Близький Схід перед угодою між Іраном і США: експерт проаналізував ситуацію
- Рамкова угода США та Ірану, яку планують підписати 19 червня у Швейцарії, передбачає припинення воєнних дій і відкриває новий етап переговорів щодо ядерного досьє та регіональної безпеки.
- За оцінкою Ігоря Семиволоса, домовленість показала розрив між підходами США та Ізраїлю: Вашингтон прагне стабілізації й контролю ризиків, тоді як Тель-Авів сприймає компроміс із Тегераном як стратегічну поразку.
- Іран виходить із кризи зі збереженими важелями впливу, зокрема через Ормузьку протоку, проксі-мережі та повернення до прямого діалогу зі США, що послаблює ефект багаторічної ізоляції.
Цього тижня високопосадовці зі США та Ірану повинні прибути до Швейцарії й підписати там рамкову угоду, яка передбачає “негайне й остаточне припинення воєнних дій на всіх фронтах”. Церемонія запланована на п’ятницю, 19 червня.
Аналітичний огляд ситуації, яка склалася на Близькому Сході на тлі майбутніх подій – читайте у матеріалі.
Аналіз ситуації на Близькому Сході
Як повідомив директор Центру ближньосхідних досліджень Ігор Семиволос, ситуація на Близькому Сході унаочнила фундаментальний розкол у сприйнятті загрози між США та Ізраїлем.
– Для Вашингтона пріоритетом є менеджмент ризиків і стабілізація. США мислять категоріями глобальних потоків – морських шляхів, енергетичної безпеки, недопущення великої війни, що зв’язала б їхні ресурси. Угода для них – раціональний інструмент фіксації збитків і повернення до прогнозованості, насамперед через ядерне досьє, – говорить він.
За словами експерта, для Тель-Авіва стримування або компроміс з Іраном сприймається як поразка, оскільки Тегеран зберігає свій “кільцевий” вплив (Табаат га-Еш) через проксі-мережі.
Водночас стратегічні активи Ірану залишилися недоторканими, зауважує експерт. Він зауважив, що Тегеран виходить із кризи, зберігши свої головні геополітичні козирі, і вони навіть не стали предметом першочергових переговорів.
– Бачимо асиметричний важіль: здатність загрожувати світовій торгівлі у вузьких місцях – Ормузькій протоці і Баб-ель-Мандебі – залишилася цілком функціональною. Це інструмент глобального шантажу, який змусив США сісти за стіл переговорів і який нікуди не зникне після підписання угоди, – пише Ігор Семиволос.
Також угода продемонструвала крах базової гіпотези: пастка видавання “бажаного за дійсне”.
– Іранський кейс демонструє руйнування стратегічної аксіоми Вашингтона та Тель-Авіва, що панувала десятиліттями щодо Ірану: “Максимальний тиск, який спричиняє внутрішній розкол і призводить до падіння режиму”, – зауважує експерт.
Водночас ситуація на Близькому Сході продемонструвала, що операційні успіхи не тотожні політичній перемозі.
– Парадокс ситуації полягає в наступному: чим точнішими були удари (по об’єктах Тегерану, – Ред.), тим чіткіше вони ілюстрували межу, яку не можна перейти без катастрофічних побічних наслідків. Іран навчився жити всередині цієї межі, – додає Ігор Семиволос.
І сам факт прямого діалогу з Вашингтоном повертає Іран у вищу лігу дипломатії і послаблює ефект багаторічної ізоляції.
Ситуація на Близькому Сході має і регіональний контекст: прагматизм країн Перської затоки.
– Монархії Перської затоки зробили вибір, який виявився несподіваним для прихильників жорсткої антиіранської коаліції. Замість того щоб стати опорою такої коаліції під егідою США та Ізраїлю, вони обрали стратегію хеджування і деескалації. Єдине виняток – ОАЕ, але й тут, скоріше, результат за фактом буде проміжним, – говорить експерт.
Як наслідок – дипломатична ізоляція жорсткої лінії Ізраїлю в регіоні, яка стала одним із небачених результатів конфлікту.
Водночас, зауважує експерт, угода не є фінальною точкою, а скоріше стартовим пістолетом для внутрішньої боротьби за ресурс. І вона може зробити з Іраном те, чого не змогли ні санкції, ні військові удари.
Але найбільш недооцінений сценарій – не конфлікт між урядом і КВІР, а розкол усередині самого Корпусу через розподіл здобутків.
І врешті-решт новий верховний лідер – Моджтаба Хаменеї, який залишається архітектурною проблемою. На думку експерта, сам факт спадкової передачі влади від батька до сина – ідеологічна катастрофа для системи, яка повалила шаха саме під гаслом ліквідації монархії.
– Коли республіканські інститути або помірковані еліти спробують апелювати до Рахбара з вимогою збалансувати апетити генералів, вони побачать, що апелювати нема до кого. Верховний лідер і КВІР стали одним і тим самим, – додав він.
Таким чином, угода закриває одну главу іранської історії. Наступна – про те, чи зможе система, що навчилася виживати під тиском, навчитися жити без нього.
