Люди зливали воду з батарей, щоб пити – Алекс Якутов про блокадний Маріуполь

Алекс Якутов народився та виріс у Маріуполі. І хоча з початком повномасштабного вторгнення перебував у Києві, його серце боліло за рідне місто. Там він провів своє дитинство і там залишилися найближчі йому люди – мама та рідний брат.

На днях шеф та експерт На ножах потішив своїх фанатів новиною – його рідним вдалося вирватися з пекла. Та не всім так пощастило.

Новий канал розпитав Алекса про те, що довелося пережити його рідним, доки вони не опинилися в безпеці.

– Коли ви востаннє були в Маріуполі?

– У середині лютого. Усе було спокійно, ніхто не вірив у повномасштабне вторгнення. Люди зводили будинки, планували відкривати та розширювати бізнес. Я приїжджав, щоб консультувати власників ресторанів, допомагав з меню, спілкувався з кухарями.

Не було жодного натяку на війну. Лише після повернення до Києва зауважив, що всі говорять про вторгнення, пакують валізи та виїжджають. Тоді зателефонував брату, який живе в Маріуполі, порадив виїхати у Дніпро.

Він вивіз сім’ю, але сам лишився вдома з мамою. Коли все почалося, активно волонтерив. У нього були заощадження, які всі віддав на ЗСУ. Поки ситуація в місті була більш-менш, він допомагав військовим. Далі довелося сидіти у підвалах.

– Коли зв’язок з рідними зник?

– Від самого початку їм вдалося виїхати з Маріуполя у село Старий Крим. Брат якийсь час мотався з села в Маріуполь, допомагав ЗСУ. Потім зв’язок зник. В село прийшли ДНРівці. Вони прийшли з обшуками до брата з мамою. Після цього рідні почали переховуватися в іншому будинку в підвалі. Так і провели увесь тиждень.

Потім брат вийшов на зв’язок, написав, що вони живі й здорові. І знову зв’язок обірвався. Згодом на свій страх і ризик, без жодних “зелених коридорів” вони виїхали, взявши з собою в машину ще одну сім’ю. Було дуже важко, вони проїхали приблизно 15 блокпостів “ДНР”, де постійно зупиняли і влаштовували перевірки та допити.

– Вони розповідали, що відбувалося в Маріуполі?

– Навіть десятої частини не можу розповісти, бо то просто не вкладається в голові. Не віриться, що таке може відбуватись у XXI столітті в країні в центрі Європи.

Розповідали, як снаряди сипались один за одним, їсти було нічого, пити – так само, люди зливали воду з батарей і збирали в калюжах.

Уявіть, у вас на руках – тримісячна дитина з температурою. Її треба відпоювати, а ви не можете. Бо немає води. І поїте малюка водою з батареї, бо це єдине джерело хоча б якоїсь рідини. Так робили одні мої знайомі – дуже заможні люди.

Також розповідали, як не могли поховати людей, тому що земля була примерзла, і собаки тягали частини тіл. Це все дуже страшно.

– У соцмережах ви написали, що 20 березня загинув лікар, який в дитинстві врятував вам життя. Ви знаєте, скількох ще знайомих після перемоги ви більше не побачите?

– Ніхто не може сказати, скільки людей загинуло. Неможливо порахувати. Адже з рідними немає жодного зв’язку! Вчора моя хрещена нарешті вийшла на зв’язок. Як ми раділи! Але до кінця не розуміємо, хто зі знайомих живий, а хто – ні.

У мене друг дивом виїхав з Маріуполя разом із сім’єю і маленькою онучкою. В одній його машині був пробитий радіатор, а в іншій – колеса. То він їхав на спущених. А от його сестра і мама зникли безвісти. Вони не виходять на зв’язок.

Тато мого сушефа з Публіциста під час бомбардувань виводив пенсіонерів у бомбосховище. Коли довів їх, сів і помер. Серце не витримало, хоча він ніколи не скаржився.

У знайомих семеро людей бігли в сховище, добігло троє. Ще в одних – дідусь вийшов покурити зі сховища, повернувся з осколком у легенях. Помер, і тіло лежало з ними, бо не було навіть змоги його поховати.

А лікар, про якого я писав, помер на робочому місці. Анатолій Борисович Казанцев був людиною з великої літери. Він не покинув пацієнтів, лікував до останнього подиху. Його поховали на території лікарні.

– Як ваші рідні зараз?

– Мама досі не може відійти від пережитого. Вона тільки зробила ремонт, про який мріяла. Думала, що вийде на пенсію, буде жити собі на радість у гарній квартирі.

Вона більше 40 років пропрацювала лікарем швидкої допомоги. Зараз постійно думає про дім, хоче повернутися. Ми й гадки не маємо, в якому стані будівля і квартира.

Ніхто не знає, тому що досі йдуть інтенсивні бої. Станом на 5 березня квартира була цілою. Як зараз – невідомо. Адже поруч базувався полк Азов, ми розуміємо, які авіаудари могли там бути. Після війни і брат, і мама планують повернутися до Маріуполя. Вони люблять місто і планують там жити, хочуть додому.

– Як думаєте, чому саме Маріуполь буквально стирають авіабомбами?

– У мене багато запитань щодо того, чому саме Маріуполь настільки ненавидять рашисти. Адже вони все роблять за принципом – не жаліти нікого. Не бомблять точково по складах та військових частинах. З самого початку гатили на повну. Думаю, причин кілька.

Перша – вони ненавидять Азов. Ті свого часу не віддали Маріуполь. І зараз героїчно захищають місто, не здаючи його ворогу! Військові стоять, показуючи всьому світу, що українці не подарують ворогу ні клаптика своєї землі.

А ще, можливо, тому що Маріуполь почав дуже активний розвиток. Якщо порівнювати з Донецьком, який під “ДНР” відкотився років на 15 назад, Маріуполь зробив космічний економічний стрибок.

І це попри те, що місту теж свого часу дісталося. Воно оговталося, пішло вперед. В останні роки Маріуполь дуже змінився, став неймовірно красивим, інфраструктура була на високому рівні, пляжі чистили. В місто вливалися великі гроші, і люди почувалися добре та спокійно.

Може, ненависть ще й тому, що росіян там не хочуть бачити, їх не зустрічають з квітами. Хоча в місті мешкає багато російськомовних і етнічних росіян, але вони люблять Україну і хочуть жити в Україні.

Люди стали проблемою для російських військ, певно, через це вони вирішили стерти місто. Так простіше, ніж потім розбиратися з тими, хто проти режиму.

– Ви уявляли, що таке може бути з вашим рідним містом?

– Підозрював, що за умови повномасштабного вторгнення Маріуполю буде важко, але не настільки. А ще я внутрішньо маю якесь шосте чуття на важкі події.

У 2013 році поїхав з Донецька, хоча мав там усе. Працював шеф-кухарем у хорошому ресторані, навчався за кордоном, у мене було налагоджене життя. Але був не в змозі там більше перебувати. Мене розривало на шматки.

Я не міг пояснити, чому. Усі крутили пальцем біля скроні. Тоді переїхав у Чернігів. Це був дивний вибір в очах навколишніх, бо рівень життя в Донецьку і в Чернігові кардинально відрізнявся. Через півроку в Донецьк прийшла війна.

Так само, коли я був 18 лютого в Маріуполі, відчував певний дискомфорт, який не міг пояснити. Тоді підійняв питання, щоб мама пішла на пенсію. Їй 67 років, і вона достатньо часу приділила роботі. Ми з братом сказали, що будемо допомагати, і вона погодилася – пішла на пенсію якраз перед війною. У день вторгнення мала б бути її зміна на швидкій…

– Чи є, на вашу думку, у Маріуполя майбутнє?

– Навіть якщо від міста залишаться руїни, рашисти не заберуть у Маріуполя головне – море. Місце сили всіх містян вони не знищать. Коли я приїжджаю в Маріуполь, йду на море. Я виріс біля нього, воно мене заспокоює, наповнює.

А ще їм не зламати дух маріупольців. Ті, хто вирвався, і з ким я говорив, не бояться повертатися, не бояться лишатися в Україні. Хтось щойно оговтавшись, одразу почав волонтерити, а хтось хоче братися за зброю і захищати рідну землю.

Місто визначають його люди. Так-от, хоч як би рашисти намагались зробити з Маріуполя руїни, місто лишається в серцях.

Є і буде кому його відбудовувати. І, повірте, він буде ще кращим!