PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Олена Захарченко
Автор: Олена Захарченко

Йолка

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Йолка

Першого грудня 2013 року, на другий день після розгону студентів на Майдані, рано-вранці Вітці в до­мофон подзвонили. Вітка стогнала, поки відчиняла двері, а потім із порога спитала:

— Діду, і чого ви приперлись?

— Так на революцію ж, — відказав дід.

Віткин дід був невдаха-художник, який колись її виховував, років до п’ятнадцяти, бо інших родичів в неї не було, і пив запоєм. Спродавши все з хати він просив милостиню, виходячи до машин, що зупинялись на пе­реїзді, годував Вітку несвіжою тюлькою і щойно вона закінчила дев’ятий клас, — поступила в якесь ПТУ і перебралась у гуртожиток. Зараз, живучи з чоловіком у Києві, вона вже пару років пересилала йому якісь не­великі гроші з умовою, що він сидітиме, де сидить, і не приїде сюди. Він весь час рвався «приїхати до тебе, по­могти глядіти правнучку», хоч правнучка жила у Вітчи­ної свекрухи, і там було кому її глядіти.

— Діду! — застогнала Вітка. — Давайте дам гроші й викличу таксі вам на вокзал…

— Нє-нє, я зі своїми грошима, я назбирав! — гордо сказав дід. — Є в мене гроші, шо ти ото, як маленька! Я воювать приїхав!

«Блін, ну й картиночка для того лоха зараз вийде», — подумала Вітка й пішла шукати, що б дати дідові по­поїсти з дороги, міркуючи, як би його так випровадити, щоб той лох не побачив.

Той Лох — це був журналіст.

У перші часи революції хтось пустив думку, що от давайте знайдемо сім’ї й обслугу найголовніших дядь країни й повпливаємо на них. Судячи з заявки, той, хто це вигадав, удома не мав ніколи навіть няньки. А от Вітка намучилася не тільки з нянькою. Вона обслуги переба­чила достатньо, особливо на дачі — і садівник, і приби­ральник, і охорона, і доглядальниця собак, і прибираль­ниця в хаті — усі вони були або непривітні, сердиті, або улесливі та брехливі, постійно крали все, що бачили й не бачили, але чули, що воно є. Усі вони пліткувати й лаяли Вітку та її чоловіка позаочі, як могли. Однак мали вони й таку рису: щойно хто чужий сунувся — ставали стіною й готові були захищати свого хазяїна, бо він їхній, і нема чого ото лізти. Тому цей шлях вів явно в глухий кут, обслуга поламала б ноги журналі­стам та активістам і нізащо, ніколи в світі, не допомага­ла б їм проти свого наймача, бо така в обслуги натура.

Тому скоро всі, хто захопився тією ідеєю й нама­гався йти тією стежкою, обламалися й перейшли до пікетів під гуртожитком беркута. Усі, крім Того Лоха.

Той Лох вирішив, що він таки проб’є стіну, діста­неться як не до обслуги, то до Вітки, пояснить їй, що в країні робиться, якщо вона цього не знає.

Лох чергував під її будинком, переловлював її, коли їхала на роботу, намагався заговорити, фотографував тих, хто до неї ходить, ну, хоча, це вже була інша ча­стина його роботи. Він маскувався за стінами й контей­нерами, за лавками й машинами та думав, що його ніхто не бачить.

І от тепер із дідом…

«Буде красіво», — подумала Вітка.

— Діду, — сказала, ставлячи перед ним тарілку, — давайте ви на демонстрацію, чи на цей парад, чи на ходу, ну, туди сходите сьогодні й тихенько поїдете додому. Я зараз вам квиточок замовлю. Самі до вокзалу доберете­ся чи по вас заїхати?

— А ти шо, не підеш зі мною? — здивувався дід.

«Канєшно! І Лоха візьмем», — подумала Вітка.

Наступного разу вона побачила свого діда по телевізору — він стояв біля величезного залізного карка­са йолки на Майдані, де щойно повалили паркан, і три­мав у руках якогось прапора, збираючись на той каркас почепити.

— Діду!!! Хоч самі не лізьте на ту йолку! Вам же скоро вісімдесят буде! — сказала Вітка телевізору.

Повернувся дід пізно. Лоха, на щастя, не було, вид­но, теж побрів на ходу.

— О! — сказав дід з порога. — Тепер я відчуваю, що недарма день прожив, а щось корисне зробив!

— Бачила я вас біля йолки!

— О, йолка! Ти знаєш, що я туди за прапор попро­сив хлопців повісити? З нашого заводу! Жовто-синій, і з гербом нашого заводу! — дід сам колись цей герб ви­гадав, коли ще працював на заводі художником, про це вже Вітка начувана була. — І вони його туди повісили, високо, усім видно! Та шо йолка — ти не бачила мене на Банковій!

— Ви й там були?! Майте совість — там же би­лись!

— О — зараз я тобі розкажу!

«Ага, мені страх як цікаво, аякже», — кисло поду­мала Вітка.

А дід уже розказував, як він прийшов на Банкову, якраз коли там рвалися димові петарди, і беркут вибіг усіх молотити, і отой бульдозер стояв, і от він, дід, став у живому ланцюгу, який зробили люди, щоб не пускати провокаторів на ту вулицю. Як до них підбігали про­вокатори, багато, один за одним, і всі кричали схожі фрази про те, що в них там брат, або про те, що вони мають конституційне право там ходити, але люди стоя­ли, зчепившись ліктями, і нікого не пускали, і дід стояв, рятував нас від провокаторів, а вони з розгону кидали їм за спини коктейлі Молотова.

— Ну це ви вже брешете, діду, — не витримала Віт­ка, — я знаю цю вулицю, вона вузенька, і там дерева ро­стуть. Якби там справді той ваш провокатор коктейль кинув, то вже б горіло піврайону, аж сюди видно було б!

— Ну, може, то були й петарди… я ж спиною сто­яв! Але я там обмінявся телефонами з журналістом з «Української правди». Тепер якщо тобі треба — то ти йому дзвони.

— Нащо б мені треба було? — здивувалася Вітка.

— Ну він знає, як мене найти. Ми з ним друзяки тепер.

— Може, тепер ви додому нарешті поїдете?

— Та яке додому! Там же поробили барикади, за­хопили Профспілки й Мерію, все почалося нарешті по-справжньому!

«Йолки, — подумала Вітка, — хоч би Вовка з дідом не побився!».

Бо Вовка, її чоловік, вже працював полковником беркута.

Вітка махнула на діда рукою й жила собі, як жила — ховалася від Лоха та їздила на роботу. Працювала вона заступником директора з піару в одній великій органі­зації, що займалась охороною. І рештою всього. У реш­ту Вітка не заглиблювалася.

Дід став революціонером — шо куди там. На Май­дан ходив щодня, а часом там і ночував. Вітка надумала трохи підстрахуватися, розпитала у своїх на роботі, і вони їй дали контакти Ігоря, колишнього співака з дис­котек її гопницької юності, а тепер громадського діяча й коменданта наметового містечка. У нього була дівчи­на Таміла, і Вітка мило попросила її наглядати за дідом, а коли що — то дзвонити їй. За це Вітка пообіцяла, що їхня фірма Майдану чимось дуже допоможе.

Вітка не переймалась аж так уже дідовим здо­ров’ям, але треба було пам’ятати про Лоха і про те, що він десь може відстежити діда на Майдані, а Вовці не треба такого клопоту, як інтерв’ю з її дідом у якомусь задрипаному Інтернет-виданні, де дід ото все й розкаже, як він уміє.

Сама Вітка теж разок на Майдан зазирнула — там було пустувато і бруднувато, біля пошти смерділо туа­летами. Машину вона запаркувала біля Червоного кор­пусу Університету Шевченка, щоб Лох не здогадався, і довелося потім довго лізти під гору. Але Вітка любила все знати й усе тримати під контролем.

Коли дід не йшов на Майдан сам, а відсипався вдо­ма, то постійно тримав увімкнену трансляцію через Інтернет якогось нового телебачення, що транслюва­ло тільки в мережі, і там показували або стріми, або розумні балачки в студії про долю країни. Скоро там став модним якийсь експерт із прізвищем, схожим на Арештант, який переконував, що беркут насправді за­одно з нами, просто цього не каже, щоб не палитись, і треба їх тільки поїти чаєм, тоді вони геть кинуть каски об землю й усіх залюблять.

— Маладєц! — сказав про Арештанта Вовка, який випадково побачив цього експерта з його балачками й довго реготав.

Арештант тим часом розводився по новому телеба­ченню про те, що от — «Грифон» не прориває блокади, заблокували його троє чоловіків, і він там стоїть на базі під Києвом. Це все означає, що пора нести чай.

— Прально. Хай так і думають, — прокоментував Вовка.

— А шо — розженуть їх? — спитала Вітка, поки дід не чув.

— Та кого там розганять? Вони ж там всі, як дра­глі. Побачиш, як ми їх акуратненько посунемо, даже бить нікого не будемо.

«Ага», — подумала Вітка й зітхнула з полегшен­ням, що скоро дід нарешті забереться додому.

У понеділок, якраз коли вона сиділа на роботі й ду­мала, як би сказати своїй новій працівниці, що вона ду­репа, так, щоб та не образилася, подзвонив дід.

— «Грифон» прорвав блокаду! Їде сюди! Водомети на Майдані! — прокричав він їй і замовк.

— Діду, йдіть додому, — сказала Вітка, але дід не відповідав, хоча чути було якісь звуки, голоси, машини.

— Діду!!! Діду!!! — закричала, але дід мовчав.

Вітка ласкаво посміхнулася працівниці-дурепі, встала, обсмикала спідницю й узяла ключі від машини.

Коли йшла до Майдану, назустріч їй піднімалася, утікала геть із Майдану смішна групка великих плю­шевих ведмедів, Міккі-Маусів, Посіпак та інших пер­сонажів, що щодня ходять по Майдану, намагаючись з кимось сфотографуватись за п’ять гривень або сидять, курять, познімавши великі голови мультикових персо­нажів. З ними йшло ще двоє тих, що тикають у руки го­лубів «погладіть і сфотографіроваться», разом із свої­ми голубами в дорожніх клітках для котів.

Таміла в помаранчевій будівельній касці зустріла її на підході до Бессарабської площі.

— Йому стало погано, — швидко сказала, — він же старий. Добре, що було кому підхопити та віднести. Ми викликали швидку, йому зробили укол там… ще щось.. Кажуть, немає зараз причини класти в лікарню, але по­трібен спокій.

— Нащо тобі каска? — спитала її Вітка.

— Ну… бачиш, скільки беркута?

Він стояв чорними рядами біля Бессарабки. Про­сто собі стояв, і якісь дівчатка, блондинки, спокійно протискувалися крізь нього й балакали між собою, до котрої сьогодні працює модний хрещатицький бутічок.

— Та ну, — сказала Вітка й пішла визволяти діда, щоб забрати його додому.

Після цього вона строго заборонила йому виходи­ти, і цілий наступний день він у неї дивився стріми в Інтернеті на тому новому телебаченні й пив лікувальну травичку. Наступного дня пізно ввечері Вітка додиви­лася нудне кіно англійською мовою — для практики і спам’яталася, що ще не занесла дідові ліки на ніч, прий­шла — а він сидів, втупившись у сайт із новинами.

— Почали! — сказав. — Пішли розганяти, гади!

«Ой як добре! — подумала Вітка. — Завтра як устанемо, то вже нічого того не буде!».

І пішла собі спокійненько спати, задоволена.

Устала зранку, збиралася на роботу, побачила, що Вовки ще не було, ще не прийшов із учорашнього ве­чора. Ну й ладно, Вітка за нього ніколи не переживала. Наколотила розчинної кави, увімкнула телевізор, щоб подивитися, як по Хрещатику йдуть машини й кому­нальники підмітають тротуари. А на Хрещатику горіли бочки і никали люди в касках…

Вітці здалося, що її обманули.

Потім вона вирішила хоч діда порадувати.

— Діду! — закричала йому, — діду, не переживай­те, усе добре, нікого не розігнали!

Діда в хаті не було.

***

Вітка коротко пояснила ситуацію Тамілі. Пішов дід невідомо коли, але, напевне, вночі, пішов пішки, мобіл­ку через нерви забув удома, якщо його десь шляк тра­фив, то де його шукати? Таміла, в’яла після безсонної й дуже важкої ночі, після всіх нічних криків, біганини й нервів, роздумувала довгенько. На Майдані пару тисяч народу, спробуй знайди діда, якщо він тут є і ще живий, а якщо немає, то спробуй перебери всіх, щоб зрозуміти, що його таки справді немає.

— О! — нарешті сказала вона. — Я знаю одного журналіста з «Української правди», він усюди буває, і твій дід з ним добре знайомий! Зараз я його наберу!

Вітка загадала, що справді дід щось таке казав про журналіста, з яким він телефонами мінявся.

Таміла скоро того журналіста видзвонила й пояс­нила йому все, що сталося.

Через хвилин двадцять він сам передзвонив, і Таміла дала йому Вітчин номер.

У журналіста приємний голос, — подумала Вітка.

— Я знайшов його, — сказав він, — дід добре почу­вається, не бійтеся, додому йти не хоче. Дати трубку не можу — він сидить зверху на новій барикаді і притоп­тує сніг. Але якщо хочете, то можете самі прийти — ми тут на верхній барикаді, на Інститутській.

— Як ви його знайшли? — спитала Вітка.

— Я всю ніч, про всяк випадок, з нього очей не спу­скав. Я пам’ятаю, що позавчора йому зробилося пога­но, я ще підходив дивитись, що ж там таке.

— Ви відстежуєте все, що тут робиться, чи що? — спитала Вітка й сама себе спинила — е, падруга, а це вже ти до нього підбираєшся, стоп-стоп, тобі воно треба?

— Так, більш-менш, — тим часом похвалився жур­наліст.

— Я зараз прийду, — сказала Вітка.

Діда свого вона здалеку побачила. Йому вже хтось позичив помаранчеву будівельну каску, дід обмотався прапором і втоптував сніг.

— Ей! — закричала здалеку. — Діду, злазьте! Вам додому пора, а то я на роботу запізнюся!

Робота — то була річ, про яку дід переживав: щоб Вітка часом не спізнилась або якось не проштрафила­ся, щоб її часом не вигнали.

— Знаєш, я мобілку забув вдома, — сказав їй, зліз­ши, — не хотів тебе будити, то збирався тихенько, та й пішов, а мобілку забув. Але думаю — вилізу на барика­ду, то вона й побачить.

— Діду, вам скоро вісімдесят! — нагадала Вітка.

— Але ж бач, як придумав!

— Ага, знайшла б я вас, якби мені той журналіст не поміг, ваш дружок з «Української правди»!

— О! То треба йому подякувати! — зрадів дід і по­біг десь за барикаду. — Євген, Євген! То ти моїй онуці сказав, де я? Так?

— Що ж там за Євген? — подумала Вітка й пішла слідом за дідом.

Дід говорив з Тим Самим Лохом.

***

«Де наше не пропадало!» — подумала Вітка.

І відтоді ходила на Майдан, коли хочеться. Пила там чай з імбиру й лимона в пластикових стаканчиках — дуже гарячий, береш із таці, куди його дівчата-волон­терки наставили, обпікаєш руки, ще й скляночка вічно мокра. Бутербродів не їла — не того, що несмачні, а просто Вітка давно вже бутербродів не їла. Та й були вони простенькі — на Майдан носили сало, сир, огірки та чорний хліб, а оливки в банках щось ніхто не ніс.

Мазати бутерброди й підмітати Майдан, коли про це чи то жартома, чи то серйозно просили її знайомі дівчата, Вітка не стала, подумавши, що в них явно вихо­дить краще, а вона може щось інше поробити.

— Тільки машину паркуй подалі, — казав їй Вовка, бачачи, що вона збирається туди.

На Майдані Вітці було весело — Таміла виявилася своєю дівкою, а ще тут весь час товклися якісь іноземні журналісти і просто гості, а Вітка іноземців любила, вона ними ще не набавилася, ну і практика англійської — це корисно, згодиться.

— Тільки в камеру якомусь каналу не влізь! Особ­ливо російські обходь — у нас їх дивляться на роботі! — казав Вовка, коли почув, що вона товчеться в штабі, у Профспілках. Але Вітці вже було по барабану: якщо Лох знає, то хто йому заважає всьому світу розказати й на «Українській правді» написати?

З Лохом вона бачилася часто й не минала нагоди з нього познущатися за те, що він їй свого часу стіль­ки нервів попсував. Лоху це явно подобалося, бо чого б він, щойно її бачив, то кидав, чим там зайнятий був, і біг бігом, щоб вона з нього посміялася?

Наставав Новий рік, і навіть на Майдані починалося ворушіння і святкування. Організовували то якісь чи­тання, то якісь концерти. Ялинки, що росли біля мерії, поприкрашали великими кульками й пообвішували гір­ляндами. Під Стелою зробили величезного солом’яного дідуха. Діти з ним фотографувалися.

Вітчин дід тим часом унадився ходити на засідання Громадської Ради Майдану — майже щодня весь Май­дан, тобто представники всіх партій, рухів, наметів, груп наметів, білих великих куполів Спільнобачення, що в кутку Майдану, коменданти приміщень, представники від Самооборони й від Правого сектора, одним словом усі, навіть представниця від «дівчат під Стелою, що на­ливають чай» збирались і сварилися. Ще там були якісь невідомі заслужені ветерани й журналісти чи то від Спільнобачення, чи самі-по-собі-журналісти ні від кого.

На кожному засіданні спершу всі звітували, що зро­били за день, що сталося поганого й хорошого, у кого є яка інформація. Хороше — що не було провокацій, що не було бійок, що вдалося привезти дрова й вивезти все з туалетів. Погано — що барикади тануть, що закінчу­ються якісь ліки, що зневіра і що треба щось робити, бо вже стільки часу стоїмо просто так, і нікому ми не треба, і люди починають зневірятися.

Потім вони лаяли сцену, обзиваючи її «гнилим сер­цем Майдану», і всіх, хто сценою керує, що ті не пуска­ють людей говорити. Люди — це тобто ті самі, що тут представниками сидять.

Потім вони вирішували всі господарські проблеми і починалося найнудніше — якісь дивні патетичні люди читали довгі промови, хтось казав, що треба негайно, негайно формувати уряд тут, на Майдані, що люди це підтримають, що пора виходити на міжнародний рівень, щоб усі мали справу не з Януковичем, а з народним уря­дом із Майдану, щоб і Путін про газ домовлявся не з Януковичем, а з народним урядом. При згадці про Путі­на й газ усім ставало якось невдобно, починали покаш­лювати. Тут виходив інший і починав розказувати, що він написав нову конституцію й вимагає, щоб вона була негайно тут розглянута і проголосована як нова Кон­ституція України, бо він усе врахував, його документ повний і всеохопний. Покашлювання ставало гучнішим, і головуючі намагалися все це потроху закінчити.

Нарешті Рада приймала якесь звернення до народу чи до найвищого керівництва Майдану, погрожуючи перестати поводитися тихо й мирно і стримувати тих  наших, які «гарячі голови»!

З тим і розходилися.

Дід вів там протоколи і приносив Вітці, щоб пе­редруковувала, вона скидала ту роботу на якусь із дів­чат, що допомагали Тамілі.

Новий рік Вовка пішов святкувати з «пацанами з роботи», а Вітка не захотіла лишатися зі своїми робо­чими «дівочками», з неї й корпоративу вистачило, тому пішла до Таміли й Ігоря на Майдан, і діда взяла з собою, тобто він сам пішов.

До діда ще по дорозі причепився Лох, тобто Женя. Людей було повно, люди світили ліхтариками й мобіль­ними телефонами, люди були не тільки революційні, звичні, які на Віче щонеділі ходять, але і прості, з Бор­щагівки і Троєщини, з Василькова й Вишгорода, цілком випадкові, які просто щороку їздять святкувати Новий рік на Майдан і тепер прийшли з шампанським. Що­правда, вони з острахом рухалися крізь проходи в бари­кадах, деякі спинялись і м’ялися, і сміливіші їх штовха­ли в спину — ну, йди, чого став, тож можна всім!

І от після гімну на Новий рік, після того, як вистре­лили тьмяними задимленими салютами, які чогось не вдалися, дід раптом помітив, що отой прапор, привезе­ний ним, що висів на йолці, з гербом заводу — відче­пився наполовину й теліпається.

Вони всі так засвяткувалися, що не звернули уваги на діда, аж поки на нього не звернула увагу вся площа.

Дід уже був високо-високо на йолці і дерся ще вище.

Таміла крикнула.

Лох, тобто Женька, свиснув.

«Треба було насипати дідові пургену в той імбир­ний чай!», — подумала з відчаєм Вітка.

— Він же не злізе! — сказав Лох, тобто Женька. — Вилізти туди легко, а злазити дуже важко!

Відчувалося, що він уже пробував.

— І машина не під’їде, щоб його зняти, — оцінив Тамілин Ігор, — людей занадто багато.

Вітка ще трохи послухала їхні ідеї, що можна зроби­ти, а чого не можна робити ні в якому разі, а також про те, як тут живе Майдан — Ігор знав усе, що тут роби­лося, усе було дуже цікаво, але ніяк не помогло б дідові.

Вітка зітхнула, поставила свою склянку з охололим чаєм, що вже не пахнув імбирем з лимоном, і подерлася через натовп до йолки знімати діда, бо треба ж комусь.

Біля йолки вже всі дивилися, як дід борсався, чіпля­ючи той прапор, і в нього нічого не виходило.

Вітка рішуче схопилася за нижню опору, вилаяла себе, що одягла спідницю, уявила, як це буде гарно — вона в спідниці на йолці, і тут хтось узяв її за руку.

То був Лох.

— Я сам, — сказав.

— То мій дід, а не твій! — заперечила Вітка, хоч була дуже рада.

Лох не відповів і поліз.

— Упаде, — прокоментував хтось поруч. І Вітка раптом відчула ніби галюцинацію, ніби відчуття — як усі вони хочуть, щоб хтось із них, дід чи його рятівник, послизнулись і впали. Весь цей натовп, як одна душа, ба­жає крові, крику й очищення через крик, жертви… Жах!

«Шо за дурня в голову лізе!», — сказала собі Вітка й закричала: — Діду, не ворушіться!

Лох його знімав дуже повільно й обережно. На кожному великому перельоті, коли дід, чіпляючись за Лоха, спускався нижче, Вітка охала. У Лоха ковзали  черевики, вона бачила, як важко йому стягувати того діда, як він сам ледве втримувався за холодні слизькі опори, і їй було страшно за нього до сліз.

Коли обоє злізли, вона від радості кинулася Лоха обіймати. І раптом зрозуміла, що він її обіймає геть не по-дружньому, навіть он очі заплющив.

«Та не може бути!», — сама собі сказала Вітка й пішла до діда.

Діда обіймати не стала.

Після пригод із йолкою Вітка взялася до важкої ар­тилерії. Її дитина подзвонила дідові й попросила, щоб той приїхав на Різдво.

Вовка випросився на день поїхати з ним, і Вітка вмовляла його, на премилий бік, затримати діда у све­крухи довше, навіть якщо його для цього доведеться в лікарню покласти, то хай покладе, хай діда підлікують — він он який хворенький у нас. Крім того, свекруха Віт­чина невістки не любила, а от її діда любила. Вона гото­ва була його назавжди в себе поселити й цілими вечора­ми слухати дідові байки про ті часи, коли він працював художником на заводі.

«От би там і лишався», — думала собі Вітка.

На прощання дід залишив їй якийсь згорток, сказав, що привіз із дому й беріг спеціально, щоб віддала Жені з «Української правди», йому згодиться. Тобто Лоху — подумала Вітка, розгорнула й побачила там стару мис­ливську рушницю.

«І як він її не пропив у свій час? — подумала. — І де я її тепер подіну?».

Не Лоху ж її віддавати, чесне слово.

Коли за дідом нарешті зачинилися двері, а свекруха вже втретє подзвонила, що його чекає, Вітка підскочи­ла на півметра й вирішила, що нарешті забуде про той Майдан і розгребе всі завали на роботі.

Таміла — чудова людина, але з нею можна й так десь чайку попити.

Тиждень Вітка про Майдан не думала.

Потім згадала про Лоха.

Чого він уже не чергує під її вікнами? Так весело було…

І що він там робить, цікаво?

І от же ж пес, навіть не подзвонить… ну хай би в її фейсбуку хоч щось полайкав чи що…

А він не лайкав.

Вітка якось на роботі зловила себе на тому, що си­дить, дивиться в монітор і думає, що там зараз на Май­дані… хто що робить? Куди бігає Таміла? Що фото­графує Лох?

А наступного дня прийняли оті самі закони, які забороняли все й вимагали негайної тюрми всім, хто на Майдані. І Вітці, до речі, теж тюрми, вона «брала участь у масових заворушеннях», це на 15 років колонії тягло тепер…

«Блін», — подумала Вітка й написала повідомлення в фейсбук-чат Лоху:

«І що ти тепер робитимеш?».

«Повішусь, звичайно, — відповів їй Лох, — якщо ти негайно не приїдеш на Майдан!».

На секунду Вітці навіть подумалося, що він кличе її на революцію.

«Мамо, ну де твій ангел? — подумала на прощання Вітка, залазячи в машину. — Знов же я, як маленька й дурненька, лізу, куди не треба лізти!».

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка