
За десять років країна пережила дві революції. З моменту останньої пройшло п’ять років. Можливо, все змінюється не так швидко, як би нам хотілось. Але зміни відбулись, цього не можна заперечувати – країна звільнилась від корумпованої влади, почала впевнений рух до Європейського Союзу.
Революція викрила й те, хто друг, а хто ворог – країна, яку українці вважали побратимом, порушила територіальну цілісність, щойно дестабілізувалась політична ситуація.
Фото: Gettyimages, Dreamstime, Катерина Опал, Христина Морозова
Лілія Ященко
