Ми – нащадки Стуса й Чорновола: Олександр Хоменко про популярність мюзиклу Ребелія

Після того як перший історичний альбом-мюзикл Ти [Романтика] підкорив українців, творче обʼєднання МУР випустило новий хіт під назвою Ребелія.

Солдаути тривають, як і тур вистави українськими містами, і між щільним гастрольним графіком усієї команди Факти ICTV поспілкувалися із засновником МУРа Олександром Хоменком.

Неодмінно подивіться ще й відеоверсію інтервʼю, де ми говоримо про символізм у виставі, про час, проведений в окупації та про українців, що зараз проходять важке випробування, вихід з якого лише один – перемога.

Олександр Хоменко про мюзикл Ребелія

– Кому та чому слід подивитися або послухати Ребелію?

– Я думаю, що це варто дивитися кожному. Але, якщо коротко, Ребелія – це розповідь про чи не головну перемогу в українській історії.

Нам хотілося зробити щось, що надихало б і показувало, що ми непереможні, коли об’єднані.

Після вистави ти виходиш, мені здається, з новими силами та знанням про те, чому це моя земля, чому за неї варто боротися.

Ми показуємо це через різні події – від Клубу творчої молоді Танюка і самвидавів до мітингів у Львові у 1989-му. Ти виходиш і розумієш, що ти правонаступник і Світличного, і Чорновола, і Горської, і Курбаса.

– Кожному такому масштабному проєкту передує купа роботи, передусім з архівами. Хто відповідає за історичну частину? І чи претендуєте ви на історичну достовірність? 

– У Ребелії вказано, що це є художнім твором на основі реальних подій, який насамперед передає дух епохи. Тому подивитися мюзикл і думати, що ви розбираєтесь в темі, не є справедливим.

Збором історичних фактів у нас займається Олег Криштопа, який відкриває наш альбом зі своїм скітом Не Незалежність. Так само Роман Клочко, який написав книгу Невидима битва про історію українських дисидентів та визвольного руху. Величезна йому шана за це.

Щоденник Танюка дуже багато всього дає, спогади Марти Дзюби (дружина письменника Івана Дзюби, – Ред.), які я читав, бо це була моя робота. Я все збирав з листопада 2024 року.

– Потім усі ці факти ви перетворюєте на тексти, ще й віршовані – наскільки піддатливий матеріал – історія?

– Все, що завгодно, можна перетворити на цікаву віршовану історію. Як приклад, у нас між Ти [Романтикою] та Ребелією вийшов альбом Pax Romana про Римську імперію, де доводилось римувати полководців та політиків Давнього Риму.

Порівняно з Коріоланом, Луцієм, Нероном і Цезарем, історію про Танюка, Симоненка і Світличного набагато легше римувати.

Але я дуже-дуже багато редагував. Мені здається, що текст Ребелії, напевне, найдосконаліший з тих, що були, натепер.

– У Ребелії хочеться відзначити й дуже потужний візуальний компонент. Це класна робота зі світлом, оригінальні декорації, вписані в сцени та, безумовно, костюми. Розкажіть про їхній символізм, і як під кожного героя підбирають образ?

– Костюми – це Леся Патока, як і минулого разу. Вона – дуже крутий професіонал, і це спільна робота моя з нею. Вона вигадує всі ескізи, пропонує якісь варіанти, вони це вишивають, просто я можу щось сказати, що мені б тут хотілося.

Ми знайшли спільну мову одразу, ще коли працювали над виставою Ти [Романтика].

За світло у нас відповідає Антон Семенюк, декораціями зараз займається Євгенія Самойленко, на якій ще купа завдань, зокрема з логістики та організації – щоб усе працювало, спускалося і так далі.

– До речі, чому цього разу у вас КДБісти в білому?

– Якщо в Ти [Романтиці] система жорсткою рукою душить, і є ще протест проти неї, проти чекістів в чорних латексних плащах, то початок Ребелії – це 1956 рік: діти твої народилися при “совку”, і ти народився, і батьки твої, і онуки помруть при “совку”, так здається. І система – білосніжна, чиста, вибілена.

Лише деталь маленька – костюм у секретаря Кольчика білосніжний, але, коли він повертається, то низ плаща у нього весь у крові.

На костюмі функціонерки Бєлової, якщо вдивитися, видно медалі з очей, тому що “ці стіни мають очі, ці стіни мають вуха”.

– Дійсно, як лейтмотив мюзиклу. А як вам прийшла ідея, що Стуса буде грати жінка? 

– Насправді у нас не було бажання епатувати чи шокувати людей. Я, як нормальний режисер, шукав актора на роль Василя Стуса.

Ми передивилися заявок 30-40 від різних чоловіків-акторів, і жоден з них не мав такої внутрішньої сили, яка б нам підходила.

А у нас в трупі Марія Деменко була дублеркою Ані Одинець, що грає Бєлову. І от я, передивившись багато кандидатів на роль Стуса, кажу, а спробуймо Марію.

І вона прочитала як треба з першого разу. Я завжди як автор прискіпуюсь до того, як хто здає текст, і от коли Деменко читає Стуса, вперше у моєму житті це звучить краще, ніж у моїй голові.

Олександр Хоменко про витрати на Ребелію

– Мені здається, що Ребелія масштабніша за Ти [Романтику]?

– Вона разів у десять масштабніша.

– Як багато людей потрібно для того, щоб поставити такий мюзикл?

– Пів сотні – не менше. Необхідно залучити професіоналів, які горять своєю справою. У нас це понад 50 людей – актори, технічна команда, бек-офіс, копірайтери, продюсери, піарники…

– А потім кажуть: “Ого, такі дорогі квитки!”. А тут, якщо порахувати, це ж треба забезпечувати все. 

– Насправді прибуток дуже низький через операційні витрати. Якщо ти продаєш усі стільці до єдиного в якомусь найбільшому залі міста туру, наприклад у Кропивницькому, то прибуток може бути 10 тис. грн, уявляєте? Або сім тисяч, або мінус сім.

– Скільки треба грошей, щоб поставити такий проєкт? 

– Дуже-дуже багато. В чотири рази більше, ніж з Романтикою. Нас сильно підтримує український бізнес. Тому ми лишаємось незалежними.

Це, взагалі, найбільше диво, що саме незалежний театр, який навіть не має власного приміщення, зараз ставить найпопулярніші вистави в Україні.

– Чи отримують гонорари зірки шоу-бізнесу, що беруть участь у записі ваших альбомів? Чи це на благодійних засадах, як внесок у семантичну війну? 

– Хтось відмовляється, хтось ні. Наприклад, Monatik і Артем Пивоваров одразу відмовилися.

– У вас ще попереду багато вистав?

– Так, весь тур проданий до кінця, ми ще їздимо, потім буде перерва, потім, можливо, буде ще тур навесні. Але зараз, де б ти не починав продавати квитки на Ребелію, їх всі розкуповують.

Олександр Хоменко про МУР, окупацію та власну ребелію

– Об’єднання МУР – ровесник повномасштабної війни в Україні. Ви створили його у 2022 році, чи не так?

– Так, як тільки з окупації вийшов.

– Коли вийшла Ти [Романтика] не секрет, що дехто закидав вам конʼюнктурщину, вам прикро від цього?

– Та ні, але ми чули різне – комусь було кон’юнктурно чи занадто провокативно, або занадто поверхнево, чи, навпаки, занадто нудно. Ну, коротше, абсолютно протилежні були рецензії. На Ребелію відгуки поки що здебільшого позитивні.

Проте у нас й інституту критики як такого немає. От хто має подивитися виставу МУР і написати, що це гарно, щоби купляли більше квитків? І хто має подивитися і написати, що це не гарно, щоби їх перестали купляти?

Але нам пощастило мати багато друзів всередині сфери, які подивляться на нашу роботу, підкажуть щось, скерують, і до такого ми, звісно, завжди відкриті.

Наприклад, може прийти твій майстер з Карпенка-Карого і сказати, що тут все чудово, а ось тут, на мій погляд, варто прибрати слова, вони можуть мовчки дивитися, і буде більше напруги. І ти такий: “О, спробуймо!”.

– Я памʼятаю, що критики також закидали Ти [Романтиці] русизми в тексті – ви Ребелію подавали на вичитку літреду? 

– Ні, я не носив на вичитку, але текст не має тепер такої кількості русизмів. Тому що є специфіка, де тобі потрібно певним чином писати й стилізувати.

– Як щодо нецензурних слів у текстах? Я пам’ятаю, що ви у Романтиці міняли текст для Михайля Семенка. В цій виставі я нарахувала один мат.

– Так, у виставі Ребелія є один мат, його неможливо прибрати – я пробував. Він там всього один, і він розрізає повітря.

– Тобто лайка для вас – це художній прийом, це не лайка заради лайки?

– Насправді, я б жодного мата не використовував у Ребелії. Я перебирав різні варіанти, але це все було не те. Тому він звучить один раз, з вуст жінки – гебістки Бєлової.

– Судячи зі стабільно розпроданих квитків на ваші вистави, українці нарешті почали цікавитися власною історією. Чи це я в бульбашці і мені так здається? Як ви думаєте? 

– Я думаю, що почали, звісно. Коли факт існування твоєї держави постійно перебуває під загрозою, то, звісно, ти намагаєшся якомога швидше дізнатися, що це за держава така і звідки вона пішла.

– Коли почалася ваша власна ребелія?

– Напевно тоді, коли я сидів в окупації ще російськомовним хлопчиком, який дуже любив Гумільова й Єсєніна, і усвідомив, що, треба тепер розуміти українську літературу, про яку я майже нічого не знаю.

Я відкрив Кобзар Шевченка, подумав, боже, яка нудота, а потім я знайшов один дуже хороший вірш, і так відкрив для себе Шевченка, якого я не люблю як автора, але вважаю дійсно батьком нації.

Потім мене врятував Михайль Семенко. Я знайшов його збірку, і мені зірвало дах. Я зрозумів, що пропаганда російська спрацювала, і ця література набагато складніша і цікавіша, ніж та, як мене у школі змушували читати.

– Ви провели 47 днів в окупації. Це жахливий досвід, чи вдалося оговтатися після цього? 

– Як бачите, зараз я тут, і в мене все чудово, але так – було не дуже приємно.

– Де це було?

– На північ від Києва – село Ясногородка, 40 км до білоруського кордону.

– Як вдалося вибратися звідти? 

– Тільки тоді, коли українські війська вибили звідти російську армію.

– Як ви там опинились? 

– Я поїхав до своєї коханої. Її мати сказала, що в них є будиночок там, десь недалеко від основних доріг. Коли ми вже туди їхали, я зрозумів, що це вже недалеко від північного кордону, і може це не найкраща ідея. І ми там застрягли.

– Що ви там робили ці 47 днів? 

– Виживали. Яму копали, на озері розбивали кригу, щоби туди накидати продукти, щоб не зіпсувалися. Свиноферму хтось там залишив і доводилося різати свинок.

Ховатися по підвалах, розводити вогнище, електрики немає, зв’язку немає, нічого немає. Готувати – такий собі open air – на вогнищі, ходити в ліс, вимикати світло, пригинатися, коли гвинтокрил якийсь літає, щоби здавалося, що територія порожня й людей немає.

Коротше – різного роду активності (іронічно, – Ред.).

– І саме тоді стався злам, так? Стосовно ставлення до російської культури, до всього російського?

– Ні, він стався в перший день, тільки-но я від вибухів прокинувся.

Це звучить дуже наївно і тупо, але 24 лютого о пʼятій ранку, коли почалися вибухи, я одразу подумав – який я ідіот! Виявляється, російська культура і російські танки повʼязані! Ого!

Я одразу написав пост про те, що я більше ніколи в житті не буду розповідати про цю літературу. А у мене ж прям карʼєра була, вистави.

Потім, коли я вийшов з окупації, дуже багато старих знайомих мені пропонували дуже великі гроші, щоб поїхати в країни Балтії, робити вечори Вєліміра Хлєбнікова, бо це “культура міра”. Я категорично відмовлявся.

Олександр Хоменко про українську мову

– Дивіться, у нас війна точиться з 2014 року, коли росіяни анексували Крим. З 2022-го нас щоночі вбивають. Але при цьому мами продовжують вмикати дітям на YouTube мультики російською мовою, молодь слухає російську музику. Що це за парадокс такий? 

– Завжди є частка населення, яка є байдужою і пасивною, і ти нічого з цим не вдієш.

Розумієте, революцію роблять одиниці для мас. І так само до перемоги дійдуть і ті, хто все віддав, щоби вона настала, і ті, хто весь час слухав Моргенштерна. А ще люди з-за кордону приїдуть, які просто в Португалії живуть вже четвертий рік, спілкуються російською, 20 гривень на фонд Притули кидають, розумієте? І все це українці. Що з цим робити? Я не знаю, просто робити далі класне українське мистецтво.

Ми, до речі, бачили в інтернеті, як хтось почав перекладати Ти [Романтику] російською і заміняти діалогові сцени, які я писав, на Єсєніна і Маяковського.

– О, росіяни це люблять!

– Ми отримуємо кожного тижня певну кількість повідомлень від людей, що вони перейшли на українську мову. Коротко кажучи, примусово це ніколи не спрацює. Треба робити далі офігенний український продукт.

Наприклад, у такого продукту, як робить МУР,  немає альтернатив – ось такого історичного мюзиклу. Щоби його дивитися, треба вивчати українську мову, щоби потім цитувати українською.

Треба оточувати себе таким продуктом незамінним і все – люди будуть розуміти, що там, де українське – там кльове.

– А вас не тригерить російська в побуті? 

– Тригерить.

– І що ви з цим робите? Порада людям, яких теж тригерить. 

– Це залежить від рівня: якщо люди, що сидять поруч зі мною на лавці, розмовляють про свій день російською, це просто бридко, але якщо п’яні дівчата проходять через парк Шевченка, співаючи пісні Басти, і просто кричать, я підходжу і прошу припинити. Але насилля – не варіант, хоч би як хотілося.

– До речі, є ж така доволі поширена думка, що можна бути патріотом України, можна любити Україну, підтримувати українське військо, і при цьому не любити українську мову, не розмовляти нею. Я зараз кажу виключно про людей цивільних, тих, хто перебуває в тилу, але дотримується думки, що немає різниці, якою мовою говорити, я ж доначу на армію!

– Ні, різниця завжди є, навіть така цитата є у якогось філософа, що нація – це мова, нічого більше. Тому… що я можу сказати цим людям? Поспівчувати хіба що.

Знаєте у Ницо Потворно є рядок про тих, хто живе в Україні: “Нас мало, але це найкраще мало, яке я бачив в житті”. Тому, люди, яким ця нація не потрібна, виїжджають, а залишаються або байдужі, яким все одне в якій країні жити, або пасіонарні, які принципово тут до кінця – з ними ми будемо будувати країну.