Служив Україні, любив театр та відкрив Щедрика світові: ким був Симон Петлюра насправді

— Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною, – писав Симон Петлюра у статті Пам’яті полеглих за державність у січні 1926 року.

Постать головного отамана військ УНР, а згодом і голови Директорії Симона Петлюри – одна з тих, що знаменують початок Української держави. Саме тому він, як і Степан Бандера та Іван Мазепа, засіли наче кістка в горлі росіян навіть після власної смерті.

Минуло майже століття після вбивства Петлюри, а росіяни на чолі зі своїм диктатором продовжують вигадувати про нього різні нісенітниці та псевдоісторії. У прагненні демонізувати українських борців за незалежність там завжди ліпили наративи про “жахливих мазепинців, петлюрівців та бандерівців”.

Це свідчить лише про одне: що така “велична та грізна” Москва насправді завжди боялася та продовжує боятися українців та України.

Та що ми знаємо про справжнього Симона Петлюру, окрім вигадок російської пропаганди та загальновідомих фактів, що він був одним із творців Української Народної Республіки, генеральним секретарем з військових справ, отаманом армії та очолював Директорію УНР після повалення гетьманату Павла Скоропадського.

Симон Петлюра народився у 1879 році в Полтаві у багатодітній набожній родині. Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі. Потім була духовна семінарія, але з юних років він обрав не служіння Богові, а служіння Україні.

Будучи студентом старшого класу духовної семінарії, як зазначає журналіст Акім Галімов у своєму YouTube-каналі, він без дозволу керівництва запросив до навчального закладу відомого українського композитора Миколу Лисенка. Петлюра виголосив на його честь промову та організував виступ хору, який виконав заборонену царською цензурою кантату композитора Б’ють пороги. За це Петлюру виключили із семінарії з формулюванням “за мазепинських дух”.

Пізніше у своїх публічних промовах він цитував гетьмана, відзначаючи, що “ім’я Мазепи стало синонімом всього українського, іменем якого прозивають наші вороги цілу українську націю”.

Але він розумів, що з тавром “мазепинець” став мішенню для царських жандармів, і щоб уникнути арешту, поїхав на Кубань. Там він продовжив свою революційну діяльність, зокрема поширюючи антицарські листівки. Зрештою, таємна поліція вийшла на його слід та заарештувала, але він вийшов під заставу, яку внесли його друзі та батько.

Поціновувач театру та журналіст

У 1904 році він повернувся до Києва. В цей період майбутній отаман війська УНР, вказує Галімов, остаточно розкрився як журналіст та публіцист. Він співпрацював із львівським Літературно-науковим вісником, який редагував поет та письменник Іван Франко, а також із Записками Наукового товариства імені Шевченка під редакцією Михайла Грушевського.

Читайте також

400 років лінгвоциду: як Росія століттями нищила українську мову

У 1905 році він почав працювати у першій щоденній українській громадсько-політичній і культурно-просвітницькій газеті Громадська думка. Ще через рік став співредактором часопису Слово.

Також у 1906 році 25-річного Петлюру за порадою Грушевського призначили секретарем єдиної на той момент української газети Рада після закриття Громадської думки. Це свідчило про те, що українська інтелігенція високо цінувала його як журналіста та публіциста.

Загалом він залишив після себе близько 150 статей, есеїв та листів, де викладав свої погляди на політику, культуру та війну.

Він також писав музичні огляди та відгуки на українські й іноземні книги. Свої матеріали часто підписував криптонімами та псевдонімами: Торнтон, С.Тагон, Симон Могила, Симон Ряст, Полтавченко тощо.

Мало хто знає, але Петлюра працював завідувачем літературної частини в театрі Миколи Садовського. Крім того, як розповідав генеральний директор Національного театру ім. Франка Михайло Захаревич в інтерв’ю виданню Україна молода, “першим меценатом франківців був Симон Петлюра”. Тоді Гнат Юра сподівався, що театр отримає стаціонарне приміщення, але Петлюра передав споруду Садовському.

Всі знають про конфлікт Петлюри з Володимиром Винниченком. Останній закарбувався в історії як неоднозначний політик, але видатний драматург та письменник. Утім, п’єсу автора Щаблі життя Петлюра нещадно розкритикував, зазначаючи: Вважаємо п’єсу д. Винниченка невеликим придбанням для української літератури. Він зазначав, що у творчості письменника “вважаємо її за темну хмарку, яка, дай Боже, щоб не розрослась у більшу і не збила художника з ясного і чистого шляху, на якому Винниченко стояв “немудрствуя лукаво”.

Як вказує видання Локальна історія, Петлюра вважав, що справді цінна чиста поезія належить перу Тараса Шевченка, у музиці справжній геній – Микола Лисенко, а у драмі – Михайло Старицький та Іван Карпенко-Карий. Хоча подекуди він критикував український репертуар театру за надмірні прояви етнографізму та “галушкового патріотизму”. Драматургам він радив братися за соціально актуальні теми, а режисерам – звернути увагу на іноземні твори.

— Минає ось уже скоро два роки, як українська сцена могла фактично скористатися певними театральними свободами, але Шекспір і світовий репертуар ще десь далеко від неї, ще й досі панує на ній Кропивницький, Карпенко-Карий, Старицький, наші старі знайомі, що всім надокучили, а в деяких п’єсах — хуже печеної редьки! — наводить це ж видання одну з його рецензій за 1907 рік.

Та коли один із російських театральних критиків порадив українцям звернути увагу на російський репертуар, зазначає Локальна історія, Петлюра сказав, що для українців більш природно, логічно та корисно бути українськими з широким всесвітнім репертуаром, а не “русско-украинскими”. Він радив землякам звернути увагу на німецьку, норвезьку та польську драматургії.

Читайте також

Зрадник чи національний герой: головні факти і міфи про Степана Бандеру

Його бентежило зображення на українській сцені євреїв, які майже у всіх п’єсах були шахраями та нишпорками з виразними негативними рисами. Тож дуже дивним звучить фейк російської пропаганди про єврейські погроми, які пізніше нібито організував Симон Петлюра, а насправді ними керував білогвардієць та українофоб Антон Денікін.

Погроми, вчинені вояками армії УНР, були поодинокими. Після цього Петлюра як верховний головнокомандувач українського війська наказав заарештувати та віддати під трибунал усіх вояків, що підбурювали до них. Нейтралізації антисемитизму сприяла, зокрема, реорганізація армії та посилення дисципліни в її лавах.

Петлюра – пророк чи просто не мав рожевих окулярів?

Росія, а пізніше окупаційний радянський режим боялися Петлюру, особливо його слів та дій. Із часом виявилося, що його цитати стали пророчими. Найбільшою перешкодою для визнання суверенності України він вважав “гіпноз самого імені Росія”. Він зазначав, що цей гіпноз треба розвіяти, особливо у США та Франції.

— Справу поділу Росії треба поставити як справу спокою цілого світу, як справу європейської рівноваги та реально-матеріальної вигоди держав, – казав він.

Петлюра вірив та був певний, що Україна як держава відбудеться. Він наголошував, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів: “Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами”.

Усі знають вислів німецького канцлера Отто фон Бісмарка, який ще у XIX столітті заявив, що договір із Росією не вартий того паперу, на якому написаний. Але чи не так само влучно, хоча й розлогіше про слабкість до брехні та обману щодо росіян висловився український отаман?

— Росіянин, чи простіше кажучи – москаль, або руський, все одно, чи він цареві-батюшці служить, чи соціалістом-революціонером себе називає, чи нарешті в большевики-комуністи пошився – він однаковий; без брехні жити не може; обманювати – для нього перше діло. Обманом, брехнею, підбоєм та крутійством він цілі віки жив; обман для нього другою натурою стався; обманом він інші народи поневолював, – писав він в оповіданні Московська воша.

Будемо відверті, тут обидва влучили висловами в яблучко – як фон Бісмарк щодо “уміння дотримуватися” Росією угод, які Москва перетворює на фільчині грамоти, так і Петлюра щодо хворої на брехню Росію, дезінформаційна кампанія якої просочилася в усі світові шпарини.

Насправді в житті Петлюри був епізод, коли він намагався достукатися до росіян, але пізніше у 1912 році в листі до Михайла Грушевського написав: “Шлях сей вважаю мильним, а сподіванки, що вони нас пізнають та почнуть інакше ставитись — помилковими і почасти, з національного боку, шкідливими”.

Коли восени 1908 року він переїхав до Петербурга, а згодом до Москви, то намагався відкрити очі росіянам на Україну та нашу культуру, зокрема на посаді редактора одного з найавторитетніших на той час українських журналів Украинская жизнь.

Читайте також

Три назви України, нова столиця і гетьман-монарх: головне з Конституції Пилипа Орлика

У своїх публікаціях він виступав із критикою російського псевдолібералізму, розвінчував звинувачення націоналістів, розкривав реальну позицію представників українського руху.

Відкрив світові українську пісню та Щедрика

Саме завдяки Симону Петлюрі твір українського композитора Миколи Лисенка Щедрик став відомим на весь світ.

У 1919 році він відвідав концерт та доручив диригентові Олександру Кошицю створити хор і відправити його у світове турне для популяризації української культури.

— Цей військовокомандувач, котрий намагається врятувати свою країну від пастки більшовизму та царизму, може не лише воювати. Він знає, що меч сам по собі безсилий, і щоб здобути симпатії західноєвропейського світу, знайомить нас із мистецтвом своєї країни. Україна — країна чорнозему, батьківщина Гоголя, стає для нас країною пісень, – писала бельгійська газета Ons Vaderland після прем’єри Щедрика у Брюсселі у січні 1920 року.

Після концерту у брюссельському Оперному театрі Ла Монне у січні 1920 року газета La Gazette писала: Яке щастя бути українцем! Портал Рідна країна зазначає, що серед політиків аплодували хору Кошиці: королева Бельгії Єлизавета, президент Німеччини Фрідріх Еберт, віцепрем’єр-міністр Польщі Ігнацій Дашинський, генерал французької армії Моріс Пеле, президенти та міністри Мексики, Бразилії, Уругваю, видатні дипломати.

Хор виступив у Празі, Відні, Парижі, Лондоні, Берліні, Барселоні, Нью-Йорку, Мехіко, Монтевідео, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айресі та інших великих містах світу. За 2,5 роки гастролей дали понад 200 концертів у найпрестижніших концертних залах.

Петлюрі надсилали переклади статей європейської преси про тріумф українського хору, а він збирав усю кореспонденцію в одну папку та наставляв диригента не зупинятися на досягнутому.

Чисту людину зробили погромником, а вбивцю — героєм

Та світова демократія тоді підтримала тирана – Росію. Симон Петлюра згодом опинився в Парижі, де 26 травня 1926 року був убитий анархістом Самуїлом Шварцбардом.

Того дня Петлюра вийшов з ресторану Bouillon Chartier на вулиці Расін у Парижі, неспішно пройшов кілька десятків метрів і зупинився біля розкладки книгарні Gibert. У цей момент з протилежного боку вулиці до нього наблизився незнайомець, звернувся до Петлюри українською та витяг револьвер. Пролунало сім пострілів – п’ять влучити в Петлюру.

Вбивцю схопили на місці. На допиті в поліції він заявив, що скоїв злочин задля помсти за єврейські погроми в Україні під час революції 1917-1920 років. Але українські діячі були певні, вбивство Петлюри – справа рук Кремля. Припускали, що Шварцбард був агентом НКВС.