– Після того, як ви програли Олімпійське золото росіянину Давиту Чакветадзе, було багато розмов про упереджене суддівство. Особисто ви як вважаєте, вікторія російського борця була заслужена чи все ж таки ні?
– Поразка заслужена. Просто питання в тому, що простежувалася упередженість. А поразка – часто бувають такі моменти, що судді симпатизують як в одну, так і в іншу сторону. В нашу сторону, як правило, симпатій не буває, тому що за нами нікого немає – у нас немає “даху”. До інших країнан, де серйозно вкладаюсь кошти у спорт, до них судді більш прихильні. Нас атлетів з України це не стосується, тому ми боремося так, як можемо. Якщо українець виграв, значить, він зробив все, для того, щоб виграти – просто так перемоги ніхто не дає.
– На перший погляд, ви дуже легко пройшли у фінал. Так це чи все-таки були складності з іншими борцями?
– Так, як з Чакветадзе, більше ні з ким не було важко. Але в півфіналі суперник був досить серйозний – призер чемпіонату світу Джавід Гамзатов із Білорусії.
Копакабана – це справжній гадюшник
– Як тобі олімпійське селище? Судячи з репортажів із Ріо, воно нагадувало більше на спальний район, а номери в них були досить скромними.
– Насправді, так воно і є. Номери дійсно були далеко не найкращими і нагадували радше гуртожиток, ніж готель. Взагалі коли ми приїхали в олімпійське селище, то склалося таке враження, що там тільки закінчили ремонт. По всюди було будівельне сміття. Більше того, в холі нашого будинку впала стеля, добре, що ніхто не постраждав…
Тому, звичайно, нюанси були, з приводу житла й побутових умов, і щодо небезпеки перебування в центрі міста, за межами олімпійського містечка. Власне, ми приїхали туди не гуляти, а щоб добиватися результату.
– Наскільки серйозно охороняли Олімпійське селище?
– Охорона була досить серйозною. Зі серйозною зброєю там стояли. Олімпійське село вважається найбезпечнішим у світі місцем, тому що стороння людина туди не може потрапити, там прохідні пункти, сканують. Але коли ти виходиш за межі олімпійського селища, ти вже сам за себе відповідаєш.
– Під час Олімпіади був прецедент, коли бельгійського борця, бронзового призера, пограбували прямо на вулиці, та ще й підбили око (жертвою став Дірк ван Тіхелт. – Ред.) Ви особисто не стикалися з місцевими злочинцями?
– Справа в тому, що я сам не виходив. Звичайно, ми виходили з тренерами, з хлопцями. Нам відразу ж говорили, що навіть у такій кількості людей – це небезпечно, а самому – це взагалі самогубство. Якщо ми кудись і ходили, то тільки разом.
– А в Ріо у вас були екскурсії? Можливо, побували в знаменитих фавелах?
– Ні, у фавелах не був. А ось до статуї Христа піднімався, був на пляжі Копакабана, скупався в океані. І окремо ще раз їздив за сувенірами.
– Чим примітна знаменита Копакабана?
– Та нічим, цей гадюшник. Тільки океан, сила-силенна людей, стати ніде… Скажу чесно, Копакабана мені взагалі не сподобалася. Це досить неоднозначне місце, там постійно якісь незрозумілі запахи, каналізацію відкрита, всі ці фекалії течуть прямо посеред міста. Насправді, це потрібно бачити на власні очі, щоб зрозуміти.
Я в Ріо-де-Жанейро жити не хотів би, хоча назва красива, і всі розуміють під Ріо-де-Жанейро якуесь веселе життя, якісь карнавали, красиві фігури. До речі, красивих фігур я теж на пляжі не побачив. Усі якісь повні, целюлітні…
– А як би ви оцінили саму організацію Олімпіади в Ріо?
– Дуже слабо. У мене, правда, немає досвіду, тому що це моя перша Олімпіада, але навіть я розумію, що рівень був слабкий. Всі, з ким я спілкувався, відзначали високий рівень проведення Олімпіади в Пекіні. У Лондоні було трохи слабкіше, але теж набагато вище, ніж в Ріо. Ті, хто це говорили, не приховували свого розчарування від організації Олімпіади в Ріо.
Коли ми в Лас-Вегасі були, там відчуття, що ти на пательні грієшся, пар з-під землі піднімається
– Ви говорили, що купалися в океані. Але ж в Бразилії наразі зима, чи погода в Ріо була досить теплою?
– Так, там трохи тепліше, ніж у нас зараз. Спеки, духоти не було. От коли ми в Лас-Вегасі були, там відчуття, що ти на пательні грієшся, пар з-під землі піднімається, а в Ріо було нормально.
– На Олімпіаді всі українські спортсмени жили в одному будинку. Новими знайомствами встигли обзавестися?
– Так, звичайно!
– А хто у складі української делегації в Ріо був веселуном, міг влучно пожартувати, підколоти?
– Звичайно, це борці й боксери.
– Перед вильотом в Ріо чи був для українських спортсменів спеціальний інструктаж на предмет того, як потрібно правильно спілкуватися зі ЗМІ, зокрема, з російськими?
– Чесно кажучи, я не пам’ятаю. Я взагалі не уважний, тому точно сказати не можу.
– А в Ріо не було людини, яка б стежила за спортсменами, за тим, що вони роблять, говорять?
– Після скандалу з нашими спортсменами на шляху до Ріо (мова йде про сюжет російських ЗМІ, коли українські олімпійці співчували росіянам. – Ред.) тоді вже всіх проінструктували. А до того, ні з ким не спілкувалися, а можливо, вони без нас когось попереджали.
Бачите, я сам зіткнувся з російськими ЗМІ і зрозумів, що вони роблять інформацію із нічого. Самі говорять, що їм потрібно, показують мою фотографію при цьому. Я такої брехні ще не бачив, чесно!
– Після фіналу представники російського ЗМІ підходили до вас?
– Після фіналу мене зупинили якраз, коли я стояв разом із Давитом. Я сказав, що розраховую на реванш, і, на моє переконання, спорт повинен бути поза політикою. Але вони цього не показали, вони лише показали нашу спільну з Давитом фотографію. Відзначивши при цьому, що Беленюк хоче перейти в російську збірну. Після чого, я пошкодував, що взагалі з ними спілкувався. Більше не буду говорити.
– Жан, ви прилетіли як народний герой, була тепла зустріч в аеропорту за участю перших осіб країни. Скажіть, ваш квартирне питання вирішилося, про яке ви так довго говорили й неодноразово зверталися до мера Віталія Кличка?
– Так, це питання вирішилося. Це сталося на нагородженні найкращих спортсменів минулого року. Тоді Віталій Кличко презентував сертифікати на квартири мені, Олегу Верняеву та Ігорю Радівілову. Окреме спасибі варто сказати Бубці Сергію Віталійовичу, який значно прискорив цей процес. Чесно кажучи, до Олімпіади я взагалі не розраховував на такий сюрприз.
Не можу сказати, що віруючий, я багато грішу, але мені ще бабуся з дитинства прищепила віру в Бога, водила до церкви
– Ви олімпійський призер, чемпіон світу та Європи. Який у вас оклад?
– У мене є зарплата в міністерстві, вона становить 6 тис. гривень. І це при тому, що в мене подвійний оклад, адже є результат на міжнародній арені. Також отримую щомісячну премію за перемогу на чемпіонаті світу – 12 тис. грн.
– А спонсорські контракти у вас є?
– Немає.
– Ви забобонна людина?
– Я просто молюся Богу. Я не можу сказати, що віруючий, я багато грішу, але мені ще бабуся з дитинства прищепила віру в Бога, водила до церкви. По можливості відвідую церкву, перед змаганнями. І я молюся Богу – прошу сили.
– Повертаючись до теми про зміну громадянства, про яку так багато останнім часом говорять. Ви дійсно хотіли змінити прописку або ж це більше вигадки і чорний PR від мас-медіа?
– Я не говорив, що збираюся міняти громадянство! Якщо б я сказав, що дійсно міняю громадянство, як це показали ЗМІ, то дійсно, мені можна було щось пред’явити. Але я цього не говорив. Хоча це резонне питання. Багато спортсменів після цієї Олімпіади, можливо, будуть переходити в інші країни. Тому що умови дуже слабкі при тому, що, по суті, ми бачимо це з показаних результатів в Ріо, де було взято на 50% нагород менше, ніж на попередніх ОІ.
Нас розуміють тільки після Олімпіади. Але весь інший час не будуються спортивні об’єкти, не приділяється належної уваги ні тренерам, ні спортсменам. Мені два роки доводилося вибивати цю квартиру, постійно всім про це говорити. І тільки через цей час я добився свого. Думаю, якби постійно не звертався до чиновників, нічого мені не дали.
Але не всі такі, як я. Деякі спортсмени мовчать, живуть, дивляться, а потім розвернуться і підуть. А я не збираюся йти, тому що я люблю свою країну, я люблю своє місто. Чому я повинен кудись іти? У нас люди в міністерстві конвеєром змінюється, але ніхто нічого не робить. Можливо, мої заклики і критика будуть почуті, й чиновники зроблять якісь висновки й нарешті стануть допомагати спортсменам, працюючи на благо країни.
Гроші начебто виділяються, але вони розчиняються всередині, ніби щось робиться, але ніхто не цього помічає. Ну як такий спортсмен, як Верняєв, може отримувати 3000 гривень? Це ганьба. Він свого часу говорив, що йому допомагають лейкопластирями і ще чимось. Мені теж допомагають медикаментами, екіпіровкою та ін. А допомагають ті люди, які просто небайдужі до мене, до нашого спорту, багато друзів, які постійно дають гроші. Мені постійно щось треба, бо моїх грошей не вистачає для повного забезпечення усім необхідним.
Усе дуже плачевно й зараз вже мені дзвонив Борис Ложкін, глава адміністрації президента, питав, чому немає результату. Я йому пояснив, чому, тому що потрібно не тільки вимагати. Країни протягом усього циклу займаються, щоб отримати олімпійський результат. А нам за два тижні харчування збільшили, але це ж роблять не за два тижні до змагань. Це ж не означає, що всі зараз стануть олімпійськими чемпіонами.
– У яких ви умовах тренуєтеся? Бо доводилося бачити різні спортзали, які перебувають просто в жахливому стані, з даху крапає вода, тренажери старі…
– Так, дійсно інфраструктура в більшості своїй перебуває в занепаді. Все дуже старе, нове в Кончі-Заспі є.
А ви тільки в Кончі-Заспі тренуєтеся?
– Ні, по-різному. Я тренуюся скрізь, просто я дзвоню людині й кажу, будеш тренуватися та де ми зустрічаємося!? Зараз багато спортсменів ще змушені виходити працювати, тому що на такі мізерні зарплати прогодувати свою сім’ю неможливо. Конкуренція падає і рівень падає.
– Зараз практично всі тренувальні зали платні. Якщо не секрет, скільки вам обходиться оренда залу?
– Так, зараз все перекладається на комерційну основу. Всі намагаються заробити грошей, але нічого не робиться для того, щоб були умови, щоб хтось комусь чимось допомагів. Просто йде заробляння грошей і все. Як діти будуть займатися, чиї батьки не можуть дозволити собі заняття. Тобто талановита дитина може просто не потрапити на секцію, тому що 300 гривень у місяць батьки повинні заплатити. То можна зробити квоту платну, для тих, хто може. Для когось 300 гривень у місяць – це взагалі не гроші. І то, треба людину інформувати, куди йдуть гроші.
Ви ж розумієте, всі скаржаться, що виділяється стільки-то грошей – в міністерстві купа народу, які незрозуміло чим займаються, й нічого хорошого, крім як щипати гроші, вони не роблять – зі зборів, з медикаментів, звідки тільки можна. Там є якісь схеми, я їх не знаю, бо моя справа тренуватися показувати результат. Люди це бачать і ті, хто безпосередньо цим займаються, і ті, хто проти цього не можуть сказати, бо якщо ти будеш сильно варнякати, тебе зіллють. Такі люди непотрібні в міністерстві. Як, власне, і скрізь, у всіх сферах.
Всі вони скаржаться на зарплати, а ви спробуйте хоча б одну людини звідти витягнути – ага, зараз. Тому що вони знають лазівки, де заробити грошей.
Добре, припустимо немає в країни можливості збільшити фінансування, тоді потрібно максимально зробити його більш ефективним, щоб поки гроші йдуть від міністерства фінансів до спортсменів, з цієї суми нічого не відрізалося.
– Ваша головна мрія – це олімпійське золото. Готові у 2020 домогтися свого в Токіо?
– Так, готовий. Сили є, зараз мені 25, думаю, у 29-ть я ще буду ого-го. Дай Бог здоров’я.
Кирієнко Роман
