Кіно без компромісів: Сергій Стрельніков про проєкти в РФ, зраду та кохання

Із 10 березня на екрани виходить новий – четвертий – сезон детективного серіалу Розтин покаже. Цього разу до акторського складу приєднався актор Сергій Стрельніков – зірка історично-пригодницького екшену Довбуш.
В ексклюзивному інтервʼю Фактам ICTV він розповів не лише про свій новий проєкт, а й про те, чому не згадує старі, як кинув вживати алкоголь та чому не планує розширювати кар’єру за межі країни.
Сергій Стрельніков про серіал Розтин покаже
– З 10 березня стартує новий сезон серіалу Розтин покаже, у вас там роль майора Лихоти, і шоуранери поки що тримають інтригу – поганець він чи ні. Вам ближче ролі героїв чи лиходіїв?
– Якщо подивитися на мою фільмографію, стає зрозуміло, що лиходіїв у мене було небагато. Але, звісно, мені цікаво грати складних персонажів, і Лихота якраз такий. Взагалі я завжди більше тяготів до пригодницького кіно.
– Як склалися ваші стосунки з іншими акторами серіалу? Бо ви прийшли в команду, що раніше працювала разом. Чи швидко влилися? Чи були цікаві або кумедні моменти під час знімань?
– Я не дуже кумедна людина, скажу вам відверто. Я ставлюся до роботи суто професійно, і в цьому сенсі у нас склалися дуже хороші стосунки. Вони мають традицію спільного чаювання у східному стилі, здається її започаткував Артем (Артемій Єгоров, виконавець ролі опера Олега Гончара – Ред.), і вони одразу мені запропонували доєднатися.
Пам’ятаю, я навіть сказав їм, що розумію, як вони тут вже зрослися як сім’я, тож я, зі свого боку, намагатимуся лише поповнити цю кіноісторію своєю роботою. Мені було легко і комфортно працювати. З Артемом, наприклад, ми знайшли спільну мову одразу. Особливо там, де нам доводилося трохи подіяти разом, помахати руками й ногами, я відчував задоволення від роботи з ним.
Сергій Стрельніков про вибір
– Навіть після анексії Криму та вторгнення на Донбас українські артисти не припинили співпрацю з росіянами, аж до повномасштабного вторгнення. Ви казали, що одразу вирішили згортати роботу в РФ. А не намагалися вас затягнути назад? Заманити гонорарами, можливо?
Та звісно намагалися. Проте хочу зауважити, що до Росії я тільки їздив працювати і ніколи там не жив. Мої перші великі ролі були у російсько-українських проєктах. У тому ж Чапаєві знімалося дуже багато українських акторів, і в Трюкачі була та сама історія – такі були правила гри тоді.
Але я після Криму і початку фактичного вторгнення Росії на Донбас все для себе все зрозумів.
Я ніколи не планував залишатися в Росії, тому зробив свій вибір й просто допрацьовував контракти, якими я вже був оплутаний там. Тому що, все ж таки, моя кар’єра там йшла вгору, але мені було зрозуміло, що треба звідти звалити й більше ніколи не їздити в Росію та не працювати там.
– Коли ви там перебували, які у вас взагалі були відчуття? Від атмосфери, що там панувала, від ставлення до вас та інших як до українців?
– Коли в нас був Майдан, я у свої вихідні їздив у Київ постійно. І на Майдані я був із моїм добрим другом Сергієм Дерев’янком. Ми фактично там простояли той час і допомагали, їздили на його машині. У будні я повертався на свої зміни в Росію, і вони всі мене питали про те, що у нас там відбувається.
Я їм пояснював, проте бачив, що вони не розуміють. Вони казали, що це все Америка, а ми просто піддалися і нам треба зупинитися. Я відповідав, що все не так, але розуміння не бачив в очах. Тоді мені стало ясно, що мій шлях не поряд з РФ взагалі.
І знаєте, вже вісім років я не працюю в Росії, і вісім років, як я не п’ю алкоголь. І це не просто збіг. Тверезій нормальній людині там дуже важко.
– Як відмова від проєктів в Росії вплинула на вашу карʼєру?
– Перші свої ролі я справді зіграв у Росії, але найголовніші свої ролі я зіграв в Україні. Це Довбуш, це Акайо Накамура у Безславних кріпаках. Це те кіно, до якого я завжди прагнув. Це той самий пригодницький жанр, без домішок, який я хотів з дитинства, коли в третьому класі стояв наряджений у ковбоя під ялинкою, а навколо були зайчики та сніжинки.
Я виховувався на голлівудському кіно, я не так залежний від радянського кіно, як деякі люди мого року народження. Тож найбільші свої ролі я зіграв в Україні. Цим я нагороджений, напевно, за свою позицію – за те, що сам припинив свою кар’єру в Росії. І це було у 2016 році.
– А шкодуєте взагалі, що грали там?
– Це важке питання, бо я формувався, коли українська кіноіндустрія формувалася заново, і вона була дуже сильно переплетена з російським бізнесом. Але я ніколи не згадую в інтервʼю цікаві випадки, яких було доволі багато під час моєї роботи в Росії, я не розповідаю про них дитині, я сам для себе намагаюся забути.
Знаєте, я багато писав, зокрема віршів, і це було російською мовою, і зараз я не те що не згадую їх, я їх навіть забув. Я їх не перечитую. Свої вірші, свою поезію, те, що я народив, як то кажуть, п’єси свої російською мовою, я не хочу їх перекладати, я хочу їх просто забути. Так само і з ролями. Це було, але це минуло.
– Коли ви перейшли на українську мову?
– Коли народився Сільвестр, ми з дружиною ухвалили спільне рішення спілкуватися між собою українською мовою, щоб він чув українську від батьків. Мене не цікавило і не цікавить, хто і як говорить на вулиці, на дитячому майданчику, в пісочниці.
Сергій Стрельніков про особисте
– З вашого досвіду, чи можуть українські актори нормально забезпечувати себе і родину тільки завдяки професії? Як у вас із цим? Багато хто з ваших колег ще має рекламні проєкти, робить власні курси. Ви як?
– Я не веду ніяких паралельних проєктів і нічого не рекламую. Я хочу в цьому сенсі залишатися чистим і все ж таки намагатися заробляти на життя професією. Я дуже люблю свою професію, у якій я вже 20 років. Я намагаюся далі рости, бути професіоналом, щоби зі мною хотілося працювати.
Звісно, що я не сиджу на золотих горах, аж ніяк. Але мені наразі вистачає. Я дякую ЗСУ, усім хлопцям та дівчатам, які дають таку можливість мені займатися професією. Я схиляюся перед ними й намагаюся допомагати, як можу.
– Ваша дружина дотримується такої ж позиції? Можливо, вона десь викладає?
– Ні, не викладає. Я й сам курсів не веду, бо вважаю, що я не вчитель. Приблизно так само вважає і моя дружина. Є робота – ми працюємо, немає роботи – ми дуже радіємо тому, що можемо проводити багато часу з нашим сином, що він формується зараз, бачачи нас обох поруч.
І це дуже круто, як на мене. Якби ми були постійно зайняті в зніманнях, до чого я, власне, і йшов, то син нас майже не бачив би. Це таке акторське прокляття. Але так не сталося, і ми дуже багато часу проводимо із Сільвестром.
– Сільвестр росте у непростий період, як, власне, всі українські діти. Як ви виховуєте його, що хочете передати йому як батько?
– Я завжди говорю Сільверу, що він має бути сильним, розумним і справедливим. Бо до чесності у мене питання є, а до справедливості немає. Бо хтось може вважати, що стосовно когось це чесно, а щодо мене – нечесно. А от справедливо – значить справедливо.
– А ви з ним говорите про війну?
– Звісно, ми багато говоримо і про москалів, і про москвопітеків. Він взагалі зробив висновок, що вони нубіки і какашки. Мені дуже подобається, як мислить моя дитина.
– Ваш син ще маленький, але, можливо, він уже каже, ким хоче стати?
– Актором він бути не хоче, і я цьому, якщо відверто, радий. Поки що у нас в топі паротяги і все, що з ними пов’язано. Він хоче бути машиністом, хоче зробити паротяг. Великий. Обов’язково великий. І вантажний, не пасажирський.
– Як війна змінила ваше ставлення до кохання та родини? Чи стали ви більш відкритим або, навпаки, закритим у стосунках?
– У чомусь я розумію, що вона зблизила нас дуже сильно. Кохання стало гострішим. Я скажу так, гострішим з усім, що звідси витікає. Велике щастя, що наша дитина бачить нас не лише по телевізору, якого в нас немає. Він не зовсім розуміє, ким ми працюємо.
– Ви на початку розмови згадали, що не дуже кумедний, а в родинному житті як?
– Ні, гумор в мене є. Я люблю гуморити. Але це буває не дуже часто, хоча дружині, наприклад, подобається. Вона навіть каже: “Сергію, будь таким завжди”. Я намагаюся. Я жартую нечасто, але жартую, і це виходить.
– Чи доводилося вам переживати зраду в стосунках?
– Тут я одразу наголошую – це зараз не про мою сім’ю взагалі. Абсолютно. А в минулому, впродовж життя, звісно, доводилося. Проте все, що я переживав, робило мене сильнішим.
– Як ви ставитеся до людей, які зраджують не лише в особистому, а й у глобальному сенсі? Часто можна почути – я про них не думаю, це їхній вибір. Можливо, про них треба думати й зробити так, щоби вони не могли шкодити Україні своїм мовчанням або, навпаки, підтримкою війни?
– Дивіться, на відміну від цих людей, мені від самого початку було очевидно, де моє місце. Люди, для яких це не очевидно, самі розписалися в тому, що вони не українці. Мені здається, що ми маємо про них забути просто як про українців.
Все. Вони не нашого племені. Вони зробили свій вибір. Тому що це зрадництво найвищого, напевно, ґатунку. Тим паче в ситуації, у якій немає напівтонів: Росія напала на Україну, ти залишився в Росії, ти – “молодець” в лапках, залишайся там.
Сергій Стрельніков про кіно
– За ці роки українське кіно зробило величезний прорив на міжнародному рівні – наші фільми виходять на світових стримінгах, вже маємо перший Оскар, першу Золоту маску від BAFTA, нагороди від Гільдії режисерів. Ваші амбіції простягаються за межі України?
– Буду відвертим, мої амбіції не розширяються за межі моєї країни зараз. Мені вже 45 років. Зі своїми амбіціями я вже розібрався, якщо відверто.
Але я дуже радий за того ж Сашка Рудинського, якого я вважаю одним із найбільш потенційних акторів України. Я дуже радий, що його роботу відзначила BAFTA. Я з ним працював декілька разів й завжди з задоволенням – і професійним, і людським. Я вважаю, що за цим поколінням стоїть майбутнє.
– Чи може українське кіно зараз вижити без державної підтримки?
– Нам треба зрозуміти, що це кіно – це теж політика. Тому, коли ми кажемо, що всі гроші мають йти на боротьбу, то кіно – це теж елемент боротьби. Серйозна історія про війну, грубо кажучи, підкреслює важливість допомоги Україні. Це абсолютно банально, але це чиста правда.
Дивіться четвертий сезон детективу Розтин покаже з 10 березня о 20:00 на телеканалі ICTV2.