Куля потрапила в легеню в районі серця. Мені давали 2% на виживання – “кіборг” про бої в ДАП
Хлопці з аеропорту кричали: Забирайте нас звідси, нам торба! А нас тільки везли туди
Я розумів, що захищати країну потрібно і твердо це вирішив. Але добровольцем не хотів йти. Ходив до військкомату, наполягав, щоб дали повістку. Вдома цього не розповідав, за три дні до відправки показав повістку і сказав, що вже не має вибору.
Не піти можливостей в мене було мільйон. Але в країні війна, а як всі почнуть ховатися? Краще було б, щоб прийшли і нас всіх розстріляли?
Також я приймав присягу. Був вибір іти або в інженерну частину, або в десантні війська.
Обрав друге. Попросив, щоб мене направили в 80 бригаду. На полігоні я потрапив в артбатарею. В мене військова спеціальність – командир відділення, я старший сержант, а мене поставили на рядову посаду, на обслугу гармат. А рядових ставили на посади командирів взводів. Мені це видалося нечесним. Перед відправкою в АТО мене перевели в 9 роту. Ще й перевели начальником служби боєпостачання.
Протягом місяця облаштовувалися на Донеччині, тренувалися, охороняли Донецький плацдарм і вже на початку грудня почалися перші бойові завдання.
Після Нового року і Різдва ротний заявив, що на аеропорт потрібно 20 людей. Тоді хлопці з ДАПу кричали: Забирайте нас звідси, бо нам торба! А нас тільки везли туди. Один з офіцерів батальйону сказав: Ну что, мальчики, едите в одну сторону – на аэропорт. Дороги обратно нет. Есть желающие выйти? Всі розуміли, що в аеропорту за день-два будуть гайки, але ніхто не наважився вийти зі строю перед відправкою туди.
Наша позиція була однозначною: тільки не через блок-пост сєпарів, а тільки по взльотці і по-бойовому. В Пісках ночували, перед заїздом в аеропорт. Зима, холодно, вирішили, що треба якось грітися. Поділилися на дві групи. Одна пішла за дровами, інша – за вугіллям. Я був в другій групі. Коли набирали те вугілля, почався обстріл. Перший снаряд від САУ впав, ми тільки перезирнулися, коли впав другий, вирішили в будинку перечекати. А там вікно невелике. Коли почув, що ще один свистить, не розумію навіть як – опинився в хаті. Назад вже через вікно вилізти не міг. Воно таке було, що я в нього в принципі не пролазив.
Ми заїжджали в термінал посеред дня – такі, зовсім безпечні. Сєпари, напевно офігіли від нашого “нахабства”.
Нам в кабіну, коли ми їхали, поставили бочку з 60 літрами бензину. Їдемо, а я думаю: значить, доля така… Щось би здетонувало, або одна якась куля, то хіба би по спискам визначили, хто в машині їхав. Але там без палива було б нереально.
На той момент вже впав п’ятий поверх вишки. Як побачив термінал, в мене ноги підкосилися – всі стіни в дірках, темнота непроглядна і навколо суцільна стрілянина. Луна іде. Я сів під якусь колону, і не знав, що робити.
Під терміналом були виходи на Донецьк. Наші солдати цими шляхами заходили з тилу до сєпарів, там їх стріляли і верталися назад. Час від часу мінували за собою ці місця. Пізніше ці виходи довелося замінувати повністю. А чеченці батальйону Восток потроху розмінували і залізли до нас у підвал. Між нами було бетонне перекриття, ми їх дуже добре чули. Ми перекрикувалися з ними навіть. Вони нам: Эй, украинец, иди сюда, мы тебе уши будем резать. Ми їм гранату! Чули як кричали їхні поранені.
Перші масові атаки почалися 15 числа. Нам вночі привезли трьох чоловік, а 11 забрали. Нас не вистачало на постах. Спочатку дві години стояли на постах, чотири відпочивали, а потім дві стояли і дві відпочивали. Поки зігрівся, поки перекурив, година минула, ще година залишається на сон. А часом місця не можна було знайти, щоб поспати. Раніше ще було з чого звести барикади, коли ми вже були – залишалися лише гори сміття. На пости нас не вистачало, але коли були штурми, то йшли всі. У всіх були свої задачі. 15 січня сєпари вже були не лише в підвалі, але й на даху.
Після одного зі штурмів, сєпари трохи притихли, ми сіли їсти, але прилетіло РПГ. Бій відновився і під час перезарядки кулемета в мене влетіла куля. Вона з лівого боку пролетіла між спиною і пластиною бронежилета, зачепилася за лопатку, потрапила в легеню в районі серця та впала вниз.
Боляче не було. Хотів зняти бронежилет, але не міг, почав панікувати. Відчув як тече кров. Мене зразу підхопили і потягнули в штаб. Був Ігор медик, з кінця грудня там сидів. Біль вже відчув, коли тампонували дірку від кулі. Легені були пробиті, кров не зупиняється, я вдихав повітря, а воно йшло в порожнину тіла і я починав задихатися. Деякі моменти після мого поранення мені розказували хлопці, бо вони весь час приходили, дивилися як я.
А я то в свідомості, то ні. Один друг розказав, що я йому говорив: В мене в рюкзаку лежить моє гоупро і берці – забереш, передаси моїм, бо по ходу мені пі**єц. Пізніше почало надходити більше контужених, ранених. Мене почало морозити, я не відчував ніг. Єдине, за що переживав – як скажуть сім’ї. Як відреагує мама, тато, як Софії (донці) скажуть. За себе вже не переживав, я знав куди їхав і знав, що може бути.
Мене поранило десь в годині 11:00, а вже о 18:00 прийшла евакуація. Коли нас перевозили в Дніпропетровськ, я подзвонив до чоловіка сестри і попередив, що тяжко поранений, навряд чи виживу, але щоб шукали мене в Дніпрі.
Під час операції сталася зупинка серця на вісім хвилин
На першій операції мені видалили частину легені, селезінки, частини ребер. Наступного дня мій стан погіршився. Лікар казав, що була велика крововтрата і вони перелили мені сім літрів крові. А під час операції сталася зупинка серця на вісім хвилин. Серце зупинилося, я розрізаний, один лікар руками качає кров в мозок, щоб він не відмер, бо то стається за чотири хвилини, а другий робить процедури, щоб зупинити кровотечу.
На третій день в мене зник зір. Я не бачив нічого, тільки силуети. Кричав, щоб від всього мене відключали, що сліпим не житиму. Потім виявилося, що це так мозок на крововтрату відреагував. Пізніше все почало відновлюватися.
Це я все розповідаю із спогадів, бо багато чого не пам’ятаю. Батьки приїхали після другої операції, в мене стан був критичний. Давали 2%, що виживу.
А коли в Дніпро масово почали поступати поранені, мене бортом мали відправити у Львів, але через погані погодні умови, вирішили доправляти до Вінниці. Серед усіх бійців на борті, був у найкритичнішому стані. Куля впала в живіт, її там не знайшли і під час перельоту вона знову пішла нагору і осіла біля аорти серця. Але три тижні не можна було робити операцію, бо серце не витримало б.
Потім зробили операцію. Мама каже, лікар сяяв. Пройшов курс реабілітації. В Вінниці пролежав місяці два. Потім в Трускавці підлікували. Мене визнали непридатним для служби, дали другу групу інваліда війни.
Адаптація до мирного життя відбувалась в госпіталях, тому минула досить спокійно. А враховуючи ту зупинку серця, в мене сталася часткова амнезія. Я пам’ятаю, що був там, пам’ятаю що робив, але конкретики немає, як в далекому дитинстві.
Після того, як мені встановили групу інвалідності, я мав би в частину передати документи для звільнення із списків. Поїхав в Костянтинівку сам, написав рапорт, щоб мене залишили. Але відмовили. Документи на звільнення прийшли, я поновився на роботі. До війни був головним спеціалістом управління транспорту і зв’язку Рівного. А якраз тоді мені запропонували посаду Начальника управління інфраструктури та промисловості Рівненської області.
Почав займатися організацією перевезення пасажирів на маршрутах області, проведенням конкурсів, підготовкою різних розпорядчих документів. Моя робота – це все, що стосується координації пасажирського транспорту області.
Галузь для мене була не нова, але і не проста. Перше, що я зробив, коли тільки отримав свою посаду – максимально прозоро почав виводити на проведення конкурсів. Це завжди куплялося. А я мав довести, що це виправляється.
У мене і в моєї сім’ї є певний авторитет там, де ми живемо. Про мене знають, що я учасник бойових дій, мене багато хто підтримував, мені допомагали після поранення і якщо я попадусь на якомусь хабарі, то втрачу цей авторитет і це відобразиться на батьках. Це така ганьба, яку не відмиєш. Саме це найперше, що мене стримує, щоб не вдаватися на якісь вмовляння за гроші.
На сьогоднішній день транспортна галузь залишається досить проблемною. Коли піднімаються ціни на будь-що – продукти, ліки, – люди мовчать, а коли піднімається вартість проїзду, це найбільше всіх обурює. Але в нас справді багато проблем із перевезенням пільгових категорій. Навіть одного разу дійшло до того, що мені самому довелося сісти за кермо і відвезти хлопців – учасників бойових дій в Тернопіль. Перевізник відмовився це робити, бо з посвідченням було багато чоловік, вони всі з полігону їхали на 1 вересня до дітей.
Я і перевізника розумію, бо він нічого не заробить, якщо возитиме пільговиків, але і хлопці мають пільги і право ними користуватися. Тому, мені дали машину і я з чоловіком сестри відвіз хлопців додому. Моя посада трохи політична і потрібно вміти маневрувати серед людей. Часом руки опускаються від того, що я нічого не можу зробити. Але я завжди сам себе питаю, що буде, якщо я опущу руки? Нічого не зміниться, краще точно не стане. Тому працюю й надалі.
Кілька років тому Федір говорив, що намагався залишитися в резерві батальйону, але через поранення цього не дозволяють. Він говорив, що не вважає себе великим воїном, але міг би робити велику роботу по документації. Проте, він зараз на своєму місці і переконаний, що потрібно робити усе, аби в тих, хто стоїть на передовій, не було проблем по поверненню. Він продовжує допомагати військовим на передовій. Федір Мисюра не зраджує і своєму хобі – стрибкам з парашутом. Так і поєднує – хобі, дотичність до армії та суспільну роботу.
Дар’я Бура
ФОТО: з архіву Ф. Мисюри