Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

Читайте: Я ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Довбуш. Постріл у темряві

(маленька повість-версія)

І

— Ти про що зараз думаєш?

Олекса провів рукою по її надто коротко, як на його смак, стриженому волоссю, далі ковзнув нижче, по спині, за викот білої футболки. Марія не зняла її, боялася поколоти голу спину старим, недостатньо ви­битим ліжником, котрий він кинув на сіно.

Пучки його пальців провели по її шкірі трошки нижче шиї, тоді рука виринула з-під викоту, сягнула нижче, вздовж спини. Ніби розуміючи, чого зараз хоче Олекса, дівчина подалася трохи вперед, аби йому стало зручніше взятися за нижній край футболки, задерти її до лопаток. Тепер його пальці забігали по голій спині, так ніби вправний піаніст затіяв імпровізацію, народ­жуючи, сам того не розуміючи, звуки нової геніальної музики.

— Мур-р-р! — підіграла йому Марія, притискаю­чись тісніше. — Так про що ти думаєш?

Олекса не любив таких запитань. Але кожен раз розумів: їх не уникнути. Аби нічого такого не запиту­вали, треба або знайти собі когось для сімейного жит­тя, але тоді вже звучатимуть не запитання, а претензії, або — припинити мати справу з жінками взагалі. Тобто, уникати всього, що називають випадковими зв’язками.

Марія була саме таким, випадковим, хоча й доволі приємним зв’язком. Олекса не знав, чи буде продовжен­ня їхніх стосунків, коли експедиція, як образно казав директор їхньої групи, спуститься з гір. Тобто, згорне зйомки й повернеться до спекотного запилюженого Києва. Можливо, вони подзвонять одне одному кіль­ка разів. Напевне зустрінуться десь у кафе, він запро­сить дівчину додому, на ранок уникатимуть розмов, бо не знатимуть, про що говорити. Він навіть придумає собі термінові справи в місті, вони швидко зберуться, вип’ють кави біля найближчого кіоску, де вже поста­вили кавовий автомат, Олекса за цей час знайде логічне пояснення, чому йому треба їхати в протилежний, ніж Марії, бік… Одне слово, сценарій десь такий.

Він був уже досвідченим сценаристом. Особливо якщо треба було створити твір під загальною назвою «Сценарій для рекламного ролика».

Саме цим їхня група тут і займалася — знімала ре­кламу, де її герої долали гірські перевали, стрімкі річ­кові потоки, дерлися на вершину, де сходить сонце, і там отримували те, заради чого так ризикували. Що було ціною питання цього разу, Олекса, навіть вважаючи себе вхожим до сотні найбільших циніків України, волів не згадувати.

Тож переключився на Марію — або Марічку, як вона просила себе називати. Можна Маруся, навіть Мері, та в жодному разі не Маша. Чомусь ота Маша надзвичайно дратувала дівчину-адміністратора, і в Олекси зродилася цілком реальна підозра: повелася вона на нього лиш після того, як звернувся: «Привіт, Марічко!», без жодного прохання з її боку, навіть не знаючи вподобань, просто вирішив так погратися. Ну і от зараз вони догралися до постеленого під навісом, на копиці свіжого сіна, ліжника.

Ті, що не розбрелися спати, а посідали з місцевими біля вогнища смажити традиційні вже шашлики, зовсім не звертали уваги на відсутність Олекси й Марічки в товаристві. Зі свого імпровізованого ложа коханці не могли бачити вечірніх посиденьок, зате дуже добре чули їх. Особливо коли підпилі чоловіки за звичкою по­чали співати. Не завжди в такт, не завжди доспівуючи пісню до кінця, зате в кожному разі — голосно, старан­но, затято, ніби йшли в штикову атаку.

— Думаєш ти про що? — втретє запитала Марія, легенько штурхонувши Олексу кулачком трошки ниж­че живота.

Відповідати він не поспішав, бо точно знав, що почує за цим: якої він думки про неї та їхні стосунки. Хоч жод­них стосунків, крім поцілунків та сексу, перший раз — квапливого й нетривалого, як завжди трапляється між новими партнерами, зате вдруге — можна сказати, повноцінного й задовільного для обох, між ними ще не склалося. Обговорювати не було що. Та жінки однако­во хочуть знати, як чоловіки ставляться до них після цього, чи не надто скоро вони здали свої бастіони, чи не вважаються вони після такого аж надто доступними та всяка інша бабська фантазія…

Відповіді Олекса не знаходив на жодне з подібних запитань. Тому зітхнув, намагаючись, аби це не вигля­дало в дусі «як ти мені набридла», а виглядало свідчен­ням приємного розслаблення.

— Ми займаємося не тим, — промовив неголосно.

— Ми з тобою? — Марія враз підвелася, зіпершись на лікоть.

— З тобою в нас усе нормально, — Олекса сподівав­ся, що його посмішку дівчина як не побачить звиклими до темряви очима, то бодай відчує. — Ми тут усі зай­маємося дурними речами. За них, звісно, платять, але це — слабке виправдання.

— Гори. Чисте повітря. Сіном пахне. Ти десь чув у Києві, як пахне сіно?

— До чого тут сіно? Тут прекрасна натура! Просто бомба! Треба знімати інше кіно… Якщо рекламні роли­ки можна назвати кіно… Й однаково: кіно тут мусить бути інакшим!

Відчувши живе зацікавлення Марії, він подумки похвалив себе — зіскочив із небезпечної теми з’ясу­вання стосунків між випадковими коханцями й узагалі, між чоловіками та жінками. Оскільки вони не з’ясовані остаточно протягом тисячоліть, чому це питання му­сить закритися тут, у мальовничому Прикарпатті, на сіннику. Тепер, намагаючись заговорити дівчину, роз­радити її розмовами, Олекса раптом відчув себе кимось, схожим на Шехерезаду.

Коли нема, про що говорити з жінкою після сексу — почни розповідати їй історію. Він не знав, чи хтось до нього додумався до такої простої істини. Тож був схильний вважати себе тут першопрохідцем.

— Інакшим — це яким? — не здавалася спрагла до розмов дівчина.

— Я сказав би — героїчним. Ну, звісно, тією мірою, в якій нині допускається героїзм. Часи не героїчні, сама ж знаєш.

— Чула.

— Бачиш, чула. А в горах та поблизу гір інші люди не живуть! Хай вони не Конани-варвари чи там Міцні Горішки, але ж їхній, місцевий героїзм, щоденний та тихий. Спробуй хоча б місяць протриматися без гаря­чої води чи, не дай Бог, Інтернету… Ось це героїка! — Олекса відчув, що його несе, і так само зрозумів — Марія забула про з’ясування стосунків, її захопило так само, тож заговорив тепер зовсім упевнено: — І тут, у цих краях, зажди були герої! Чула, пісню безкінечну співають біля вогнища кожен вечір про Довбуша?

— Ага. Вони й зараз затягнули. Дійшли до кондиції.

Справді, захопившись розмовою, Олекса пропустив повз увагу — спів уже почався. Затягнули, як це всякий раз бувало, дружно, не заспівали — гаркнули:

Ой, попід гай зелененький!

Ой, попід гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький,

Ходить Довбуш молоде-енький!

Місцеві хлопці, котрі допомагали на місці, знали її всю, від початку до кінця, всякий раз старанно викону­ючи куплет за куплетом й навіть повторюючи остан­ній рядок кожного, як, мабуть, і належить. Олекса, як і решта киян, не спромігся вивчити навіть половини. Та один куплет, вірніше — його зміст, таки зачепив. І тепер, знаючи — ось він, наближається, підняв руку, закликаючи Марію помовчати й дослухатися.

Нарешті знаменитий опришок Олекса Довбуш по­чав ламати двері хати своєї коханки Дзвінки, а її чо­ловік Штефан схопив заряджену рушницю й пальнув у зухвальця просто крізь двері. Чоловічі голоси гучно затягнули:

Як поцілив в праве пле-че!

Як поцілив в праве плече,

А з лівого крівця тече,

А з лівого крівця те-ече!

— Чула? — швидко запитав Олекса, і, не дочекав­шись відповіді, сказав переможно: — Чула!

— Ну, чула, й не раз. А чому ти так збудився?

— Хіба не ясно? — Олекса відсторонив від себе Марію, сів, узяв її руку, притулив собі трошки ниж­че правого плеча. — Ось, права сторона. Пісня, яку тут постійно співають, має під собою реальну основу, прочитай у будь-якому підручнику. Ліньки підручник брати — залізь в Інтернет. Коротше, Олекса Довбуш, котрий уже за життя був у цих краях народним героєм, загинув у ніч на 24 серпня 1742 року. Дивний збіг, це ж наш День Незалежності, але навряд чи хтось про це думає тепер. Тоді ж до нашої політики… А, дурне! — відмахнувся він, сам захопившись власною ідеєю. — Я трошки про це читав. Хотів писати сценарій про Довбу­ша, серйозний сценарій, великий. Але не банальний. І ось пісня, Марічко, мені підказала, як треба.

— Треба — що?

Олекса знову зітхнув, не випускаючи її руки.

— Дивись. Повторюю ще раз. Довбуша, реального Довбуша, застрелив Штефан Дзвінчук. На таких в Італії кажуть «рогоносець». Дружина Штефана, теж, до речі, Марія, але звали її всі Дзвінкою, мала тривалий зв’язок із Довбушем. Зраджений чоловік застрелив злочинця, котрого багато років не могла знайти ані коронна полі­ція, ані навіть ціла армія. Ось така тобі затравка.

— Буває, — відповіла Марія.

— Буває, — легко погодився Олекса. — А чи буває так: поцілив стрілець у праве плече, а кров тече з ліво­го? — він перемістив дівочу руку в той бік, де билося серце. — Ліве плече, розумієш? Смертельне поранення. Хоча лупив Штефан через двері, не бачачи свого воро­га, не знаючи навіть, де той стоїть! І так влучно, мов ворошиловський стрілок, із першого разу — просто в серце! Але свідчення на віки лишилися зовсім інакші. Щойно ми їх чули: поцілив у праве плече, кров потекла з лівого. Що, в гуцулів тоді були кулі зі зміщеним цен­тром?

— Не знаю… — тепер Марія говорила вже не так упевнено. — Слухай, я ніколи й не думала про такі речі…

— Ну, а я думав, — не без гордості мовив Олекса. — Щойно почув уперше цю довжелезну пісню, з’явилися перші запитання. Склалося все само собою.

— Що склалося?

— Історія. Ну, або заявка на історію. Не знаю, чи буде з цього колись кіно. Та свої думки з цього приводу готовий записати. Приїдемо в Київ — оформлю, почну рухати. Когось у цьому бізнесі я вже трошки знаю.

— Цікаво. Розкажеш?

— Про що саме?

— Ну, історію свою… Чому стріляли в праве пле­че, а куля влучила в ліве. Взагалі… Я ж нічого такого ніколи не знала сама, не цікавилась…

«Чим ти взагалі цікавилась», — ледь не вирвалося в Олекси. Та стримався, прокашлявся, набув поважного вигляду.

— Гм, ну, не хочу гратися зараз у поважного вче­ного…

— А в тебе й не вийде! — перебила Марічка. — Вчені отакого… отут, як ми з тобою щойно… не ро­блять, ха-ха…

— Багато досвіду в сексі з ученими? — запитав Олекса з удаваною суворістю.

— Іди в баню! Кажи давай, слухаю, цікаво.

— А цікаво — помовч! — він знову прокашлявся. — Значить, щоб не вантажити тебе непотрібним, скажу те, чого з тебе реально досить. Власне, цього було до­сить і з мене. Отже, уяви собі середину вісімнадцятого століття. Наша з тобою Україна розділена на дві части­ни. Гетьманщина лишається незалежною козацькою державою, але вже що далі, то більше ця незалежність формальна. Бо вже на той час майже сто років знахо­диться під протекторатом Російської імперії. Так вирі­шила колись Переяславська Рада.

— Це я знаю, в школі вчили.

— Молодці, добре вчилися. Ось, а Прикарпаття, де ми з тобою зараз, далі лишається в складі Речі По­сполитої. Тобто, під Польщею. Коли польський король Август помер, почалася, як це буває завжди, запекла боротьба за польську корону. А стабільності й без того катма. Народ, особливо селяни, незадоволені як росій­ським царем, так і польськими шляхтичами. Довбуш зі своїми хлопцями починав, між нами кажучи, як звичай­ний собі рекетир. За такі слова нині патріоти можуть заплювати очі, та інакше обкладання даниною замож­них євреїв не назвеш. Це вже потім він доріс до народ­ного героя, почав скубти шляхтичів, як тепер кажуть — владу. Звісно, на певному етапі цій… в сенсі… тій владі Довбуш не як бандит, а саме як народний герой почав добряче заважати. Там ще політика наклалася…

— Політика? І там політика?

— Завжди політика, — зітхнув Олекса. — Корот­ше, докладно зараз не розкажу, Марічко, бо сам ще не до кінця придумав. Але, як на мене, усе це могло поча­тися так…

ІІ

Воєвода Станіславський та Немирівський, польсь­кий шляхтич Юзеф Потоцький, прямий нащадок зна­менитого дворянського роду Потоцьких, ще за життя короля Августа був чи не найбільшим його прихиль­ником.

Принаймні, так вважав сам пан Юзеф. Крім того, цей представник роду Потоцьких мав пристрасть, котру не надто афішував хоча б через те, що багато хто зі шляхетних знайомих вважав її сумнівною, навіть небезпечною. При тому, що пан Юзеф був більш, ніж переконаний: кожен, хто вголос ганив таємні науки, а тих, хто ними цікавиться, записував мало не чортові в родичі, сам потай хотів знати своє майбутнє, звертався до медіумів та відсипав жмені червінців за власні скла­дені гороскопи.

Перебуваючи в глибоких роздумах про свою най­ближчу долю, Юзеф Потоцький проводив багато часу зі своїм духівником, Томашем Зелінським. Саме від нього воєвода почув історію про те, як Карл Нерус, магістр таємних наук, склав гороскоп кардиналові Дельвіно, не отримавши на те його згоди. Цим самим пан магістр надзвичайно ризикував — після таких дій його відразу могли оголосити єретиком.

— Магістра навіть заарештували й запроторили до каземату, — говорив духівник панові Юзефу. — Не­щасний чекав нелюдських тортур та страшної мучени­цької смерті. Але натомість раптово отримав свободу. Й навіть — винагороду кардинала.

— Що змусило його преосвященство помилувати єретика? — обережно запитав Потоцький.

— Гороскоп справдився, — розвів руками пан Зелінський. — Магістр передбачив, що єпископ Мо­реліо, головний ворог його преосвященства Дельвіно, помре від шлункової хвороби. Так і сталося. Після того магістр значно збільшив плату за свої послуги. Тож за­попасти Карла Неруса до нас, у Станіславську резиден­цію, коштувало чималих грошей. Це я пояснюю вашій милості…

— Нічого не треба пояснювати, — відмахнувся По­тоцький. — Скажи краще, ціна того варта?

— Нерус, як ви знаєте, ще в Станіславові. Ви мо­жете самі з ним поговорити, пане Юзефе. Та оскільки ви довірили цю розмову спочатку мені, вашому духів­никові…

— Правильно, правильно, пане Зелінський! Я хотів, аби все було так само чисто, як із кардиналом! Нерус склав гороскоп його преосвященству, не зустрічаючись із ним віч-на-віч. Зі мною мало відбутися те саме. То який результат?

Духівник заговорив скрадливо й обережно:

— Магістр Нерус підтвердив те, що я говорив вам ще взимку.

— Нагадай, — звелів пан Юзеф, хоча чудово знав, про що піде мова.

— Саме ви, найсильніший з роду Потоцьких, по­винні повернути на польський трон законного короля Станіслава Лещинського. Тим самим династія Потоць­ких пануватиме не лише тут, на Галичині, а й у всій Речі Посполитій.

Потоцький підвівся з крісла, замислено пройшов­ся залою. Духівник замовк, лиш перебирав тонкими пальцями нефритові чотки. Потоцький підійшов до вікна, оздобленого вітражем, заклав руки за спину. Постояв так якийсь час, збираючи рій думок докупи, тоді мовив.

— Цей магістр справді вміє вгадувати бажання.

— З вашого дозволу, пане Юзефе… — так само обережно заговорив духівник. — Ваші бажання мені видаються такими, що сповнені більших чеснот, ніж бажання кардинала Дельвіно. Адже той потай жадав смерті своєму брату во Христі. Це — гріх…

— Забудемо про кардинала, Томаше, — різко ска­зав Потоцький, повертаючись до Зелінського. — Так, я справді хотів би бачити на польському троні короля Станіслава, якого підтримує Франція. Замість нашого нинішнього короля, Августа Другого. Цей дружить із російською царицею. Магістр сказав, що мої бажання можна втілити?

— Магістр сказав — нема нічого неможливого.

— Отже, цього хочуть планети, — зробив воєвода остаточний висновок. — Я хочу скликати в себе неве­ликий сейм. Візьми це на себе, Томаше. Ти знаєш, кого кликати. А люди, до яких ти підеш, довіряють тобі.

Схиливши голову в поштивому поклоні, Томаш Зелінський тихо вийшов, залишивши Юзефа Потоць­кого наодинці з його думками.

За кілька днів у великій залі станіславівської ре­зиденції Юзефа Потоцького за круглим столом сиділи місцеві шляхтичі, вірні як самому воєводі, так і коро­лю-вигнанцю Станіславу. Розмову веде сам Потоцький, який заради такої нагоди вдягнув урочистий святковий одяг. Разом із шляхтичами сидів і Томаш Зелінський, вдягнений у святкову сутану, а не повсякденне чорне католицьке вбрання.

— Отже, шановне панство, — розпочав воєво­да, — всі ми знаємо, що законний польський король Станіслав Лещинський вже шість років перебуває у Франції, в принизливому статусі. Власних сил поверну­ти його на трон замість нинішнього Августа Фрідріха, в нас не вистачає. Проте ви знаєте: я вірю в знаки, які подають нам зірки та планети.

Сказавши так, Потоцький не втримався — гля­нув на Зелінського. Повернули до нього голови й інші шляхтичі. Томаш на підтвердження цих слів поважно кивнув:

— Нині провидіння на нашому боці.

— Але цього замало! — зазначив Потоцький. — Бачу, пане Маєвський, ви щось хотіли сказати?

Шляхтич Маєвський, ровесник і давній друг Юзефа Потоцького, підвівся, окинув поглядом зібрання.

— Августа Фрідріха підтримують Австрія і Росія, — почав неквапом. — Якщо так триватиме далі, ці держави скоро поділять між собою польське королів­ство. І зроблять польського короля Августа своїм васа­лом. Тому нам теж треба шукати сильних союзників.

— Політика того вимагає, — погодився Пото­цький. — Такі ж побажання я отримав від кардинала Флері. Франція не воюватиме на боці лише роду Пото­цьких. Чи є пропозиції в шановного панства?

Тепер шляхтичі перезирнулися між собою. Нареш­ті один із них, що сидів до коронного гетьмана ближче, кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Кажіть, пане Калиновський, — дозволив воєвода.

— За Австрію нічого не скажу, — мовив той. — Але проти Росії завжди готові об’єднатися кримський хан і турецький султан. Я готовий очолити посольство до Магомета-паші й почати переговори.

— Але ви, пане коронний гетьмане, здається, маєте іншу думку? — тут же зазначив Маєвський.

Потоцький похитав головою.

— Навпаки, я з вами згоден. Тільки до цього пе­реліку я хотів би додати ще козацьку старшину з Украї­ни.

Після цих слів шляхтичі заговорили всі одразу. Розібрати, хто що говорить, не було можливості, та загальний тон був обуреним. Потоцький, послухавши трохи зі свого місця, жестом звелів шляхтичам при­пинити гамір. Вони стихли, наперед знову виступив Маєвський.

— Пане коронний гетьмане! — промовив шляхтич з притиском. — Через сто років після війни з Україною сьогодні шукати з ними дружби навряд чи мудро є. Ми ще не забули, як запорожці пускали шляхетну польську кров! Невже ви гадаєте, що цей союз такий необхідний?

— Ще два роки тому я б вам такого не пропону­вав, панове. Але тепер, за моїми відомостями, козацька старшина Правобережної України досі не має гетьмана. Зараз Гетьманщина під опікою російської цариці. Геть­манів призначає вона. І частина української верхівки цим дуже незадоволена.

Тепер шляхтичі стихли.

— Ви хочете сказати, пане Потоцький, що настав час, коли українці зможуть вдарити по Росії зсереди­ни? — обережно запитав Калиновський.

— Саме так, пане Калиновський, — кивнув воєво­да. — Маючи підтримку хана і султана та благословен­ня французького кардинала, ми, Потоцькі, зможемо поставити ультиматум королю Августу. І вимагати по­вернути трон королю Станіславу. Він відмовиться. Тоді ми спільно з нашими союзниками розпочнемо наступ. А коли король Август побіжить до цариці Катерини, дорогу йому перекриють українці!

— З чого видно, що вони стануть на наш бік? — так і не міг до кінця второпати Маєвський.

— Бо ми від імені нового короля Станіслава пообі­цяємо Гетьманщині автономію! — заявив Потоцький. — А також — ще більші права, ніж вони мають вже май­же сто років після договору в Переяславі. Ну, а обіця­ти, як ви розумієте, можна багато. Бо наша мета — не українська автономія, а польська корона.

Сказавши так, Юзеф Потоцький підвівся зі свого місця. Шляхтичі, наслідуючи його приклад, теж підве­лися. Хтось не стримався — заплескав у долоні, вітаю­чи мудре рішення. Сміливцеві вторувала решта.

Хлопці вийшли з лісу, звеліли Михайлові злови­ти, забити та оббілувати вівцю, і хлопець-пастушок не насмілився перечити. Лісовим хлопам у цих краях не перечив ніхто. Навпаки, часто прості гуцули вважали за честь нагодувати, напоїти опришків, та ще й дати з собою щось у торби.

Лиш не хазяїн, на якого найнявся працювати моло­дий пастух Михайло.

Коли опришки доїли зварене м’ясо, наполігши при тому, аби хлопець теж попоїв, найбільшу кістку кину­ли собаці. Пастуший пес охоче заходився її гризти, а кульгавий хлоп, з усього — старший у ватазі, промо­вив:

— Ну, подякували за гостину, хлопче. Решту м’яса беремо з собою в бордюки й тайстри.

— Аби’сь на здоровля, — тільки й зміг відповісти Михайло.

— Як маєш будз* овечий, то давай до купи.

— Ви хоч як візьмете! — вирвалося в хлопця. — А я що газді маю говорити?

— Так і скажи — Довбуш був, вівці забрав.

Не повірив своїм вухам пастух. Очам теж не повірив. Ось цей кульгавий, нічим із себе зовні непо­казний…

— Та де — Довбуш! Справді Довбуш?

— А ти думав — я який? — реготнув ватажок опришків. — Головою до неба і з трьома руками? Ска­жи йому може ти, Баюраче?

— Довбуш, Довбуш! Бігме, Довбуш! — підтвердив ліпший друг ватажка, Василь Баюрак.

Сказавши так, він і решта опришків, разом із самим Олексою Довбушем, перехрестилися. Пастух Михайло далі дивився на них, витріщивши очі.

— Ч’о ся витріщаєш? — спитав Баюрак

— Як вас грім не побив… За хреста… Ви ж хрести поклали. А кажуть, Довбуш та його чорні хлопці із не­чистою силою в горах водяться. Тому їх і зловити не можна.

— Я, хлопе, тільки в одного Бога-Отця й вірю, — сказав на те Довбуш. — Піди хоч до панотця Кралевича з Сапогова. Це недалеко від мого рідного Печеніжина. Най той панотець тобі скаже, в кого і в що вірить Олек­са Довбущук. Той, хто вірить у нечистого — не вірить ні в що. А без віри, хлопе, ми не люди.

Рішення прийшло несподівано. Михайло й сам собі повірити не міг, що наважився на таке.

— Ну, раз так, — мовив пастух, — тоді бери мене з собою до ватаги, Олексо. Бо газда все’дно не повірит, що то Довбуш на мене наскочив. Тепер уже давно всі кругом тільки що — враз на тебе кивають.

Довбуш глянув на своїх побратимів. Зустрівся очи­ма з Баюраком.

— То як скажеш, Василю?

— А так і скажу, Олексо. Вірні побратими нам зго­дяться. Ось лиш чи стане в хлопа сміливості. Чи надто він меткий.

Ватажок перевів погляд на іншого опришка.

— Кажи ти, Павле Орфинюк.

Замість слів вийняв Павло Орфинюк зі шкіряних піхов великого ножа. Простягнув його Довбушу. Но­вобранець Михайло, не розуміючи, що відбувається, про всяк випадок зробив крок назад. Погляд його був прикутий до ножа. Довбуш перехопив цей погляд, під­кинув ножа на долоні.

— Зара побачимо, хлопе, на що ти годишся.

Опришки швидко стали в коло.

Орфинюк підштовхнув усередину кола Михайла. Пастух далі не розумів, до чого все ведеться.

Довбуш знову підкинув ножа, перехопив його за руків’я-колодку. Опустився, спираючись об топірець, на коліна. Після того розрив лезом землю, так, аби туди міцно встромилася колодочка. Тепер ніж стирчав з зем­лі лезом догори.

Довбуш, не піднімаючись, гляну на Михайла знизу.

— Давай, хлопе. Покажи себе. Падай на ніж!

Михайло обвів поглядом опришків. Всі, включно з Василем Баюраком і Петром Орфинюком, кивнули: хлопець мусить падати.

На мить запала дзвінка тиша.

А потім пастух, заплющивши очі, з криком пова­лився грудьми на лезо ножа.

Та щойно він заплющив очі і почав завалюватися, як Довбуш вхопив ножа за руків’я і висмикнув його з землі.

Михайло впав просто на землю, продовжуючи го­лосно кричати. Його крик злився з реготом опришків. Луною пішов він по полонині. Мирно паслася отара.

Василь Баюрак протягнув Михайлові руку. Той, намагаючись посміхатися, підвівся з землі сам, без сторонньої допомоги. Підвівся, спираючись на то­пірець-бартку, і Довбуш.

— Не гнівайся, хлопче. Годишся в побратими, — мовив ватажок опришків, дружньо ляснувши хлопця по плечу.

Навідувати Єлену, дружину свого побратима Олек­си Довбуша, та його маленького сина Олексика, визвав­ся сам Василь Баюрак. Причина була не лише в тому, що Довбуш не міг вільно з’являтися в рідному Печені­жині. Знав Баюрак, добре знав про Дзвінку в Космачі, до якої ватажок опришків учащав вільніше. Та не один він серед «чорних хлопців» знав то. Ось чому боявся, аби хтось інший не розпустив язика. Собі ж Баюрак довіряв, а Єлену — жалів, хоча й Довбушеві не міг та й не мав права нічого закинути.

Цього разу, прощаючись із нею, хотів пригорнути до себе по-товариському. Та стримався, лиш торкнувся жіночого плеча, мовив:

— Треба терпіти, Єлено.

— Як я терплю, Василю — ніхто так не терпить, — зітхнула вона. — Вже шостий рік пішов, як чоловік по лісах ховається. Був днями отець Кралевич, казав — нам з дитям краще в Угорщину перебиратися. Там хоч Довбущуків не шукатимуть. Може, перекажеш мужеві, хай би так і зробив?

— Олекса мусить бути тут, — твердо сказав Баю­рак. — Люди в нього вірити почали.

— Пощо мені люди та їхня віра, коли син без бать­ка росте! — відмахнулася Єлена. — А я за живим чо­ловіком — мов удова. Я так отцеві Кралевичу сказала: в Угорщині може спокій буде. Тільки щастя нам уже ніде не знайти. Та й вам усім, Василю, до людського щастя вже нема вороття.

Ось тут уже не стримався Баюрак — у пориві взяв жінку за плечі, на мить притиснув до себе, швидко від­сторонив.

— Мушу їхати, Єлено. А ти… Чекай чоловіка на Великдень.

— Мала вже такі свята, — відказала Єлена. — Прийде під вечір. Поїде рано…Ти перекажи йому, Ва­силю: синок хворіє. Не дивись, що так живо грається. В нього давно у грудях хрипить. Перестудився, коли батько в ліс його брав.

А сам Олекса Довбуш тим часом обережно стукав у двері хати Штефана Дзвінчука, космацького селяни­на. Напевне знав, що нема хазяїна вдома. Та й господиня знала, хто прийшов: відчинила тут-таки, відразу кину­лася в обійми — Довбуш ледь устиг топірець-бартку прихилити до одвірка.

— Скільки я тебе не видів, Дзвінко? — запитав сти­ха.

— Давно. Так давно, що ніби вчора розсталися, Олексо, — почув у відповідь.

— Не буває так…

— З тобою все буває, Олексо, — відповіла Марічка, котру, по Дзвінчукові, в Космачі всі кликали Дзвінкою.

Вони знову поцілувалися, після чого Довбуш, від­сторонивши коханку, мовив:

— Штефана твого вчора в Коломиї бачили. На яр­марку. Ярмарок завтра розійдеться. У нас кавалок дня і ціла ніч, Дзвінко.

Дзвінка засміялася, закинувши голову назад.

— Ти чого? — здивувався Довбуш.

— І давно ти на Стефана зважати став?

— Не зважаю я на нього, — мовив ватажок оприш­ків. — Не слід лиш, аби він мене тут бачив. Бо як поба­чить — тут і смерть його. А вдовою тебе робити не хочу.

— Хіба не візьмеш потому за себе, Олексо?

— Сама знаєш — маю жону і сина. Краще, коли ми грішно любимося. Бо законна родина мусить ховатися від гріха.

З цими словами вони зайшли до хати. Зачинили двері.

Не подобалося шляхтичам, ох не до вподоби було збиратися, наче змовникам, під вечір у косовській корч­мі. Але пан Богуслав Золотницький, котрий запросив то­вариство цього разу, не хотів таких розмов удома. І реш­та погодилися з ним: надто ризиковані та слизькі теми зринають, аби ще порушувати ними домашній спокій.

Цієї пори в шинку не було нікого: старий Лейба знав наперед про зібрання шанованого панства, тож вигнав звідти всіх зайд, зачинив за шляхтичами двері, коли всі зібралися, і сам охоче обслуговував. При Лейбі говорити не боялися: шинкар сам потерпав від «чорних хлопців», тож нікому не донесе.

Хоча якщо розібратися, жодної крамоли в розмовах місцевих панів не було. Ну, лаяли воєводу Потоцько­го… Так насправді є за що. Не може дати раду оприш­кам, а хлопи від того вже зовсім розходилися.

Коли випили по першій, пан Золотницький розка­зав товариству сумну історію про те, як закликав на яр­марку жандармського ротмістра робити свою роботу.

— Всі ми платимо з власних кишень чималі гроші, аби утримувати жандармерію! Хіба не так? — розоряв­ся шляхтич. — Я то й кажу ротмістрові! Пане ротмістр, ми вас утримуємо, а ви за наші ж гроші не можете захи­стити нас від цих клятих опришків уже шостий рік! Так знаєте, що він мені сказав? Ніхто не винен, що жандар­мів кличуть уже після того, як Довбуш зі своєю вата­гою наробили людям лиха!

Шляхтичі обурено загули, та Золотницький же­стом зупинив гамір:

— І то ще не все, панове! Я запитую ротмістра: не­вже на нахабство простого брудного чорного хлопа не знайдеться в окрузі ані закону, ані жандармської кулі? Він тоді так глянув на всі боки, тоді каже: прошу пана відійти на два слова. Забагато, мовляв, вух довкола. Кого, спитаєте ви, боїться жандарм? Слухайте далі, що я вам скажу! Коли ми відійшли, ротмістр говорить: «З тим Довбушем все складається не так просто».

— Що із ним непросто? — роздратовано поцікавився пан Фількевич, давній друг та сусіда Золотницького. — Невже влада справді не може впоратися з десятком оз­броєних вівчарів?

— Влада, пане Фількевич, швидше закриє очі на ту приватну особу, яка в один прекрасний момент пустить Довбушу кулю в спину або межи очі. Так сказав жан­дармський ротмістр, я лише повторюю. А ще він дав зрозуміти: існує таємний наказ Станіславського воєво­ди — опришків поки що особливо не займати.

— Наказ пана воєводи Потоцького, — кивнув третій шляхтич, Заремба. — Я так само чув про щось подібне. Але вірити не хотів.

— Запитайте хоч у жида Лейби, — пан Золотниць­кий кивнув у бік шинкаря. — Він вам підтвердить: по селах та містах корчмарі, торговці, лихварі, інші госпо­дарі самі, за свої гроші, наймають собі варту. Чому? Бо клятий Довбуш приходить спочатку раз. Бере третину того, що є в помешканні. Але якщо жертва не стерпить і побіжить до жандармів — він повертається і забирає все! І по собі все запалить. Тому мовчати, терпіти і ді­литися виходить їм усім дешевше.

— Ну, а варта — чим краще? — далі не розумів Заремба.

— Бо у варту набирають місцевих хлопів. Ті і гроші від наймача отримують, і опришкам не особливо опира­ються. Всі при ділі, всім потроху перепадає.

— З того, що ви кажете, пане Золотницький, вигля­дає: вся округа платить Довбушу данину! — скреготнув зубами пан Фількевич. — Всі про це знають. Але чому пан воєвода дозволяє таке?

— Я заговорив про це із ротмістром, — мовив Зо­лотницький. — Та офіцер порадив питати про подібні речі в самого пана Потоцького! Ось такі справи, пано­ве. Або чорний хлоп Олекса Довбуш не по зубах панові воєводі Потоцькому, і він вирішив пустити все само­пливом. Або він грає якусь свою гру.

Сказавши так, шляхтич налив іще по одній. Коли випили, пан Заремба промовив обережно:

— Я чув, пан Потоцький від недавнього часу знається з нечистою силою. А відомо: саме нечистий є покровителем опришків із чорних гір.

— Не кажи дурниць! — відмахнувся пан Фільке­вич. — Гетьман просто з недавніх пір захопився різного роду окультними науками. До мене доходило, що горо­скопам та пророцтвам він почав вірити частіше, ніж на­віть власним очам.

— Панове, хай Потоцький вірить хоч Богу, хоч чорту! — вигукнув Золотницький. — Аби тільки той, кому він вірить, врозумив воєводу! І переконав викли­кати на Довбуша коронні війська! Згадайте — це ж пан Юзеф власноручно відкинув від Немирова козацького полковника Палія.

Фількевич зітхнув.

— То було сорок років тому, панове! Тепер велика політика інша. Я краєм вуха чув від когось із Станісла­вовських шляхтичів: наш коронний гетьман хоче шу­кати союзу з козацькими гетьманами. Тому й не хоче дратувати українців. Ось чому Довбуша терплять.

При цих словах шляхтичі перезирнулися і загово­рили далі тихіше, мов справжні змовники.

— Не будемо, панове, собі такою високою політи­кою голови сушити, — мовив Золотницький. — Нам з вами тут, далеко від великої влади, треба жити. Тому я хочу скористатися порадою жандармського ротмістра і знищити Довбуша власними силами.

— А чому не власними руками? — поцікавився Фількевич.

— Бо не хочу бруднити об хлопа свої руки! Сподіва­юся, ви поділяєте мою думку?

— Поділяємо, — відповів за всіх після короткої паузи Заремба. — Лишається знайти, хто це зробить вправно, гарно та швидко.

— Скоро такі справи не робляться, — зауважив Фількевич. — Слід би все продумати добре. Й так само добре підготувати. Раз уже ми при цьому, пропоную кож­ному думати. І збиратися для обміну думками частіше.

На цьому Золотницький налив ще по одній чарці — домовленість слід запити…

ІІІ

Поки Олекса говорив, на небі рясно висипали зорі.

Ніч стояла місячна, світла, і він, уже звиклий до темряви, міг бачити вельми зацікавлене його оповіддю лице коханки. Марічка вже не лежала поруч, не при­тискалася до його грудей: сіла, натягнувши на коліна довгу світлу футболку. Її очі сяяли, мов дві ясні зірки, котрі спустилися з небес надто близько.

— Це все ти сам придумав? — запитала вона.

— Події могли так розвиватися, — повторив Олек­са, зручніше мостячись на ліжнику. — Так чи інакше, думав над цим довгенько. І висновок напрошується од­нозначний: Довбуша та його «чорних хлопців» чіпа­ти заборонив особисто воєвода Потоцький. Причому спеціальних паперів не писав, грамот не видавав. Знаєш, як зараз постійно буває: сказано ментам когось не чіпа­ти — і його не чіпають, хоч він триста разів бандит. Пам’ятаєш, історія була скандальна? Ну, як гопники побили людей на мітингу в Києві…

— Було, — погодилася Марічка. — І не лише в Києві. Ось знову ти переводиш усе в політику!

— До чого тут політика? Я кажу тільки про те, що звичаї вісімнадцятого століття мало чим відрізнялися від звичаїв століття двадцять першого. Принаймні, тут, на наших землях. Хай за іншої влади. Сказав, умовно кажучи, великий начальник не чіпати такого-то — і все, слуги закону закривають очі. Коли вже зовсім при­тисне і доводиться ловити, дуже швидко відпускають.

Марічка підсмикнула нижній краєчок футболки.

— Слухай, ти вважаєш Довбуша гопником?

— Оп-па! Звідки ти це взяла! — Олекса аж підхо­пився з ліжника.

— Щойно сам же сказав: Довбуша та його ватагу жандарми отримали неофіційний наказ не чіпати, так само, як нині міліція має наказ не чіпати гопників. Ти порівняв народного героя з гопником?

— Тьфу! Ти надто буквально все сприйняла! Я при­клад навів, розумієш? Ну, хай він невдалий, цей при­клад… Беру гопників назад. Просто тепер не знаю, яка може бути аналогія…

— Не шукав би сумнівних схожостей! — у голосі Марічки бринькнули повчальні нотки. — Краще далі говори, цікаво ж.

— Між іншим, справді цікаво, якщо спробувати розібратися й копнути глибше, — погодився Олекса, зіпершись на лікоть. — Значить, реально існувала така, гм, політична ситуація. Воєвода Юзеф Потоцький шу­кав союзу з Францією в обхід Росії, із якою в Польщі була ніби вічна дружба. Аби почуватися впевненіше, не хотів дратувати українців, Гетьманщину. Саме тому на дійства Довбуша поки заплющувалися очі тодішньої тутешньої влади. Шляхту це бісило, але вдіяти нічого шляхтичі не могли.

— Сам же кажеш — думали, як би прибрати нена­висного опришка чужими руками…

— Думали, вірно. Тобто, могли думати. Так чи інак­ше, шукали варіанти. Бог його знає, чи довго б це тягну­лося і чим би, зрештою, скінчилося, аби не сталося тра­гедії. Яка навіть тоді була зафіксована кримінальною поліцією, після чого стала надбанням реальної історії. На мою думку, трагедія сталася б так чи інакше. Про­сто хід подій прискорила та обставина, що в шляхтичів від власної безпорадності, як нині кажуть, рвало дах. Ну а в житті самого Довбуша та страшна подія стала воістину переломним моментом…

IV

У маєтку пана Золотницького того вечора гуляли шляхтичі. Господиня, пані Малгожата Золотницька, попервах сама виходила до гостей, навіть сідала з ними за стіл. Та згодом гульки стали частими, набували, як на її погляд, більш непристойних форм, і пані просто не хотіла й не могла вже того терпіти. Так було й цього разу: зі стри­маною ввічливістю привітавши чоловікових друзів, по­слалася на головний біль та пішла в свої покої. Туди ж покоївка принесла пані Малгожаті порошки та склянку з водою.

— Доктор сказав, що від цього спеціального порош­ку пані спатиме, мов дитина, — зазначила служниця.

— Було б дуже добре, аби так, — зітхнула пані. — Бо всю минулу ніч не могла заснути — тепер вони свят­кують одужання мого чоловіка. А раніше приходили підтримувати, коли хворів.

— Вибачте за зухвалість, але…

Пані Малгожата суворо зиркнула на свою покоївку.

— Що таке?

— Панові Богуславу, здається, останнім часом усе одно, що святкувати…

— А то вже не твоя справа, дівко! — піднесла голос пані. — Святкує, але без особливої радості. Лиши мене. І не пускайте туди, до зали, мою дитину — рано йому ще бачити подібне свинство.

Незабаром після того, як покоївка пішла, більше не насмілившись нічого сказати, пані Золотницька засну­ла міцним сном, прийнявши порошки.

Хто знає. Може б, краще їй не треба було спати тієї ночі. Раптом її втручання щось би поміняло…

Розгул шляхтичів справді набув уже зовсім непри­стойних форм.

Заремба, впившись до напівпритомного стану, по­чав смикати за рукав такого самого п’яного шляхтича, чиє ім’я раптом забув.

— Я п-прошу ув-ваги… Я п-прошу ув-ваги! — товк Заремба.

— Тримайся міцно! — гарикнув такий само п’яний шляхтич. — Пив, як канарок, а впився як…

Не докінчив фрази — враз задумався, шукаючи порівняння для свого п’яного товариша. Думаючи, він почав сильно трясти головою.

— Це я пив, як канарок? — запитав тим часом За­ремба.

— Почекай. Коли в нас буде день святого…

Шляхтич знову не договорив фразу, почав мовчки хитатися з боку в бік, загубивши думку.

— Зараз я покажу тобі… — забубонів Заремба. — Покажу… Ти бач, канарок… Покажу одну старополь­ську штуку!

Скинувши з найближчої до себе лавки якогось ін­шого п’яного намертво шляхтича, сам уклався на неї горілиць, заволав:

— Рурку! Несіть сюди рурку!

До них, хитаючись, підсунув Фількевич.

— Я вимагаю рурку! — затявся Заремба.

— Ні! — заперечив Фількевич. — Таку штуку про­робляв мій дід у палаці твого діда! І мій дід через рурку вливав у себе більше вина, ніж твій дід! Так він на за­клад виграв коня!

— А я не буду вигравати коня! Я доведу цьому… цьому… Лійку мені!

— Вина мені! — загорлав своєю чергою Фільке­вич.

До зали на поклик панів забігла служниця Іванна, молода гуцулка. Вона, намагаючись не дивитися на шляхетне свинство, швидко поставила на стіл великий глек із вином. Почувши вимогу Заремби, служниця зробила рух у бік шляхтича. Та раптом зі свого місця в голові стола її гукає п’яний Золотницький.

— Іванно! Стій! Неси вино сюди!

Шляхтичі стихли та завмерли, як один. Глянули на пана Золотницького. Справді, з усіх присутніх він виглядав найтверезішим. Та це було оманливе вражен­ня: він просто стояв прямо, не хитався, дивився перед собою скляним поглядом, руки витягнув та розчепірив пальці.

— Якщо сьогодні буде дощ, то потім сорок днів не можна… не можна…

Це бубонів п’яний шляхтич, котрий намагався спе­речатися з Зарембою і, схоже, перебував зараз думками зовсім у інших світах. Знову втративши думку, він закру­тив головою, кліпнув очима. Решта гостей мовчала — надто різко віддав свій наказ Золотницький. Служниця Іванна тим часом принесла панові глек з вином. Та він не спішив його брати — далі стояв, простягнувши перед собою праву руку.

— Зараз я теж покажу вам одну старопольську шту­ку, панове! — вигукнув раптом на всю силу легенів. — Кубок мені!

Шляхтичі, котрі ще в змозі були триматися на но­гах, вибухнули п’яними криками, передчуваючи неаби­яку розвагу. Іванна далі принишкла з глечиком вина в руках, не знаючи, що робити. Виглядало, ніби загулялі пани про неї забули. Та Золотницький враз підступив до жінки, вхопив за руку, шарпнув до стіни.

— Зараз буде стара лицарська забава!

П’яні гості знов ревонули. Золотницький забрав у служниці глечик, штовхнув Іванну до стіни. Жінка по­задкувала, поки не вперлась у стіну спиною. Узявши простягнутий кубок, Золотницький наповнив його ви­ном, ступив до Іванни, простяг їй.

— Ось це постав собі на голову! І стій смирно, хо­лопко!

Гості вже зовсім шаленіли. Служниця, тремтячи, впокорилася.

— Я чув, що ці холопи перестали боятися своїх панів, — заговорив Золотницький. — Довбуш не несе заслуженої кари. Ось хлопи й вірять — він прийде і за­хистить їх! Зараз ми це перевіримо! Ти боїшся, жінко?

— Боюся… — призналася Іванна, по лицю стікали сльози.

— Брешеш! Як утримаєш кубок у себе на го­лові, не проливши — значить, не боїшся. Чула? А як не втримаєш — значить, боїшся! Значить, Довбуша нема! Він не прийде більше вас захищати! І раз мені нема чого боятися, я, як твій хазяїн, подарую тебе моїм гостям! Як вам така забава, панове? Чула, ти? Якщо кубок упаде з твоєї дурної голови — я віддам тебе ось цим панам!

Шляхтичі зустріли це оплесками. Вони не бачили обличчя Золотницького. Зате його бачила налякана Іванна. Й саме лице, й особливо — новий божевільний вираз. Таким пана Богуслава ще ніхто ніколи не бачив.

— Це ще не все! — вигукнув він. — Якщо утри­маєш кубок — я тебе відпущу з покоїв сьогодні ж! Від­пущу на всі боки, Іванно! Бо я справедливий! Хіба не так? Чого мовчиш?

Іванна плакала й кивала. Золотницький набли­зився до жертви впритул, підняв її голову за підборід­дя, притиснув потилицю до стіни. Потім зняв з жінки хустку, обережно примостив на голові лиховісний ку­бок. Відійшов, ніби милуючись на творіння своїх рук. Покірну Іванну він роздивлявся так, як роздивляється свою роботу скульптор. Жінка намагалася не руха­тись, вона завмерла — від того, що відбувається в цій залі, залежить її життя. Завмерли і шляхтичі, захо­плені грою.

Ураз двері до зали тихенько прочинилися. Хтось визирнув тихцем у шпарину.

Золотницький же відступив на кілька кроків. Він, здається, вже навіть охолов до своєї затії. Та вирішив попри все довести забаву до кінця. Дійшовши до сере­дини зали, він раптом рвучко повернувся, рука сягнула за пасок. Мить — і в руці з’явився пістоль. Палець Зо­лотницького звів гачок, дуло хижо глянуло на переля­кану жінку.

У цей момент двері рвучко відчинилися.

До зали з криком: «Мама!» увірвався десятиріч­ний хлопчик — син Іванни, котрого розбудили крики. Напруга в той момент досягла свого апогею, і першим не витримав її Золотницький. Від різкого руху поруч із собою та голосного крику він зробив різкий рух, повер­таючи дуло пістолета в той бік, звідки кричать, і маши­нально натиснув на собачку.

Одного пострілу виявилося досить, аби хлопчик, зойкнувши від болю, поточився і впав. Довкола голови дитини розпливлася пляма крові.

З гуркотом упав кубок із голови Іванни — нещасна жінка з криком пораненої птахи кинулася до вбитого сина. І аж тепер запала тиша, яку порушував лише жі­ночий стогін.

А в дверях вже з’явилася покоївка пані Малгожати…

За кілька днів після того, як Іванну з мертвим си­ном пані відпустила додому в село, жінка повернула­ся назад до маєтку Золотницьких. Власне, таким був панський наказ: поховати дитину й вертатися назад, до служби. На стук браму відчинив вартовий зі смолоски­пом у руці. Роздивившись, хто прийшов, він опустив смолоскип, буркнув:

— Ти де тягалася, курво? Тебе вже кілька день шу­кають!

— Чого мене шукати? — безбарвно відповіла вбра­на в чорне жінка. — До суду ходила.

— Хоч я теж жива людина і жаль мені тебе, Іванко — але ти таки дурна! — сплюнув вартовий спересердя. — Хто з паном Золотницьким судитися буде? Він сам справді нічого не пам’ятає, впився до безтямного стану. А гості його мовчатимуть.

— Знайшла я суддю. Розглянув моє діло, — мовила Іванна.

— Та де! І що за один?

Замість відповіді Іванна відступила вбік. Із темря­ви, спираючись на топірець, виступив Олекса Довбуш.

— Я тут, — і, не давши сказати вартовому більше ні слова, звелів коротко: — Гайда, хлопці, крутіть його.

Вартовий навіть крикнути не встиг — опришки на­летіли миттю, з усіх боків, скрутили вартового, зв’я­зали та заткнули йому рота — для цього Іванна зняла свою чорну хустку і простягнула її одному з месників.

— Баюраче, ти тут бував. Пам’ятаєш, де які кімна­ти в палаці?

— Не забув, Олексо, — тихо мовив Василь Баюрак.

— Павле, Орфинюк, став хлопців під вікнами! Ва­силю — і ти, Дринчук: зі мною підете! Іванко, ходи теж, глянеш у ті поганські очі останній раз. Михайле — бра­ма!

Колишній пастух, тепер — «чорний хлопець» Ми­хайло швидко зачинив браму. Опришки розбіглися виконувати наказ ватажка. Дринчук, перехопивши то­пірець так, аби зручніше було бити, посунув до покоїв. Довбуш рушив за ним, та Баюрак затримав його:

— Чекай, Олексо! Заверни Дринчука! Най тут си лишить!

— Що є, Василю? — здивувався Довбуш.

— Хіба сам не видиш? Він давно крови хоче!

— А я сюди не за панським добром прийшов! — почулося у відповідь. — Говорив уже і ще скажу: хто відси хоч шеляга ламаного візьме — тим скарбом пода­виться! Цією рукою до рота запхаю!

Для наочності Довбуш показав праву руку, стисну­ту в кулак.

— Кров од крови різниться! — вперто стояв на своєму Баюрак. — Скарати ката Золотницького — то одне. Тільки ж на цьому навряд чи хлопці зупиняться! Знаєш, Олексо, як кров п’янить!

Тишу враз порушили крики та кілька пострілів. Довбуш повернувся, рішуче покульгав до покоїв, де вже зник Дринчук. Баюрак поспішив за ватажком. Він далі гостро відчував недобре. За ними, трошки відстаю­чи, крокувала Іванна, простоволоса, волосся розсипане по плечах…

Один удар — прочинилися двері панської спаль­ні. Золотницький був там сам, сидів на ліжку в ніч­ній сорочці, з пістолем у руці. Щойно розчахнулися двері, він стрельнув — та навмання, куля лиш впилася в одвірок. Перезарядити пістоля в Золотницького не стало часу. Він у безсилій люті жбурнув пістоля у ку­ток, кинувся до шаблі, що висіла на стіні над ліжком. Та Іван Дринчук, що зайшов перший, рухався швидше. Кинувшись панові навперейми, ударом кулака збив його з ніг, замахнувся топірцем. Ззаду пролунав крик Довбуша:

— Чекай! Стій!

Та Дринчук не слухав ватажка — вдарив Золотни­цького барткою по голові. Але в останній момент, від­чайдушно рятуючи життя, Золотницький ухилився від удару, лезо топірця впилося в підлогу. Вдарити вдруге Дринчук не встиг — наспілий Баюрак перехопив його руку.

— Ти що? Вбивцю дітей жалієш? — скрикнув Дринчук.

— Він дістане своє, Іване! — голосно промовив Довбуш. — Ми за цим сюди прийшли! Тільки не так треба. Іванко, підійди.

Опустив Дринчук топірець, ступив трохи вбік. Від­ступив і Баюрак, пропускаючи розпатлану Іванну. Вона стала над лежачим на спині безпорадним Золотниць­ким, наче фантом.

— Ти давно в нього служиш, Іванко. Кажи, чи му­чив він людей, — почав Довбуш.

— Карав, і то люто. Бувало, два рази на день когось серед двору буками били. А рік тому пастуха Яська до смерті замордували.

— Не я! — заволав Золотницький так голосно, як міг. — НЕ Я! Я НЕ ХОТІВ! ВІН САМ! ТОЙ ПАСТУХ САМ ПОМЕР НА РАНОК!

— Бо він слабий був. А ти, собако, гнав його на роботу! Мого сина ти теж стріляти не хотів?

Іванна плюнула на розпластаного на підлозі пана.

— Всі чули? — перепитав Довбуш. — Він мучив людей до смерті. Ти мучив людей до смерті, скурвий сину! Мусиш перед своєю смертю сам мучитися! Хлоп­ці, вогню сюди!

Баюрак запалив більше свічок. Дринчук в їхньо­му світлі побачив комин, підійшов, узяв кліщі. Пово­рушив жарини, нахилився, подмухав. Жарини почали жевріти.

— Вставай, пане Золотницький! — звелів Олекса Довбуш. — Стань на ноги! Негоже шляхтичу лежати перед хлопами!

Золотницький поволі підвівся. У своїй нічній со­рочці, переляканий і ще п’яний — він після трагедії пити не припиняв, — виглядав огидним та жалюгідним. Довбуш узяв у Баюрака свічку.

— Значить, кажеш, не хотів нікого вбивати? Не ви­нен? Лихий тебе поплутав?

Розуміючи — порятунку хоч як не буде, Золотни­цький все одно кивнув, тяжко дихаючи.

— Я спробую в це повірити, — сказав Довбуш. — Тільки ти мені на вогні присягни. Так, як лицарі це ро­били. Пали руку! Пали руку, пане!

З полоненим раптом почали відбуватися дивні змі­ни. Ще мить тому це був жалюгідний переляканий чо­ловік — і раптово почав розправляти плечі, груди по­далися вперед, він пригладив долонями розкуйовджене волосся. Так подіяло на нього слово «лицар» — мерех­тливе світло висвітило на стіні портрет самого Золот­ницького, молодшого, ніж тепер, у формі полковника королівського війська.

Золотницький рішуче простягнув руку, потримав долоню над полум’ям. Біль прийшов швидко, але він терпів, стиснув зуби, тільки один раз вирвався з грудей приглушений стогін. Довбуш не прибирав свічку.

Іванна не витримала видовища, відвернулася. Здається, цей поєдинок міг тривати вічно: Довбуш не збирається забирати вогонь. Золотницький — руку. Він радше готовий спалити її, аніж здатися. І те, що зараз відбувалося, дуже нагадувало останній бій пол­ковника.

— Тут смаленим пахне! — гаркнув Дринчук. — Треба досмалити!

Довбуш глянув на опришка. Той уже тримав кліща­ми жарину з комина. Баюрак перехопив погляд ватаж­ка і все зрозумів: Дринчук насправді нагодився вчасно, дозволивши Довбушу припинити катування, не відсту­пивши при цьому і не визнавши в супротивникові сили.

Довбуш забрав свічку.

Золотницький опустив руку.

Іванна з криком кинулася на кривдника, намагаю­чись подряпати обличчя. Золотницький хотів відбитися ,та обпечена рука дуже боліла, він скрикнув — і цим скористався Дринчук. Опришок улупив жертву топір­цем по плечу, розрубуючи його до крові. Крик болю тепер сильніший, жертва навіть не кричала, а скавчала. Другим ударом Дринчук змусив пана завалитися на під­логу, опустив жарину йому на груди і наступив ногою, сильно притиснувши. Золотницький шалено закричав й скорчився від болю. Іванна божевільно зареготала. Ба­юрак поклав руку на плече Довбушу.

— Буде з нього, Олексо. Буде. Кінчаємо справу та йдемо геть.

Довбуш мовчки відсторонив Дринчука, скинув но­гою жарину з грудей Золотницького, висмикнув пісто­ля, націлив дуло в голову жертви, спустив курок.

Усе.

Та відразу після пострілу з сусідньої кімнати почу­лися якісь звуки.

— Чули? — стрепенувся Дринчук. — Там хто?

— Пані. З дитиною, — відповіла Іванна.

Дринчук знову підхопив бартку, рішуче ступив до сусідніх покоїв.

— Олексо, зупини його! — скрикнув Баюрак. — Кат уже своє отримав!

Довбуш тримався на диво спокійно.

— Хіба не чув, як Іванка казала? Пані теж могла його зупинити. Досить терпіти. Люди не того від нас чекають.

— Але ж там лише жінка й дитина! Дринчук затяв­ся, хіба не бачиш?

— Все це одне кодло, — була відповідь. — Хіба за­був, як отець Кралевич оповідав про гайдамаків?

З-за дверей, за якими тим часом зник Іван Дринчук, долинув пронизливий нелюдський крик. За тим — ди­тячий вереск. І враз усе затихло.

Довбуш опустив голову.

Баюрак у розпачі опустив руки.

Іванна осіла на підлогу біля мертвого вбивці її сина, закрила долонями лице. З сусідніх покоїв вийшов Дрин­чук. Його топірець був у крові.

— Обох… Кінець цьому роду… Тепер — пан Філь­кевич, у мене є що йому сказати.

Довбуш підніс голову, обвів поглядом місце вбив­ства, зупив його на Дринчукові.

— Досить, — відказав чітко. — Те, що сталося нині тут, повинно налякати всіх. Від пана Фількевича до пана коронного гетьмана. Доста терпіти. Паліть тут усе!

— Але, Олексо…

— Справу закінчено! Хай усе, що тут сталося, го­рить вогнем!

У своїй Станіславівський резиденції воєвода Юзеф Потоцький слухав погані новини від Томаша Зелінсь­кого, й вірити не хотів. Хоч і розумів: це все не про­сто правда й зрада. Це — крах усіх надій, удар у спину. Тепер, після місяців тривалого листування, сам воєвода опинився фактично поза законом.

— То значить, це була зрада? — перепитав він, аби остаточно в цьому переконатися.

— Мусимо це визнати, сину мій, — на обличчі духівника читалася щира скорбота. — Фрідріх Прус­ський продав вашого листа Фрідріху Австрійському. Він навмисне прислав сюди того Карла Гофмана, аби ви переконалися — прусський король шукає спільників проти австрійського. То був хитрий хід.

— А я повірив — і написав у тому листі про всі свої плани! — вигукнув розпачливо воєвода. — Тепер Фрідріх Австрійський знає і про мої переговори з крим­чаками і турками! Й про плани скинення короля Авгу­ста і заміни його королем Станіславом! Я сам розкрив карти головному ворогу!

— Так. Але це ще не все.

— Хіба може статися щось гірше?

— За моїми відомостями, вже сталося, — відповів духівник. — Фрідріх Прусський одночасно повідомив про наші плани російському маршалу Мініху. Напев­не, все це робилося для того, аби російська імператри­ця Катерина допомогла йому здійснити давню мрію — відкусити від Польщі Сілезію та приєднати до Пруссії. Після вашого листа, пане гетьмане, Росія буде готова виступити на Польщу першою. І, головне, схилить до себе не лише ображену Австрію, а й українських геть­манів. У вас не буде союзників, сину мій…

— Отже, всі мої зусилля тепер підуть за водою.

Ці слова Потоцький промовив спокійно, ніби від­сторонено.

А тоді, в нападі нестримної люті, грюкнув кулаком по столу.

Пропало все.

Злість мусила знайти вихід.

Шляхтичів Адама Фількевича та Міхала Зарембу воєвода Потоцький прийняв, убраний просто. Не через бажання виглядати простим та доступним — узагалі не був налаштований нікого приймати. Та шляхтичі аж дуже добивалися.

— Ми вже кілька днів намагаємося мати аудієнцію у вашої милості, пане коронний гетьмане, — відразу по­чав Заремба.

— Знаю, про що піде мова. Саме збирався до Вар­шави, був у своїй немирівській резиденції. Тому звістку про трагедію в домі Золотницького мені принесли туди, в Немирів, із запізненням. Інакше я вжив би заходів раніше.

— Не маючи змоги добитися до вас, ми вжили пев­них заходів своїми силами, — виступив наперед Філь­кевич. — Я підозрював, що Золотницьким розбійники не обмежаться. Тому підсилив варту в своєму маєтку і чекав. Але я навіть уявити собі не міг, що ці знахабнілі хлопи наскочать на мене так скоро!

— Це був Довбуш?

— На жаль, ні.

— Ви шкодуєте, що це був не Довбуш?

— Так. Я шкодую, що мої, готові до нападу, гай­дуки не вбили Довбуша і не захопили його. Але один із хлопів, якого застрелили під час сутички, виявився моїм колишнім слугою. Такий собі Іван Дринчук, із місцевих.

— Його впізнали дворові люди Золотницького, — долучився Заремба. — Це він убив пані Золотницьку і їхню дитину.

— Скількох ви ще знищили, пане Фількевич?

— Негідників було лиш двоє. Зовсім знахабніли від безкарності. Другий міг щось сказати, аби попекти його трохи залізом. Та я не встиг нічого запитати: піс­ля вбивства Золотницьких всі дуже люті. Полоненого опришка забили просто там, на місці. А тоді наштрик­нули обох на палі та виставили на видному місці.

— Тутешня шляхта чекає від вас рішучих дій, пане коронний гетьмане, — додав Заремба.

— Ви не все мені говорите, пане Заремба, — мо­вив після короткої паузи Потоцький. — Прийшли — то кажіть сміливо.

— Коли так… Шляхта не задоволена, що ви, пане гетьмане, так довго закривали очі на Довбуша та інших хлопських лісових ватажків.

Потоцький розправив плечі.

— Отже, покутська шляхта не задоволена мною, панове?

— Так. Є такі, що готові писати про це листа на ім’я особисто короля Августа.

Потоцький спохмурнів.

— Не знаю, чи мушу виправдовуватися перед пан­ством… Але я довший час був зайнятий справами поль­ської корони. Мені здавалося, що звичайним хлопам ви, панове, в змозі самі підсікти ноги. Тепер же, коли цей Довбуш стає серйозною загрозою для корони, я особисто, просто зараз напишу наказ полковникові Станіславівсь­кої залоги панові Пшелуському. Хай візьме півтори сот­ні солдатів і викурить Довбуша з його лігва!

Заремба та Фількевич мовчки вклонилися. А По­тоцький підійшов до столика, взяв дзвіночка та, закала­тавши ним, покликав до зали секретаря.

На своєму обійсті, в Космачі, хазяйнував Штефан Дзвінчук. Він саме тесав кіл, коли до нього зайшов то­вариш із сусіднього села, Степан Мочернак. Мав до Штефка серйозну справу і, говорячи, цей гуцул час від часу позирав на Дзвінку, котра то виходила з хати на двір у своїх справах, то заходила назад. Сам же Дзвін­чук інтересу приятеля до своєї жінки не помічав — об­мірковував почуте від Мочернака, далі тримаючи на дві третини обтесаного кола.

— То кажеш, Степане, хто зголоситься йти в загін тої, як її, міліції, аби Довбуша ловити, тому на місяць десять срібних талерів покладуть?

— Кажу тобі, Штефку — справа надійна! — пере­конував Мочернак. — Довбуша злапаєш, не злапаєш, то вже як Бог дасть. Але поки його ловлять, десять срібних талерів кожного місяця матимеш! Покутські шляхтичі домовилися й склалися. Ще й годуватимуть дурно, чув, Штефку…

— По мені — так краще, най би його зловили швид­ше. На таке діло я згоден тих десять талерів втратити. Бо як злапають — десятки як не було, ге? Все то ся спинить?

— Його ще довгенько ловитимуть! — відмахнувся Мочернак, навіть не розуміючи, як неприємно це чути Штефанові. — То як, зголосимося?

Дзвінчук подумав. Тесонув сокирою ще кілька разів. Нарешті наважився.

— Так є. Хай мене запишуть, куди треба. Ловитиму Довбуша, через нього лихо саме по селах. Пани люту­ють, спокою чесним людям не дають.

Говорив Штефан навмисне голосно — аби Дзвінка, що саме знов вийшла з хати, добре його почула.

Тієї ночі опришки зупинилися на ніч у вірної люди­ни, гуцула Ореста Щирука.

Хоч цьому газді Довбуш не так давно допоміг гріш­ми і господиня мовчки поставила на стіл їсти, ватажок «чорних хлопців» відчував — несподіваним гостям тут не дуже раді. Та намагався на це не зважати. Розумів, що робиться тепер на Покутті.

Дочекавшись, поки жінка гляне в його бік, Орест жестом попросив її вийти з кімнати. Жінка ледь поміт­но кивнула, лишивши чоловіка сам на сам із оприш­ками. Щирук кахикнув, неквапом підійшов до гостей. Відчувши — щось не те, Довбуш відклав ложку, запи­тально глянув на господаря.

— Що є, газдо?

— Вислухайте, хлопці, — почав обережно Орест. — Я обіцяв дати притулок та нагодувати. І я то роблю від чистого серця. Але так само щиро кажу: в мене жінка, діти…

— Виділи ми, Оресте, всю твою родину. Файних ді­тей маєш, файна жіночка. Ти ж не це хочеш сказати, так чи не так?

— Пожалійте, хлопці… Не губіть… Ходять чутки по селах: хто Довбуша прихистить — тому батоги й ка­торга, дітей сиротами лишать. Хто вкаже на хату, де Довбуш ночує — сто золотих від пана коронного геть­мана. Боюся я.

— І чого ж ти боїшся, чоловіче? — запитав Довбуш — Каторги? Злих на язик сусідів? Чи може — себе самого?

— Як то — себе самого?

— А ось так: захочеш ти просто завтра сто гетьман­ських золотих мати, гріх на душу візьмеш. Дочекаєшся, поки ми спати вкладемося — і побіжиш своє діло роби­ти. Гріхи потім відмолиш, церкві щедро пожертвуєш. Так чи не так, Оресте?

— Ночуйте нині, хлопи, — проговорив Щирук. — Ночуйте спокійно. Тільки… не губіть… Ідіть собі зав­тра рано з Богом… Бо погубите, хоч як погубите. Коли не тіло, так душу.

Опришки не мали, що сказати на те. Нарешті Довбуш підвівся.

— Не бійся, газдо. Нас ніхто не бачив. І нам би до ранку перебути. Більше тебе не потривожимо. Слово Довбуша.

При цих словах Орест Щирук перехрестився.

Ранком п’ятеро опришків стояли на галявині. Пе­ред ними майоріли бескиди, їхні вершини затягнуло білою пеленою туману. Побратими мовчали, всі ди­вилися на ватажка. Та мовчав і Олекса Довбуш — не мав що сказати. Нарешті вперед виступив Павло Ор­финюк.

— То як, отамане? Куди нам далі йти?

Знизав Довбуш плечима. Зовні він виглядав спокій­ним, та побратими, котрі знали його не перший рік, від­чували: всередині ватажка все нуртує. І вирвався б на­зовні гнів, та буде він змішаний із відчаєм. А показувати свій відчай Довбуш не хотів нікому.

— Весь світ перед нами, Павле. Ось туди — Поль­ща. Ось туди — Угорщина. Там — Волощина.

Опришки знов мовчали. Але тепер вони дивилися вже на Орфинюка, котрий почав тяжку розмову.

— Що ж, отамане. Видно, тут не буде вже в нас нія­кого діла. Розіб’ємо ми ще кілька корчем… Справа-то воно християнська… Але бач, Олексо, з деяких пір від­вернувся від тебе Бог наш християнський.

— Ти, Орфинюче, говори — та міру знай.

— А ти, Олексо Довбущук, не зиркай так грізно. Коли це не ти Бога прогнівив, то значить — ляхи в нас тут, на Покутті, завелися якісь особливі. Мусить бути якась причина всіх наших останніх невдач.

Довбуш обвів товариство важким поглядом. Рука, що спиралася на топірець, стиснула його так, що кісточки пальців побіліли.

— Це всі так думають, чи як?

— А я тільки за себе говорити звик! Хочу прощати­ся з тобою, отамане. Тільки по-доброму, щоби не тіка­ти.

— Павло правий, Олексо, — вступив Баюрак. — Як розійдемося — гуцула в горах не знайдуть.

— І ти мене лишаєш, Баюраче?

— Я-то з тобою піду, Олексо. І не лишу тебе за однієї умови: підемо ми за гори, до мадярів. А перед тим я знати дам, кому треба: пішов Олекса Довбуш за гори. Якщо повернеться, то не скоро. Тоді родини наші не чіпатимуть: пощо, коли ми далеко? Ляхам, Олексо, твоя голова потрібна. Як піде чутка, що всі хлопи розій­шлися самі по собі, за твоєю головою і шукатимуть.

Довбуш знову промовчав.

— Чого мовчиш, Олексо? Хіба недобре кажу?

— Розумію тебе так, Баюраче, — мовив ватажок. — Хочеш, аби чутка Покуттям пішла: втік Довбуш. Зля­кався ляхів. І тепер не треба боятися ані їм, катам, ані вірменам-гендлярам, ані жидам-лихварям. Хочеш, аби я себе зараз боягузом визнав?

— Дулю в кишені, отамане, тримати завжди мож­на. Тільки коли не так — тоді доведи свою хоробрість. Пішли всі п’ятеро на сотню жовнірів-смоляків! Бігме, я піду!

На підтвердження цих слів Баюрак перехрестився раз, потім — другий.

— Коротким буде бій, хлопці! Ляжемо всі під куля­ми. Кого куля не покладе — багнет доріже! Зате славну смерть знайде Олекса Довбуш! Інакше — ніяк, отама­не!

Після цих слів Довбуш рвучко підняв топірець, із розмаху стукнув держаком об землю, так, що нижній край його вгруз у грунт.

Баюрак дивився на це спокійно. Знав уже, що пе­реміг у суперечці.

V

Олекса замовк, переводячи подих. І відчув, як по­холодало довкола. Тут, у Прикарпатті, навіть після спекотних днів частенько траплялися надто холодні як для середини літа ночі. Він спробував перебратися під ліжник, та сіно кололо голу спину, й довелося вибира­тися назад, просто потягнувши на себе край ковдри, аби закутатися.

Марічка теж відчула холод, ковзнула до Олекси, припала до нього всім тілом.

— Бр-р-р…

Він пригорнув дівчину до себе, і тепер можна було загорнутися ліжником з обох боків.

— Виходить, Довбуш — жертва обставин? — пе­репитала вона. — Так по-твоєму?

— Хтозна, — знизав плечима Олекса. — Політич­них — можливо. Але як ти думаєш, повелися б так шляхтичі, аби на них не тиснули заборони вживати заходів проти Довбуша та опришків? Повторюся: в панів зірвало дах. Довбуш, як на мене, повівся цілком у своєму дусі — скоїв те, чого від нього чекали прості люди. Дав наказ палити й різати шляхту. Та, з іншого боку, аби політична гра воєводи Потоцького раптово не зірвалася, він цілком можливо спустив на гальмах кри­ваву помсту Довбуша за смерть хлопчика. Адже навіть такому, як Юзеф Потоцький, було ясно, хто винен.

— Значить, воєводі поламали гру — і він міг уже більше не зважати на думку української сторони?

— Правильно мислиш, сонце, — Олекса легенько поплескав дівчину по плечу. — За таких обставин По­тоцький міг уже ні з ким не рахуватися. І спрямував свій гнів на того, проти кого тривалий час стримувався.

Ось тут, Марічко, із цього місця, й починається най­цікавіше для мене — і найсумнівніше в усій цій історії.

— У чому сумнів?

— Розумієш, ані Потоцькому, ані шляхті Довбуш- герой не був потрібен. Так, його опришки не могли про­тистояти королівському війську та жандармам. Дійсно, його ватага розбіглася, а сам Довбуш вислизнув за кор­дон. Згодом повернувся. Пішли чутки про повернення героя. Про те, що знову дасть чосу польським панам… Кому це потрібно? Але, кажу ж тобі, вбити його в бою чи зловити та повісити — не зовсім та мета, яку пе­реслідував воєвода Потоцький. Знаєш, чому?

— Чому?

— Бо в такому разі той загине за ідею. Лишить­ся повноцінним героєм. А його треба приземлити. І ось тут ця історія з коханкою, Дзвінкою, цілком могла ста­ти в пригоді. Народний герой не може загинути, вибач, за бабу. Тим більше, якщо застрелить його ревнивий чоловік. Відразу принижується статус, згодна?

— То ваша чоловіча логіка, — пирхнула Марічка.

— А в мене, звиняйте, іншої нема. Бо я чоловік. Мужчина. І ось як я мислю далі. Вірніше — домислюю: Штефан Дзвінчук був доброю падлюкою, раз пішов служити жандармам. Хай навіть для того, аби звести особисті порахунки з Довбушем за свою Дзвінку. Про­те вбити людину такому типові куражу точно забракне. Для такої мети — вбити Довбуша — воєвода Потоць­кий міг запросити нікому не відому особу. Якій довіряв та міг доручити непросту місію — вбити Довбуша, під­ставивши під це діло Штефка Дзвінчука. Відбуватися все могло ось як…

VI

Минув рік від того часу, як виник неприємний для воєводи Потоцького скандал із листуванням.

Тепер же, за відомостями всюдисущого пана Зелін­ського, у Варшаві нарешті були готові все забути. При­чина виявилась очевидною — Фрідріх Прусський рано чи пізно однаково розпочне війну. У неї так чи інакше буде втягнута Річ Посполита. Тому сила та вплив всіх гілок роду Потоцьких будуть украй необхідні. Відовід­но, налаштовувати проти себе одного з Потоцьких ко­роль не збирався. І все б нічого, все б складалося для пана воєводи добре, аби в рідні краї не повернувся після тривалої відсутності клятий Довбуш.

— Він упав, мов сніг із гір, — злився пан Потоць­кий. — Він лютує і, здається, шукає славної смерті. В моїй владі пришвидшити ці його пошуки. Проте, я знаю, зірки цього не радять.

— Не зовсім так, пане гетьмане, — сказав духів­ник. — У Варшаві я чув ось таке: в час, коли Річ Поспо­лита все ближче стає до великої війни, нічого не повинно підточувати державу зсередини. Це збігається з прогно­зом одного астролога, якому ми з вами завжди довіряли.

— А якщо зовсім без передмов?

— Довбуш — той ватажок, який за дуже короткий час може підняти не десять-двадцять, і навіть не сотню хлопів. Його жорстокість тепер до вподоби тутешньо­му люду. В нього, кажуть, у Чорних горах заховані ве­личезні скарби. Є віра, є гроші, а отже — буде армія.

— Довбуш збирає армію з опришків? — щиро зди­вувався воєвода. — У це важко повірити!

— Ще не збирає, пане гетьмане. Але якщо ми не спекаємося його ще до цієї осені, наступної весни горітимуть маєтки шляхтичів по всій окрузі. І полум’я сягне вашої резиденції, пане гетьмане.

— Тоді Довбуша треба знищити негайно! — Пото­цький стукнув кулаком по столу.

— Знову змушений нагадати вам: якщо розбійник Довбуш загине в бою героєм чи буде публічно страче­ний, його ім’я стане прапором для інших. Смуту не зу­пинити.

— І що робити?

— Те, про що я вже вам радив, пане гетьмане. Є у Варшаві такий собі пан Ставицький. Служив у війсь­ку, але це все, що про нього відомо достеменно. Крім того, звісно, що він є майстром по виконаню таємних й делікатних доручень. Коштують його послуги дорого, проте…

— Не рахуйте моїй грошей! — зупинив його По­тоцький. — Краще знайдіть його. Чи, як я розумію, ви вже домовилися з тим паном попередньо?

Зелінський лиш загадково всміхнувся у відповідь.

Штефана Дзвінчука розбудив брязкіт замка.

Стрепенувшись, він підсунувся ближче до стіни. Двері прочинилися, до загратованого каземату зайшов стражник із свічкою в руці. Поставив підсвічник на під­логу, ступив убік, пропускаючи незнайомця, нічим не примітного чоловіка: не високий, не низький, не старий, не молодий, не худий, не товстий.

У руці відвідувач крутив ціпка з набалдашником.

Стражник лишив їх сам на сам, зачинив двері. Дзвін­чук, тримаючись за муровану стіну, звівся на рівні.

— За що! За що, прошу пана! Я ж ваш вірний слу­га!

— Ти мені не слуга, Штефане Дзвінчук, — рів­ним голосом відповів Ставицький — а це був він, хоч Штефко Дзвінчук так і не дізнається, як звали цього див­ного й моторошного чоловіка. — Всякий, хто служить розбійнику Довбушу, буде катований і страчений ще до світанку. Такий наказ віддав пан коронний гетьман.

Дзвінчук упав на коліна.

— Побійтеся Бога, ясний пане! Не служу я Довбу­шу! Не знаюся з ним!

— Перед катом усі так кажуть. Або мовчать, або лаються. Жоден з вас ще не визнав Довбуша своїм ота­маном.

Дзвінчук рачки поліз по земляній підлозі до Стави­цького.

— Вам брехали! Брешуть люди, ясний пане! Не знаюся я з Довбушем!

— Брешуть, кажеш, люди? — скрадливо мовив Ставицький. — А до кого на обійстя Довбуш у Космачі ходив? Не раз його там бачили. І навіть не один рік!

— То жінка моя! То вона, курва, з Довбушем лю­билася! За то не раз буками бита була! То це я через неї тут…

Колишній слуга корони навіть не уявляв, чому його схопили та приволокли сюди, в темний вогкий каземат.

Ставицький впер кінець ціпка в Дзвінчукову спину.

— Маєш молоду жінку? Вгледіти за нею не мо­жеш? То, може, ти її не вартий, Штефане?

Дзвінчук уже готовий визнати що завгодно, аби ви­скочити з цієї халепи.

— Не вартий! Не вартий, ясний пане!

— Он як? А Довбуш? Довбуш вартий її?

— Я вб’ю Довбуша! — закричав Штефан. — Була б нагода, ясний пане — своїми руками вбив би!

— А з жінкою як? Простиш гріх, коли Довбуша не стане?

— Все зроблю, як треба, ясний пане!

Ставицький забрав ціпка.

— А як треба робити? Знаєш як, Штефане?

— Як скажете — так і зроблю! Все зроблю, все!

— Ось бачиш — дуже просто.

Ставицький, задоволений собою, ступив крок на­зад. Штефан далі стояв навкарачки.

— Тепер поговоримо. Горілки хочеш? Я звелю принести.

Мерехтливе світло від свічки відбило на обличчі Дзвінчука розгублений вираз. Тепер він точно заплу­тався, хоч і зрозумів: життя своє щойно врятував, а Довбушеві клятому винесений вирок.

Стояв кінець серпня.

На світанку опришки, котрих знову зібрав довко­ла себе Довбуш, навідалися в село Микуличин, де жив Степан Мочернак — один із тих, хто рік тому пого­дився служити шляхті та разом із жандармами ловити «чорних хлопців».

Спритно оточили хату.

Двоє навалилися на двері, кількома ударами винес­ли їх, увірвалися всередину. Довбуш дав іншим знак лишатися, а сам із Баюраком, кульгаючи, зайшов до хати.

Там, на лаві, лежав переляканий Мочернак. Оприш­ки наставили на нього зброю. Поруч, на підлозі, скигли­ла так само перелякана Степанова жінка.

— Здоров, Стефку, — проговорив ватажок. — Ось, голова Довбуша ногами до тебе сама прийшла.

— Олексо, не вбивай! Не вбивай, Олексо!

Довбуш кивком звелів опришкам опустити зброю, підступив ближче.

— Кажи відразу: підрядився мене вбити? Чув я таке, ось днів кілька тому…

— Клянуся, Олексо… Лихий поплутав…

Жінка, не давши договорити, з криком кинулася Довбушеві в ноги.

— Пожалій, Олексо, пожалій! То не лукавий! То Штефан Дзвінчук днів п’ять тому мого дурня підрядив!

— Штефан? Степане, вона правду каже?

— Правду, Олексо, правду! — зачастив Мочернак. — Прийшов до мене, каже — підряджали його на сю спра­ву, та він сам не подужає… Боїться… Ну, виділив част­ку грошей… Які за тебе отримав…

— За мене, значить… І ти, собачий сину, пристав на те?

Ватажок схопився за пістоля. Баюрак спробував стримати його, та пізно: Довбуш уже стрельнув у Мо­чернака майже впритул. Той зойкнув і зсунувся на під­логу, кров проступила на спідньому. Жінка заголосила.

— Тепер ходімо, Олексо, — промовив Баюрак. — Зараз вона здійме на ноги все село.

За селом, коли опришки вже йшли в гори, Баюрак та Довбуш трошки відстали від гурту.

— Дарма ти його забив, — сказав Василь.

— Не дарма. Будуть знати люди, як служити жан­дармам. А тепер усе, час Дзвінчука настав. Я давно хотів з ним зійтися, та все нагоди не мав. Нині є. Коли почув його ім’я від того зрадника — не стримався.

— А тепер прошу — стримайся, Олексо! Одного замордував, тепер Дзвінчук знатиме і чекатиме на тебе щодня і щоночі. Сам від страху здохне, бігме здохне!

— Ні, Баюраче, я своє слово сказав. Який день нині зранку?

— Двадцять четвертий. Серпня місяця. Тисяча сім­сот сорок п’ятого року Божого.

— Ось ти сам сказав, коли земне життя Штефана Дзвінчука ся скінчить. Дзвінку з собою візьму, її хоч як не лишать у спокої.

— А Єлена? Вона ж як?

— Сам видів: слаба вона зовсім. Сама жити не хоче по тому, як синок помер. А Дзвінка най ще пожиє. Те­пер слухай: завтра я до Космача сам піду, сам. То моє діло, і я його до кінця доведу.

— Не дурій уже зовсім, Олексо! — мовив Баюрак. — Хлопці хай лишаються. А я з тобою піду. Спробуй, на­жени.

— Та наженеш тебе! Гляди!

Ляснув ватажок давнього побратима по плечу, ру­шили вони далі.

Місяць освітлював їм шлях.

Тієї глухої серпневої ночі міцно спала Дзвінка.

Штефан Дзвінчук лежав біля жінки з розплющени­ми очима. Поруч, тільки руку простягни, поклав руш­ницю, заряджену й готову до стрільби.

А у місячному сяйві з темряви виступав, спираю­чись на бартку, Олекса Довбуш. Василь Баюрак три­мався поруч, сторожко роззираючись на всі боки. Не хотів критися Довбуш — перетнув подвір’я, підійшов до хати, стукнув у двері. Спершу — тихо, потім — го­лосніше.

Від стуку цього прокинулася Дзвінка. Сіла, по­вернула голову до Штефана. Той теж сів на ліжку, але зовсім не виглядав заскоченим спросоння. Тримав руш­ницю в руках. Дзвінка хотіла щось сказати, та дуло враз націлилося на неї.

Знадвору почувся гололос Довбуша:

— Штефане! Відчиняй, Штефане! Я прийшов на розмову!

Дзвінчук пильно глянув на жінку, похитав голо­вою, загрозливо підніс рушницю трошки вище, аби те­пер цілитися їй у голову.

Довбуш не переставав стукати.

— Олексо! — вичавила з себе Дзвінка — Штефа­на… Штефана нема вдома! Я сама!

Дзвінчук при цьому задоволено кивнув головою.

Довбуш же здивовано зиркнув на Баюрака. Той мовчав, але на його обличчі навіть у місячному сяйві помітне було полегшення. Та ватажок таки вирішив не зупинятися, знову грюкнув, крикнув:

— Де твій чоловік? Де цей скурвий син Штефан?

— Нема, — пролунало з-за дверей. — На роботу найнявся… На косовицю… Далеко звідси… Вернеться в суботу…

— Так відчиняй, Дзвінко! Чого під хатою тримаєш?

— Чоловіка ж нема… Чужих серед ночі в хату не пускають…

Почуте виявилося несподіванкою для Довбуша. Він навіть ступив кілька кроків назад. Баюрак узяв ватажка за плече.

— Ти все чув, Олексо! Ти тут чужий! Слава Богу, гайда відси!

— Ні, тепер я відси так просто не піду… Дзвінко! Відчиняй, пусти мене! Скажи в очі, що я тобі чужий!

— Олексо! — почулося розпачливе. — Господи, Олексо, йди від гріха!

Щось у її голосі змусило Довбуша раптово замис­литися. Він глянув на Баюрака. Той вийняв пістоля.

А в темряві, позад них, за деревом, ніким не поміче­на, ворухнулася постать.

Палець Ставицького повільно тиснув на спуск руш­ниці.

Не будь опришки такі перейняті тим, що відбувало­ся — певне відчули б небезпеку…

— Дзвінко, я ламаю двері! Відчиняй! — кричав Довбуш.

Світла ніч, місячна.

Гарна мішень ватажок опришків.

Олекса Довбуш уже навалився плечем на двері.

Удар.

Другий.

Третій.

Клямка всередині хати здригнулася. Ще кілька та­ких дужих ударів — і двері впадуть.

Штефан Дзвінчук підвівся, взяв рушницю напере­ваги, посунув до дверей.

Тепер уже Дзвінка не стрималася, забула про страх, закричала:

— НІ! ШТЕФАНЕ! НІ! ОЛЕКСО, ВІН СТРЕЛЬНЕ!

Кинулася за чоловіком, повиснула на ньому. Та Штефан штурхонув жінку, відкинув до стіни. А знадво­ру бушував Довбуш:

— То ти так зі мною, Дзвінко? Обоє тут? Смерть тобі, Дзвінчук!

Штефан наблизився до дверей, наставив на них рушницю.

— ОЛЕКСО! — голос Дзвінки — мов пораненого птаха крик.

Штефан Дзвінчук стрельнув через двері.

Олекса Довбуш, попереджений криком Дзвінки, встиг відступити від дверей.

Куля пробила їх. Але ватажок стояв надто близько — куля зачепила правий бік. Довбуш мацнув паль­цем кров на рані, тоді вихопив свій пістоль.

Та наступної миті з темряви, з-за дерева, пролунав ще один постріл.

Куля, випущена з вдало вибраної позиції, влучила Довбушу зліва, зовсім близько до серця.

Схопившись за рану, Довбуш якусь мить хитався, ще не розуміючи, що сталося, а тоді впав на землю.

Кинувся Василь Баюрак до тяжко пораненого ота­мана. Але відразу після того, як Довбуш упав, із засідки налетіли жандарми. Баюрак встиг лиш розпрямитися і вистрілити в одного з них. Той, підстрелений, упав, але інші навалилися на опришка, скрутили його, відібрали зброю.

Дзвінчук тим часом прочинив двері, вийшов з хати, став босим на порозі, тримаючи рушницю в опущених руках.

З-за його спини боязко визирала заплакана Дзвін­ка.

Неквапом наблизися Штефан до тіла свого ворога. Копнув босою ногою, процідив:

— Здох.

У відповідь Довбуш тихо застогнав.

— Як не здох, то здохнеш, суко, — просичав Дзвін­чук.

В отворі дверей, опустившись на поріг, тихо плака­ла Дзвінка.

Жандарми вивели полоненого Баюрака з двору Дзвінчуків.

Темна постать під деревом розпрямилася. Коли жандарми зникли з двору, темний чоловік неквапом підійшов до Штефана. Той озирнувся, впізнав, здриг­нувся.

Місячне світло падало на лице застреленого Олек­си Довбуша.

Десь за селом знову гримнуло кілька пострілів…

VII

Історія завершена.

Більше Олекса не знав, що говорити. Він і без того відчував, як дав своїй фантазії надто велику волю. Про­те Марічка мовчала, міцно притулившись до його гру­дей, і Олекса розумів: потрібні ще якісь слова.

— Далі почалися легенди.

— А оце, розказане тобою зараз — не легенда?

— Про це не знає ніхто. Це в мене тут, — він ле­генько постукав указівним пальцем себе по лобі. — Ле­генди ж творилися і довкола поховання Довбуша, місце якого точно невідомо. Говорили та писали й про скар­би, заховані ним десь у Карпатах, у печерах, у різних місцях. Практично нічого не відомо ані про Штефана Дзвінчука, ані про його жінку. Чи заарештували його за вбивство, чи судили, чи спустили все, як нині кажуть, на гальмах… Зате лишилася пам’ять про Довбуша — народного героя. Хоча б як старалися «доброзичливці» виставити його в не надто, гм, моральному світлі. Та й загибель, можна сказати, не осміяна, а оспівана. Хіба що висновок для всіх…

Тут Олекса замовк, чекаючи, коли Марічка пове­деться й запитає, з чим дівчина й не забарилася:

— Який висновок?

— Не водитися з жінками, якщо займаєшся серйоз­ними справами. Заважають тільки. Доводять, як казали в одному фільмі, до цугундера.

— Ах ти ж…

Марічка рвучко підвелася, забарабанила кулачка­ми по грудях коханця. Той, розуміючи й приймаючи гру, спочатку спробував боронитися, водночас удаючи, що йому боляче, тоді зловив обидві руки в повітрі за зап’ястки, стиснув трошки сильніше.

Потягнув дівчину до себе.

Губи вже ловили губи.

І те, що було далі, знає лиш світла прикарпатська ніч… Хіба що, обнімаючи Марічку, не міг Олекса ви­кинути з голови стару пісню, котра збудила його фан­тазію — і, зараз він був чесним перед собою, не давала розвитися фантазії в зовсім іншому, потрібнішому, лю­бовному напрямку.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

Читайте: Я ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз