Олександра Матвійчук: Нобелівська премія миру зробила голос України видимим

Очільниця організації Центр громадянських свобод Олександра Матвійчук обрала свій непростий шлях, надихнувшись українськими дисидентами та їхньою сміливістю протистояти тоталітарній системі.

Її діяльність охоплює новітній період боротьби за українську свободу: від Помаранчевої революції до документування воєнних злочинів Росії вже після повномасштабного вторгнення.

Журналістка Фактів ICTV Олена Астахова поспілкувалася з очільницею організації Центр громадянських свобод Олександрою Матвійчук про те, як Нобелівська премія миру зробила голос українського суспільства видимим на міжнародній арені та чому людська гідність має залишатися головною у боротьбі за новий світовий порядок.

Зараз дивляться

– Чому ви вибрали саме цей шлях, не надто легкий, скажімо так, не всипаний квітами?

– Коли була я дитиною і навчалася в школі, то познайомилася з українськими дисидентами. Одна важлива для мене людина, філософ, письменник, колишній в’язень радянських таборів Євген Сверстюк взяв наді мною, зараз би це назвали менторством, свого роду опіку. Він увів мене в це дисидентське коло.

Раптом дитиною я опиняюся в колі людей, які говорять, що думають, і роблять те, що говорять. Вони мають гідність і сміливість боротися проти цілої тоталітарної радянської машини. З історії я вже на той час знаю, як суворо переслідували дисидентів. Частину вбили, частину запроторили за ґрати. Частина відбувала жахливі покарання в психіатричних лікарнях, але вони не зупинилися.

Це розуміння, спілкування і досвід від людей, які були на моїх підручниках історії, настільки мене надихнув, що я вирішила, що вивчатиму право, продовжуватиму цю боротьбу за свободу і людську гідність.

Звичайно, я собі так це бачила, що мені можна буде комбінувати, я зроблю юридичну кар’єру, а паралельно щось робитиму для суспільства. Можливо, якби я народилася у Швейцарії, цей план би спрацював. Але я народилася в Україні.

Я вибрала захист прав людини. Я не можу вам навіть передати, як були розчаровані мої батьки. Вони не розуміли, чому я цей вибір зробила, взагалі чим я збираюся тепер займатися, як прогодую себе і свою родину. Але я ніколи за цей вибір не пожалкувала. І мені здається, що це розкіш: робити те, в що ти віриш.

– Де ви змогли знайти шістдесятників в ті часи, бувши такою юною? І кого ви ще пам’ятаєте, крім Євгена Сверстюка?

– Я пам’ятаю багатьох, тому що Євген Олександрович запрошував мене кожне Різдво проводити разом з його родиною. До нього приходили друзі, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко. Насправді багато достойних і хороших людей.

Це було дуже дружнє спілкування. Я люблю згадувати ці вечори, бо я, така маленька дівчинка, сиділа тихенько. Я просто слухала, що вони говорять. Це мені було завжди дуже цікаво. Але це не я знайшла дисидентів. Це вони мене знайшли. Євген Олександрович прийшов до Українського гуманітарного ліцею, де я навчалася. Так наші шляхи перетнулися. Для мене – це теж урок.

Цього року я запустила менторську програму. Мої друзі сміються, кажуть, так, в тебе дуже багато часу, ти ще взяла менторство. А я просто віддаю борги, якщо так можна сказати. У свій час в мене старші покоління вкладали свої знання, навички та зусилля. Завдяки їм багато чого в моєму житті сталося так, як сталося. Зараз я працюю з українською молоддю, щоб продовжити традицію передавання цінностей, які роблять життя кращим.

– Що ви робили в період Помаранчевої революції та в що це потім переросло?

– Я пам’ятаю, для мене Помаранчева революція – це свого роду ініціація, бо я взагалі уникаю натовпів. А тут я опинилася в людському морі добра і шляхетності. Це дуже сильні відчуття. Так мені це запам’яталося.

Потім я вирішила, що раз я вже майбутня юристка, принаймні студентка юридичного факультету, то маю щось важливе зробити. Я поїхала в Луганськ для того, щоб працювати там на виборчій дільниці. Я не знала, як туди потрапити.

Я прийшла в Києві в якийсь штаб. Мене нікуди не взяли. Я взяла квиток і поїхала в Луганськ. Прийшла в штаб в Луганську. Там вже визначили, де я можу допомогти та на якій дільниці. Моя участь була дуже скромна, але щира.

– Як ви трансформувалися під час Революції Гідності, яка з 2013 року почалась в Україні?

– До Революції Гідності я вже прийшла підготовленою. У мене за плечима була участь в Молодіжному русі та створена правозахисна організація Центр громадянських свобод, команда, досвід та перші результати реалізованих проєктів. Власне, я запустила з командою ініціативи Євромайдан SOS.

Ми об’єднали тоді тисячі людей і працювали 24 години на добу. Ми надавали правову допомогу переслідуваним учасникам протесту, і потім не тільки правову, а багато іншої, якої вони потребували. Ми запрацювали через кілька годин після побиття мирної студентської демонстрації в ніч з 29 на 30 листопада. І в такому режимі пропрацювали весь час.

Через наші руки проходили сотні людей – побитих, заарештованих, що зазнали катування, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних справах. Це такий складний період, коли ми спали по 3-4 години на добу. І працювали саме з тим, щоб в умовах, коли право не працює, все-таки захистити мирний протест і людей, які брали в ньому участь.

Я згадую, що якщо в учасників протесту були різні спогади про Майдан: якісь бочки, на Новий рік можна було співати з Вакарчуком, бачила ці відео з ліхтариками, то у нас нічого такого і близько не було. Ми постійно працювали – райвідділки, лікарні, з яких забирали побитих людей, пошуки людей, якісь списки. У нас була правова барикада.

– Коли почалися розстріли на Майдані, ви вже розуміли, що далі буде ще гірше? Що ви тоді взялися робити?

– Такий поріг, що все може бути ще гірше, у мене відбувся в січні. Це були перші вбивства – Сеника, Жизневського і Нігояна. Це був психологічний поворот. Коли до цього щось відбувалося, я думала, що гірше бути не може. Після цих розстрілів я зрозуміла, що може бути все, що завгодно.

Розстріли 18-20 лютого для мене злилися в один день. Хронологічно я можу його відтворити, бо ми робили потім аналіз всіх цих подій. Але у пам’яті – це досі довгий і складний день, коли люди почали масово дзвонити на наші гарячі лінії та говорити, що поліція розстрілює мирних демонстрантів.

Тоді ми відправили наших волонтерів в лікарні, морги та місця, де зносили убитих. Завданням було швидко зафіксувати, зібрати докази та ідентифікувати людей, яких вбив цей режим.

Ми не знали, скільки в нас самих часу. Всі знали, в принципі, хто хотів, де ми перебуваємо, де наш офіс. Частина людей працювала на відстані спеціально, щоб хоча б певний час робота могла бути продовжена, якщо нас накриють. Але ніхто не знав, що буде, тому ми дуже поспішали.

У цей час на Майдані були наші рідні. Розстріли тривали певний час. У мене один з найяскравіших спогадів того часу, коли мій чоловік дзвонив, сказав, що він на Майдані, любить мене, і попрощався. Так, це важкі спогади, але далі буде ще важче.

– Період між 2014 і 2022 роками. Чим ви тоді займалися?

– Ми були першою правозахисною організацією, яка відправила мобільні групи в Крим. У нас перша група виїхала наприкінці лютого 2014 року. А потім ми відправили мобільні групи в Луганську та Донецьку області. Я добре пам’ятаю, що у лютому 2014 року ми не розуміли, що почалася війна. Це зараз здається доволі очевидним. Але, знаєте, коли ти три місяці працював 24 на 7, то вже нічого не здається очевидним. Ми почали документувати воєнні злочини.

Почали з тих тем, які ми дуже добре знали. Це викрадення, катування, сексуальне насильство, вбивства людей. А пізніше вже вивчили інші склади воєнних злочинів за статтею 8 Римського статуту. Ми першими склали списки незаконно ув’язнених цивільних. Першими запустили міжнародні кампанії на їхнє звільнення. І вели їх ці роки.

Найвідоміша з них – це Олег Сенцов, коли український режисер оголосив голодування, бувши в Лабитнангі, з вимогою звільнити всіх заручників Кремля. Щоб зробити цю вимогу видимою, ми запустили ініціативу Save Олег Сенцов.

Тоді розрахунок був такий, що Росії байдуже, що ми тут в Україні говоримо, але може спрацювати міжнародний тиск. Ми почали кампанію із синхронних демонстрацій у понад 35 країнах світу. Тим самим ми винесли цю проблему та українських в’язнів у пріоритети порядку денного.

Я пам’ятаю, як буквально за один місяць ми змогли добитися того, що не виходило роками перед цим: резолюції Європарламенту з перерахуванням усіх прізвищ людей, яких треба було звільнити, термінових дебатів у Раді Європи, відповідного документа Парламентської асамблеї ОБСЄ.

Багато чого робилося протягом цієї кампанії. У вересні 2019 року Олег Сенцов, ще 34 людини з Криму і Росії були звільнені. А в грудні були звільнені 73 людини з Луганської та Донецької областей. У цьому величезна заслуга всіх цих людей по всьому світу, які доєдналися до кампанії та робили дії, щоб їх звільнили. Потім, як ви пам’ятаєте, була величезна пауза із поверненням українців із російських тюрем.

– Як ви оцінюєте результати роботи щодо притягнення до відповідальності вбивць та ґвалтівників, причетних до злочинів на окупованих чи деокупованих територіях?

– Якщо говорити про російську агресію, то це найбільш задокументована війна в людській історії. Понад 91 тис. епізодів воєнних злочинів є лише в нашій базі, яку ми ведемо спільно з партнерськими організаціями, ініціативи щодо трибуналу для Путіна. Це тільки за останні роки повномасштабного вторгнення. Це величезна кількість, але це тільки верхівка айсберга, бо Росія використовує злочини як метод ведення війни.

Вона інструменталізувала біль і свідомо завдає страждань цивільному населенню, щоб зламати спротив людей, окупувати країну. Грубо кажучи, щоб було так боляче або страшно, що люди навіть не намагалися взагалі нічого робити. Це тактика, яку Росія застосовувала в Чечні, Сирії, Грузії, Малі, Лівії та інших країнах світу.

Наше завдання – обірвати це коло безкарності. Ми фіксуємо злочини та співпрацюємо з міжнародними організаціями, які займаються розслідуваннями або пишуть звіти з оцінкою ситуації. Також ми добиваємося інших методів впливу, наприклад, санкцій, конфіскації заморожених російських активів та інших.

– Як ви змінилися після повномасштабного вторгнення? Які зміни в собі ви відчули?

– Чесно кажучи, для мене, як для мільйонів людей, повномасштабне вторгнення – це руйнування всього, що я називала нормальним життям. Я була в Києві, коли російські війська намагалися взяти нас в кільце. Ми з частиною команди залишилися, щоб продовжувати роботу на місці. Це був дуже складний період.

Я пам’ятаю, що ми святкували кожен ранок як перемогу, бо ми вистояли ще одну ніч. Тоді ніхто не вірив, що нам це вдасться. Навіть міжнародні партнери були переконані, що Україна впаде за 3-4 дні, а хтось сказав 2 тижні. Я завжди багато працюю, а в той період я працювала просто понад будь-які людські можливості. Принаймні свої людські можливості. Бо в принципі, який сенс берегтися, якщо ти не знаєш, чи є в тебе завтра.

Я думаю, що це мене змінило, але оскільки ми в цьому марафоні вже третій рік – без можливості зробити паузу і відрефлексувати – то я просто відповідь на це питання відклала до більш спокійних часів. Сподіваюся, що вони будуть колись.

– Ви тепер дуже відома людина за межами України. Що вам дала Нобелівська премія?

– Нобелівська премія зробила наш голос видимим. Раніше нас чули тільки на таких спеціалізованих майданчиках, суто правозахисних, наприклад, як Комітет ООН з прав людини або щорічна нарада ОБСЄ з людського виміру. Але ніколи правозахисники не були присутні в кімнатах, де ухвалюються політичні рішення.

І зараз, коли я кудись приїжджаю і десь виступаю, буває так, що я не просто єдина представниця громадянського суспільства. Буває так, що я там єдина українка. Останній приклад – це зустріч G20 в Бразилії, куди не запросили офіційну українську делегацію. Тому я вирішила, що я туди поїду, щоб український голос був там присутній.

– Які завдання зараз перед собою ставите?

– У мене перше завдання – допомогти Україні вистояти та перемогти. Щоб захищати права людини – має бути держава. Ми бачимо, що на окупованих територіях у людей немає жодних інструментів захистити свою власність, права, свободу, життя, своїх дітей та найрідніших.

Я думаю, всі допомагають Україні вистояти та перемогти. Кожен на своєму місці, незалежно від того, чи людина надає правову допомогу, рятує поранених в полі бою, плете маскувальні сітки, чи навчає дітей в школах і підвалах, коли росіяни хочуть позбавити їх освіти та майбутнього. Це завдання, я думаю, ми всі виконуємо.

Друге завдання – зробити так, щоб у людей, які постраждали від цієї війни, був шанс на справедливість. Паралельно з цим не просто розслідувати, як фіксувати ці злочини, а й намагатися їх зупинити. Ми багато працюємо, щоб допомогти людям в полоні дожити до моменту звільнення і підвищити шанси, щоб звільнення відбулося якнайшвидше. Людський вимір цієї війни – це величезна кількість комунітарних питань, які виникають. Одне з них – це звільнення незаконно ув’язнених цивільних і військовополонених.

І третє завдання. Я просто зрозуміла, що де б не виступала чи в якій формації: чи це публічна лекція в університеті, чи це швидка зустріч із керівництвом якоїсь держави, я маю завжди розказати нашу наративну історію, хто ми та за що боремося. І без цього все інше просто не складається. Росія намагається довести, що нас не існує, українського народу, мови чи культури. Ми всі своїми діями вкладаємося в те, щоб з’явитися на ментальній мапі світу. Зараз частина людей платить за це найвищу ціну.

– Що ви хочете донести міжнародній спільноті?

– Знаєте, я хочу їм донести, що те, за що ми боремося, ця цінність та свобода не мають національних кордонів. Тому наша боротьба – це їхня боротьба. Якщо ми не зупинимо Росію в Україні, то вона піде далі.

– А новим поколінням? За що триматися чи як себе проявляти в цьому житті?

– Знаєте, мені, як дорослій людині, трохи незручно перед сучасною молоддю, бо світ, який ми їм передаємо, не буде спокійним. Наближається глобальний шторм. Україна перебуває зараз в епіцентрі цього шторму. Як юрист, я розумію, що вся міжнародна система миру і безпеки, яка була вибудована після Другої світової війни, щоб запобігти війнам та масовому насильству, руйнується на наших очах.

Але йде битва за те, який вигляд матиме новий міжнародний порядок. Чи він буде ґрунтуватися на правах та свободах, чи він буде за взірцем Китаю, Ірану або Росії, де людина – це просто об’єкт управління, у неї ніяких прав та свобод немає. Йде боротьба за це.

До речі, так випало чомусь історично, що результат російської агресії проти України значною мірою визначить, яким буде майбутній світовий порядок. На нас ще є така велика відповідальність, яку ми, в принципі, не те щоб на себе хотіли брати, але так історично склалося.

І мені хочеться молодим людям передати щось, на що вони зможуть спертися у цій боротьбі, яку ми, на жаль, передамо. Тобто я не думаю, що це завершиться в глобальному сенсі суто на нашому поколінні. Мені хочеться, щоб вони знали, що коли ти не можеш спиратися на правові інструменти чи міжнародну систему світової безпеки, то можеш спиратися на людей. Люди мають набагато більше сил, ніж вони собі думають. Це люди творять історію.

І коли закінчуються сили, то починається характер. Це людська гідність. І гідність – це дія. Гідність – це те, що не просто змушує нас почуватися відповідальними за все, що відбувається, але й робити правильні дії, щоб все виправити. Ми не заручники обставин, а учасники цього історичного процесу. Гідність дає нам сили боротися навіть в непереборних обставинах.

Читайте також

Перед Україною дуже складний вибір: Зеленський звернувся до народу через “мирний план”