Війна у Південному Судані: неочевидно драматичні паралелі з Україною

Восьма публікація проекту про світові міжнаціональні конфлікти. Ми знову в Африці, говоримо Південний Судан з Олександром Мішиним, співзасновником Центру дослідження Африки.

Для кращого розуміння ситуації рекомендуємо перечитати першу публікацію про Африку, яка в тому числі стосується очевидного гегемона на континенті – Лівії. В Африці була своя “Росія” і свій “Русскій мір”.

Читайте: Війна у Сирії: кого бомбить Росія і нова Османська імперія Ердогана

Зараз дивляться

Читайте: Розпад Югославії та Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії

Читайте: Війна в Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії та Туреччини

Читайте: Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська

Читайте: Війна та незалежність Косова: розвінчано міфи, якими прикривався Путін

Читайте: Війна у Хорватії: ліквідація сепаратистів за 84 години та здача героїв

Читайте: “Оксамитове розлучення” Чехії та Словаччини: вибір еліт попри думку народів

Читайте: Війна в Південній Осетії та Абхазії: ва-банк Саакашвілі і провал стратегії Путіна

Олександр Мішин, спеціалізується на наукових дослідженнях держав Африки та Близького Сходу з 2003 року. У 2012 р. захистив кандидатську дисертацію, присвячену проблемам безпеки на Африканському континенті.

Шаріатські суди для християн

Країна – клаптикова, штучно утворена у 1898 році, коли Великобританія повалила державу Магді. До цього на місці Судану були султанати Сеннар, Дарфур, держави Шигуків, князівства Беджа тощо.

Коли Великобританія скинула режим Магді, вона об’єднала свої південні і північні території в одну країну, яка називалася Англо-Єгипетський Судан. Це був кондомінімум – ситуація, в якій одночасно дві держави (Єгипет і Великобританія) керують однією спільною колонією. Україна теж знаходиться на розломі між євроазійським та європейським світами. Подібно до України – Судан є державою розколотою, між ісламським та африканським світами. Північ Судану переважно мусульманський, південь – християнський.

Ключова причина конфлікту – нафта. Більшу частину нафти у Судані видобувають китайські компанії. (До речі, навіть після завершення громадянської війни США не зняли санкції ні з Судану, ні з Південного Судану. Зокрема, через постачання нафти у Китай. Це тонкий момент у дипломатії… Формально США наклали санкції на уряд Хартуму через те, що він підтримував терористичну діяльність, але дана проблема вже вичерпана, проте санкції продовжують діяти. На території Судану тривалий час проживав Усама Бен Ладен. Терористична організація “Аль-Каїда” спочатку створювалася у Судані, лише згодом перебралася до Афганістану).

Великобританія “хитро об’єднала” Судан. Це була одна велика адміністративна одиниця, але штучний внутрішній адміністративний кордон між Північчю і Півднем зберігся. Це щось схоже на “сокальський кордон” – умовний термін для визначення адміністративної межі між Галичиною й українськими північно-західними землями Волинню і Холмщиною за часів Другої Речі Посполитої 1920–1939 рр.). Британці заклали бомбу уповільненої дії, розділивши країну на мусульман і християн-протестантів та анемітів (так само, як в Індії та Пакистані). Адміністрацію на християнському Півдні британці сформували з мусульман-єгиптян, що викликало неприйняття місцевим населенням.

Населенню Південного Судану накинули шаріатські суди. Уявіть, ви – християнин, вам дозволено вживати свинину, алкоголь, якщо незначна крадіжка – ув’язнять на незначний період згідно світського кримінального кодексу. А за шаріатом свинина, алкоголь заборонені, за крадіжку – узагалі накладають суворі покарання “хадд” у вигляді відтинання кінцівок. Словом, у Півдня були вагомі передумови для боротьби за свою свободу. Також накопичилися величезні протиріччя у розподілі доходів від продажу нафти. Прибутки йшли тільки на Північ, а елітам з Півдня нічого не залишалося.

1955 -1964 рр. – перша громадянська війна у Судані за автономію Півдня. Автономію вибороли, місцеві мали часткове право обіймати посади в адміністраціях. Але згодом на Півночі відбувся переворот, новий президент Німейрі скасував автономію і у 1983 році спалахнула друга громадянська війна. Вона тривала до 2005. 2 млн осіб загинули, 4 млн стали біженцями та переселенцями.

Росію й Україну в геополітичному сенсі поєднують газопроводи. Росії не вигідно вести значні наступальні операції на нашій території поки не буде альтернативи експорту газу в обхід України. Так само Південному Судану не було вигідно вести повноцінну війну з Північчю, доки його нафта експортувалася виключно нафтогоном по цій території. Альтернативний нафтопровід через сусідню Кенію лише проектується.

Найвашські угоди

Для врегулювання конфлікту у 2005-му були укладені Найвашські угоди.

Південний Судан отримав свої квоти в уряді – зокрема, посаду 1-го віце-президента з реальними повноваженнями, а також право на власних губернаторів.

Другий документ – третина прибутків від продажу нафти залишалася на Півдні.

Третій – щодо реінтеграції збройних сил повстанців до збройних сил країни.

Четвертий – майбутнє Південного Судану мало вирішуватися на референдумі через 6 років, у січні 2011 року. За цей час повернулися біженці, проведено перепис населення, сформовано інфраструктуру виборчих дільниць.

Також були підписані протоколи щодо врегулювання статусу спірних регіонів: Аб’еє, Південний Кордофан та Блакитний Ніл.

Судан і Південний Судан на сучасній карті.

Референдум і нова ескалація

Шість років Південь і Північ жили спільно. На референдумі 2011 року 98% жителів Півдня проголосували за незалежність Південного Судану.

Однак далі все пішло трагічно. Протоколи від 2005 року не вирішили усіх проблем. Залишилося найголовніше – питання кордону. Після оголошення незалежності Південним Суданом, буквально через 2 місяці почалася прикордонна війна. Спірним став регіон Аб’єй. Він малий за площею, але надважливий, бо там найважливіші нафтові поля. У Аб’єї функціонує спеціальна місія ООН. Де-факто регіон контролює уряд Судану та миротворці.

У 2013 році у Південному Судані розпочалася громадянська війна. Етнос дінка монопольно захопив владу. Президент Південного Судану Сальва Кіір перетворив режим на автократичний. Лідер опозиції з етносу нуер Рієк Машар виступив проти.

В ході громадянської війни у Південному Судані загинули 50 тис. осіб, майже 2 млн стали переселенцями.

У грудні 2015 року сторони підписали перемир’я. Але сталого миру немає, бо все упирається в адміністративний поділ – не можуть домовитися, хто стане губернаторами областей. Сторони вже начебто досягли згоди щодо розподілу посад, але у президента-автократа Сальви Кііра виникла ідея переформатувати області. Знову тупик. Владу не поділено, і виникають чергові ризики спалаху насильства.

У Північному Судані теж не все добре. По-перше, країною керує президент Аль Башир, на якого виданий орден міжнародного суду щодо арешту (його звинувачують в геноциді у конфлікті в Дарфурі). У 2013 році там теж назрівав свій Майдан. З’явився дуже схожий на українську “Пору” рух “Тагеїр Альан” (“Зміни зараз”), що виступає за демократичні зміни у країні. Але якщо режим Аль Башира розвалиться, то в Африці, не маю сумніву, виникне чергова ісламістська держава, бо влада перейде до рук Ісламського Руху на чолі з доктором Хасаном ат-Турабі (помер в березні 2016 року). Буде реалізований сценарій як у Єгипті, де революцію робили демократичні громадянські активісти, а в підсумку народ проголосував за ісламістів. Це величезний ризик для держав Заходу, тому він невдовзі після уряду ісламістів знову поверне владу “молодим суданським офіцерам”.