PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Макс Кідрук
Автор: Макс Кідрук

Сюрприз

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Сюрприз

Чому я люблю свою країну? Бо у нас весело. Часто весело навіть тоді, коли сміятися зовсім не хочеться. У жодній іншій країні становлення капіталізму не прохо­дило так радісно та смішно, як в Україні. Я — піарник, а тому добре знаю, що кажу.

От вам приклад. За кілька днів до Нового року я надумав улаштувати доньці сюрприз. Увечері 29-го, забираючи Соню з дитсадка, я помітив, що вона без на­строю і набурмосена, тож не втримався і ще перед ви­ходом на вулицю вирішив її підбадьорити. Принаймні спробував:

— Знаєш що? Удома на тебе чекає сюрприз.

Її очі розширилися і збуджено запалахкотіли.

— Ух ти! А що це буде, тату? Ну скажи! Ну будь ласка! Будь ласка! Будь ласочка…

Але я залишався невблаганним.

— Потерпи. Скоро дізнаєшся.

І ми потупали додому.

Усе почалося тиждень тому — хмарним і вогким понеділковим ранком — дорогою до метро. Я відвів Соню до дитсадка і поспішав на роботу, коли на вході до підземки увагу привернуло криво наклеєне оголо­шення з фотографією усміхненого Санта-Клауса, що спускається з багатоповерхового будинку, і соковитим підписом «ДІД МОРОЗ — АЛЬПІНІСТ! ФЕЄРИЧНЕ СВЯТО ДЛЯ ВАШОЇ ДИТИНИ». Причому спочат­ку було надруковано «ФЕЄРИЧНИЙ СВЯТО», потім «ИЙ» закреслено маркером, а поверх нього коструба­то дописано літеру «Е». Не знаю, що мене зацікавило. Точніше, я не знаю, що пересилило інстинктивну відра­зу до авторів, бо передивлятися рекламні оголошення — частина моєї роботи. Можливо, причина полягала в тому, що Соніна мама майже місяць стажувалася в Німеччині, мала повернутися додому не раніше 10 січ­ня, і я вже запарився самотужки розважати наше ше­стирічне дитинча. Можливо, в очі кинулася виділена курсивом назва сайту — claus-climber.com.ua — єдине, що почасти відповідало правилам маркетингу. Назва справді була милозвучною: клаус-клаймбер-ком-юа. Та неважливо. Важливо те, що, прийшовши на роботу, я поліз на той сайт дивитися, що ж то за «феєричне свя­то». Виявилось, що хлопці, котрі займаються утеплен­ням квартир у висотках, придумали оригінальний спосіб підзаробити напередодні Нового року. Як вам задумка: замовити Діда Мороза, що спускається з даху і залазить у квартиру через вікно? Разом із подарунками! Сильно придумано, правда? Я, як піарник, відразу оцінив красу та потужність ідеї. Тобто, це я спочатку так думав.

Діда Мороза ми з Сонею почули метрів за триста від під’їзду. Хоча я не відразу зрозумів, що це наш Дід Мороз. Спочатку почув, як хтось у нашому будинку — я спершу подумав: з балкона, оскільки голос долинав згори — по-звірячому верещить і матюкається. І ще просить його зняти. А потім ми завернули за ріг і по­бачили його. Трохи вище вікон п’ятого поверху, повис­нувши вниз головою, розгойдувався і крутився дебелий дядько в костюмі Санта-Клауса. Кошлата борода з вати звисала з голови, немов патли посивілого рокера. Ліва нога була обкручена нейлоновою мотузкою і стирчала вгору, права — стирчала просто вбік. У правій руці Дід Мороз тримав знятий з необкрученої мотузкою ноги чобіт і, ловлячи момент, коли опинявся обличчям до стіни, намагався постукати ним у вікно.

— Це хто? — з легкими нотками настороженості в голосі поцікавилася Соня.

Я якось одразу скис, зрозумівши, що сюрприз об­ламався. А за мить узагалі скулився, уявивши, що буде, якщо трос обірветься, і Дід Мороз, вивергаючи з себе вереск і лайку, подолає відстань, яка відділяє його від землі.

— Це Дід Мороз, Соню.

— А це чому він тут?

— Це він до тебе… — «курва, срака, бляха», — … прилетів.

Донька спершу підозріло зиркнула на мене — чи не обманюю, — а тоді ковзнула прискіпливим поглядом по будинку, порахувала поверхи:

— Але ж ми на восьмому живемо.

— Знаю, Соня, знаю, — сумно констатував я.

Дід Мороз продовжував гойдатися, горлопанити не­пристойності і — коли пролітав достатньо близько — стукати чоботом у вікна п’ятого поверху. От тільки вікна залишалися темними. Я наморщив лоба, пригаду­ючи, чия це квартира. Іванющенків. Але вони на свята поїхали з міста, отже, впустити горе-альпініста було нікому.

Я опустив голову. Біля дверей під’їзду стояла Снігуронька з розмальованими щоками, неприродно білою косою і химерною конструкцією на голові, що звіддаля нагадувала американський авіаносець CVN- 77 «Джордж Буш», а зблизька виявилася зсунутим на потилицю кокошником. Снігуронька нервово курила — обличчя здавалося блідішим за косу — і притискала до вуха мобілку. Побачивши нас, упізнала мене, замахала руками.

— Чому він там висить? — накинувся я на неї.

— Тому що наливають, — винувато опустила очі.

— Що? — не зрозумів я.

— Ви у нас не перший за сьогодні, — схлипнула Снігурка. — Шостий виїзд, якщо бути точним. І у всіх квартирах наливали. Скрізь. Ось він і зірвався під вечір.

Я хотів спитати, а я тут до чого, але промовчав. На­томість задер голову і знову втупився у Санта-Клауса, який, розкинувши руки, ширяв на висоті п’ятнадцяти метрів над землею. «Курва!».

— У нього мізки є? — тицьнув пальцем у відмороз­ка. — Чи вони теж із вати?!

— Є, — впевнено відповіла Снігурка. — Якби не було, він би не причепив страховку, і зараз ви з донь­кою, — вона криво посміхнулася Соні, — зішкрібали б Дідуся з асфальту.

Мій кадик перелякано смикнувся. Перед очима промайнула описана Снігуркою картина: дід-морозячі мізки, що підсихають на примороженому асфальті, навколо — забризкані кров’ю та мізками іграшки з дід-морозячого мішка, а потім — швидка, міліція, ми­галки, допити. І, певна річ, вечірній дзвінок від Олени з Німеччини… Цікаво, що Соня розказала б мамі? Оце так Новий рік! Оце свято! Грохнули Діда Мороза! За­валили, мамо! На очах у всього будинку! Такого ні в кого в групі не було! Тато-піарник постарався.

Я почувався дещо розфокусованим (хоча кого я обманюю: я був у нестямі від люті), проте розумів, що зараз не час з’ясовувати стосунки із заплаканою Сні­гуркою і що першочергова задача — стягнути Діда Мо­роза з орбіти. От тільки я не уявляв, як це зробити. Як на зло, думки неначе воском залило. Через хвилину, не згенерувавши жодної вартісної ідеї, вирішив зателефо­нувати Сірому — своєму другові дитинства, що жив у сусідньому під’їзді. Він точно щось придумає. Дочекав­шись, коли Сірий відповість, я чемно попросив його ви­йти на балкон і неупереджено оцінити ситуацію.

— Твою мать! — не зміг приховати захоплення Серьога.

— Зніміть мене! — завив Санта, почувши непо­далік себе чийсь голос.

— Сірий, легше, будь ласка, слідкуй за мовою, — попросив я. — Зі мною Соня.

Побачивши мене біля під’їзду, Серьога відключив телефон і, склавши руки трубочкою, загорлав — на­певно, вирішив, що так я краще його чутиму:

— Чувак, що це?!

— Це Дід Мороз! Чи ти сам не бачиш?

Серьога жив на шостому поверсі і дивився на підві­шеного догори дриґом скелелаза в новорічному костюмі практично в упор — з відстані не більше п’яти метрів.

— Якого хріна він там робить?!

— Сірий, тут Соня! Я ж просив!

— О’кей, тоді скажи мені, БУДЬ ЛАСКА, — ви­правився Сергій, — ЯКОГО ХРІНА ВІН ТАМ РО­БИТЬ?!

— Він мав залізти до мене через вікно. Це сюрприз такий… мав бути…

Серьога співчутливо оглянув підвішене на мотузці тіло.

— То якого біса він біля п’ятого завис? Ти ж на восьмому живеш!

Я починав утрачати терпіння.

— Я тому й подзвонив, бляха-муха, — стримуючи злість, що так і рвалася з горла, крикнув я. — Допомо­жеш його на восьмий затягнути?

Сергій покрутив пальцем біля скроні, після чого його кудлата голова зникла — пішов одягатися.

Через п’ять хвилин ми з Сонею та Сірим стояли на даху десятиповерхівки, обступивши примітивну металеву конструкцію, обплетену альпіністськими вузлами і обвішану страхувальними карабінами. На­тягнута немов струна, нейлонова мотузка вгризалася в бетонний парапет і різко йшла вниз. Ніяких присто­сувань для підняття тіла не було. Схоже, Дід Мороз спускався мотузкою, залазив до квартири через бал­кон чи вікно, дарував дітям щастя, після чого пішки — сходами — повертався за амуніцією. Повернення на дах мотузкою не було передбачено технологією «феєрич­ного свята».

— Твою мать, — знову сказав Сергій.

Вибору не було. Поплювавши на долоні, ми з Сірим узялись тягнути. Мотузка вислизала, врізалася в руки, обпікала холодом. Промучившись хвилину, ми стерли до крові шкіру на долонях і не підняли Діда Мороза на­віть на метр. Важкий кабан попався.

— Діла не буде. Так ми його не витягнемо, — Серьога, скривившись, дивився на скривавлені долоні.

— Може, викликати пожежників? — запропонував я.

— Можна, — погодився Сєрьога. — Думаю, до Різ­два приїдуть.

— Тоді що?

— Я спущусь до Романенків на шостому, вони на­чебто вдома, і попрошу відкрити вікно у кухні. Ми під­тягнемо цей мішок з лайном, а вони за ногу затягнуть його у квартиру.

— Прекрасний план! — сказав я, уявляючи, як Ро­маненки зрадіють.

Серьога побіг домовлятися з Романенками, а ми з Сонею залишилися чекати на даху. Я намагався не ди­витися доньці в очі, міркуючи про те, як розтлумачи­ти їй перипетії сьогоднішнього дня. «Розумієш, Соню, Дід Мороз летів із Лапландії. Довго-довго летів. Над Києвом в його упряжці від втоми і голоду здохли двій­ко оленів… ну, таке іноді трапляється. Без двох оленів Дідусю довелося знизитися, і ось, пролітаючи над на­шим будинком, він зачепився вудилами за супутникову антену. Його торохнуло об стіну, він боляче вдарився головою, і тому так сильно лаявся. А потім прийшов дядько Сергій і…».

Несподівано знизу долинуло:

— Егей! Е-егей! Нагорі! Там хтось є?

Я обережно підступив до краю і запитав:

— Чого тобі?

Санта мене не почув і продовжував стогнати:

— А-а-а! Е-ей! Ви мене чуєте?

— Чого кричиш? — запитав я голосніше.

Стогони припинилися.

— Ви мене витягуєте?

— Так, ми тебе витягуємо… ну, працюємо над цим.

— А можна трохи швидше? — звучав він якось геть подавлено.

— Не можна! — відрубав я, але тут-таки пом’як­шав: — Тобто, я не можу. Я сам тебе не витягну.

— Ну будь ласка, швидше-е-е! — заскиглив він. — Я пісяти хочу!

Я ляснув долонями по стегнах:

— Та що ж з тобою таке…

У ту мить Соня рвонула до невисокої огорожі, що по периметру огинала дах десятиповерхівки.

— СТОЯТИ! — гаркнув я, встигнувши схопити доньку за капюшон і відчуваючи, як серце вкривається крижаною кіркою.

— Я подивитися! — вириваючись, запхинькала Соня. — Хочу подивитися, як він буде пісяти!

Я відтягнув її якнайдалі від краю будівлі.

— Не можна дивитися, як пісяє Дід Мороз! Тим більше, в підвішеному стані! Це небезпечно! — я не зовсім розумів, що говорю. — Стій тут і не рухайся. І щоб я тебе постійно бачив!

Серьоги не було хвилин десять. Не так просто по­яснити Романенкам, з якого дива вони мають відкрива­ти вікно і затягувати до себе в кухню п’яного верескли­вого мужика у костюмі Санта-Клауса. Зрештою нам усе вдалося: ми з Серьогою підтягнули горе-альпініста, а Олег Романенко втягнув його в будинок.

Через кілька хвилин, сяк-так привівши себе в поря­док, Дід Мороз і Снігуронька прийшли до мене просити вибачення. Я відкрив двері. Дід Мороз, не відриваючи погляду від підлоги, кашлянув.

— Ми готові повернути гроші, — він переступив з ноги на ногу. Снігурка штрикнула його ліктем. — Тоб­то, ми повернемо гроші. По-любому.

— По-любому, — грізно моргнув я.

— Але якщо ви не цеє… як би, не сильно того… то ми готові спробувати ще раз…

Щось холодне заворушилося у мене під лівою ло­паткою, чи то страх, чи то бажання вбити кого-небудь. Я саме був у стані «сильно того», проте не міг пояснити це Дідусеві, оскільки поруч стояли Соня і Снігуронька.

— Що спробувати? — процідив я крізь зуби.

— Відіграти свято, — видихнув Санта і натужно посміхнувся.

Його посмішка мене доконала. Я роззявив рота, збираючись висловити все, що думаю про нього самого і про його Снігуроньку, яка через розмазану туш і на­піввідклеєні вії дуже скидалася на повію, але тут Соня смикнула мене за штанину:

— Тату, а він уже попісяв? — наче боялася, що опудало в костюмі Санта-Клауса, зайшовши до нашої квартири, засцить усе до дідькової матері.

Хвиля агресії спала.

— Ні, дякую, — я поклав долоню на голівку Соні, але не зводив очей із бороданя й Снігуроньки. — І так уже «свято» вийшло — краще не придумаєш. З Новим роком вас!

І захряснув двері.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка