Факти ICTV продовжують серію публікацій про міжнаціональні конфлікти у світі. Війна на Донбасі не унікальна, і ми вирішили розібратися, які помилки робили (або продовжують робити) держави, і як вони виходили на мир.
Перша публікація була про війну в Сирії.
Друга – про розпад Югославії та Дейтонські угоди, на які часто посилалися експерти як варіант для України.
Третя публікація присвячена конфлікту в Нагірному Карабасі. Це історія стику інтересів Азербайджану та Вірменії, яка тягнеться ще з кінця 1980-х. У квітні 2016 року відбулося загострення.
Записано зі слів Миколи Капітоненка, доцента Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка.
Читайте: Війна у Сирії: кого бомбить Росія та нова Османська імперія Ердогана
Читайте: Розпад Югославії та Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії
Читайте: Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська
Читайте: Війна та незалежність Косова: розвінчано міфи, якими прикривався Путін
Читайте: Війна у Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв
Читайте: “Оксамитове розлучення” Чехії та Словаччини: вибір еліт всупереч думці народів
Читайте: Війна в Південному Судані: неочевидно драматичні паралелі з Україною
Читайте: Війна в Південній Осетії та Абхазії: ва-банк Саакашвілі і провал стратегії Путіна
Підгрунтя
Конфлікт у Нагірному Карабасі – це конфлікт ідентичностей. Під час “параду суверенітетів” пізнього СРСР частина території Азербайджану проголосила себе незалежною республікою, яку ніхто не визнає, але, тим не менш, де-факто це територія, на яку не поширюється влада Баку.
Конфлікт почався в далекому вже 1987 році. З 1991 по 1994 рік йшли військові дії між Азербайджаном і Вірменією – Карабахська війна. Після взаємного виснаження сторін конфлікт був заморожений за умовами Бішкекського протоколу.
ОБСЄ, членами якої стали в 1992 році обидві сторони конфлікту, зіграла роль у його заморожуванні. Кілька посередницьких ініціатив завершилися створенням Мінської групи, у 1994 році з’явився представник голови на той момент вже реформованої ОБСЄ. Миротворчості в класичній формі з залученням військових сил не видбулося, але ОБСЄ виконувала наглядові, посередницькі функції. Важливо розуміти, що у 1990-х роках Росія була іншою, з іншими пріоритетами; та й формат співпраці на пострадянському просторі був не таким, як зараз. Так що діяльність ОБСЄ мала всі шанси бути більш ефективною, ніж у наш час.
На відміну від Донбасу, конфлікт у Нагірному Карабасі має під собою підгрунтя. У теорії вважається, що конфлікти, в яких є історія взаємної ворожнечі, мають велику ймовірність повторитися в майбутньому. А проблема Нагірного Карабаху була закладена географією державних кордонів, які були проведені в Радянському Союзі.
Зараз Азербайджан сильніший за Вірменію. У нього майже утричі більше населення, увосьмеро більший ВНП, і більш ніж у 10 разів – військовий бюджет. З іншого боку, потенційним союзником Вірменії традиційно була Росія, яка намагалася виконувати поліцейські функції на всьому пострадянському просторі. Але оскільки ми живемо в епоху масштабної кризи систем безпеки в регіоні, то ні про який контроль мова йти не може. І цим користуватимуться.
“Нагірно-Карабахська республіка” на карті.
Росія проти Туреччини
Прогнози про майбутню дестабілізацію в Нагірному Карабасі я чув ще рік тому, але у них було інше обгрунтування. Вважалося, що Росія вступила на шлях дестабілізації міжнародної системи. А держава, яка поступається світовим лідерам в силі, має проявляти ініціативу, створюючи конфлікти, війни, кризи. Але навряд чи те, що відбувається зараз, відповідає інтересам Росії. І навряд чи це зроблено за її ініціативи. Насправді, для Росії зараз було б добре триматися осторонь від конфлікту. На сьогодні ескалація в Нагірному Карабасі вигідніша Азербайджану, який користується моментом, адже Росії зараз не до ще однієї війни. Баку реалізує ту перевагу над Вірменією, яку йому вдалося набути за останні роки.
За традиціями часів “холодної війни” можна знайти могутніх союзників у вигляді регіональних держав. Очевидно, що Росія більшою мірою підтримує вірменську позицію, а Туреччина майже відкрито виступає на боці Азербайджану. Але ситуація з Нагірним Карабахом не зовсім схожа на ту, яка була під час “холодної війни”. Тоді супердержави проектували своє протистояння на інші країни, які повністю грали роль об’єктів-інструментів. Тут же є об’єктивна складова конфлікту між Вірменією та Азербайджаном, і ні у Росії, ні у Туреччини немає можливості нав’язувати своє бачення або динаміку конфлікту. Вони, скоріше, гратимуть роль третіх сторін, зацікавлених у чомусь, щось підтримуватимуть або торгуватимуться. Але і Росії, і Туреччині краще, якби конфлікту не було.
Не будуть вони приймати в ньому і прямої участі. Росія – тому що втягуватися ще в одну війну дозволити собі не може попри всю авантюрність своєї політики. Туреччина – тому що у неї багато міжнародних зобов’язань і залежностей. Навряд чи інші держави-члени НАТО позитивно поставляться до відкритої участі їхнього союзника у військовому конфлікті.
І США, і ЄС демонструють бажання повернути конфлікт до замороженого стану, в якому він знаходився раніше. Ні США, ні ЄС не потрібна ще одна точка дестабілізації. США – бо вони не хотіли б реагувати на ще один виклик. Але повинні це робити, як країна, яка все ще відповідальна за світовий порядок. У європейців взагалі криза системи безпеки, у них немає чіткої стратегії щодо пострадянського простору.
Паралелі з Україною
Як Донбас, так і Нагірний Карабах використовуються Росією в якості інструменту для досягнення певних політичних цілей. Форма перебігу конфлікту з низькою інтенсивністю бойових дій, періодичні перестрілки, спостерігачі, міжнародні місії, заклики до того, щоб утримуватися від насильства – все це схоже.
Але є відмінність: Нагірний Карабах – це типовий внутрішній етно-національний конфлікт, у якого є довга історія. Він визначається саме національними відмінностями. У нас немає конфлікту ідентичності, Донбас – абсолютно штучно створена псевдодержавність, яка використовується, як інструмент.
Наприклад, сьогодні кордони “ДНР” і “ЛНР” могли б мати зовсім іншу конфігурацію (в залежності від військових результатів), і нічого б не змінилося. У Нагірному Карабасі так бути не може, тому що географія конфлікту визначається розселенням етнічних меншин. Тому у конфлікту в Нагірному Карабасі більше підстав, щоб взагалі існувати, ніж у нашого.
Як і в Україні, кожна зі сторін не вважає за можливе йти на поступки – вони сприймають один одного непримиренними суперниками, а сам конфлікт – як гру з нульовою сумою. Все, що виграє один – програє інший. Ніякого поля для співпраці, спільних інтересів немає. Якщо сторони так сприймають конфлікт, то вони будуть до останнього відстоювати свої інтереси. Поки не побачать, що це або занадто дорого коштує, або вони не можуть цього зробити. Якраз під час військових дій і перевіряється, як дорого опоненти готові платити за досягнення своїх цілей.
Без санкцій
Росії потрібен Нагірний Карабах у тому вигляді, в якому він на сьогодні існує – у вигляді невизнаної республіки, у вигляді постійних проблем для Азербайджану, щоб маніпулювати так само, як вона хоче маніпулювати нашою зовнішньою політикою. Зокрема, Кремль хоче не допустити більш тісної співпраці Баку з НАТО або ЄС.
Санкції проти Азербайджану? Я думаю, це нереально. Знову ж таки, у випадку з Росією ми маємо справу з відкритим порушенням міжнародного права – анексією, порушенням територіальної цілісності держави. У випадку з Азербайджаном були чотири резолюції Ради Безпеки ООН 1993 року, де пропонувалося повернути суверенітет Азербайджану над Нагірним Карабахом, але з наданням цьому регіону максимально можливої автономії. Формально Азербайджан обґрунтовує свої дії посиланням на ці документи – він відновлює контроль над власною територією. Тож у міжнародного співтовариства навряд чи буде достатньо аргументів і бажання вводити якісь санкції проти Азербайджану.
Читайте: Війна у Сирії: кого бомбить Росія та нова Османська імперія Ердогана
Читайте: Розпад Югославії та Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії
Читайте: Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська
Читайте: Війна та незалежність Косова: розвінчано міфи, якими прикривався Путін
Читайте: Війна у Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години і здача героїв
Читайте: “Оксамитове розлучення” Чехії та Словаччини: вибір еліт всупереч думці народів
Читайте: Війна в Південному Судані: неочевидно драматичні паралелі з Україною
Читайте: Війна в Південній Осетії та Абхазії: ва-банк Саакашвілі і провал стратегії Путіна
Спілкувався Ростислав Буняк.
