Конституція – стіна проти тих, хто схилятиме нас до капітуляції: інтерв’ю з Леонідом Кучмою
Конституція незалежної України була ухвалена 28 червня 1996 року після майже доби безперервної роботи парламенту. Вона увійшла в історію як “конституційна ніч”. Цей день відзначається в Україні як державне свято.
Президент України (1994 – 2005 років) Леонід Кучма в інтерв’ю для сайту Факти ICTV розповів про залаштунки історичної “конституційної ночі”, коли саме зрозумів, що війна з Росією є неминучою, та чи може змінитися баланс влади в Україні після війни.
Про Конституцію, яка пройшла випробування війною
– 30 років тому, коли Україна приймала Конституцію, ніхто не міг передбачити ні двох революцій, ні анексії Криму, ні повномасштабного вторгнення. Які норми виявилися найміцнішими і справді допомогли зберегти державність? А які положення або механізми, навпаки, показали свою вразливість?
– Я говорив би радше не про вразливості, а про відповідність чи невідповідність часу окремих положень та механізмів. Та й то йдеться про, так би мовити, технічні моменти – про функціонування влади та її організацію.
Засадничі ж положення – устрій держави, природа суспільства, права та обов’язки громадянина – усі ці роки залишаються незмінним та непохитним національним фундаментом.
Якщо усе ж таки вибрати з цих норм найбільш важливі саме для воєнного часу, то це, на мій погляд, вичерпний список адміністративно-територіальних складових України – областей, міст із спеціальним статусом, АР Крим. 27 суб’єктів. Не більше, але точно не менше. Це наша справжня юридична фортифікація.
Це стіна, в яку упреться лобом будь-хто, хто схилятиме нас до капітуляції або до відмови від наших земель. Не відступати назад. Не віддавати свого. Є конкретний документ, який не дозволяє робити інакше. Для солдата – це присяга. Для політика – Конституція.
Фото: особистий архів Леоніда Кучми
Про Україну через 30 років
– Якби в червні 1996 року хтось сказав Вам, що через 30 років Україна воюватиме з Росією за своє існування і водночас стане кандидатом до Європейського Союзу — ви повірили б? Яка частина цього сценарію здалася б Вам у 1996 році абсолютно неможливою?
– Війна. У 1996 році я б точно не повірив у війну з Росією. Я сподівався на нормальні стосунки з Москвою. Але стосунки прагматичні та рівноправні – тільки так і не інакше. Вже тоді я розумів, що РФ для України – точно не брат і скоріше не союзник, а потенційний конкурент на різних майданчиках та у різних сферах.
Але це у 1996 році. А от під час своєї другої президентської каденції я вже цілком допустив би можливість обох наведених вами сценаріїв. Причому “європейський” сценарій я не просто припускав, а й намагався зробити реальним. Саме на початку 2000-х років я сформулював як стратегічні цілі України набуття нею асоційованого членства в Європейському Союзі та повноправного членства у НАТО.
Що ж до можливості війни з Росією, то вона стала для мене ймовірною після спроби Путіна анексувати український острів Тузла восени 2003 року. Тоді нам вдалося відстояти свою землю. Але тоді ж я зрозумів, що “далі буде”.
Про “конституційну ніч” 1996 року
– Сьогодні “конституційну ніч” часто згадують як історичну перемогу. Але чи був момент, коли Вам здалося, що ухвалення Конституції може зірватися? Що тоді стало вирішальним для досягнення компромісу?
– Звичайно, “конституційна ніч” була дуже драматичною подією. Але контекст конституційного процесу був значно ширшим. Після майже року роботи Конституційної комісії над проєктом Конституції у лютому 1996 він був переданий у Верховну Раду для обговорення та ухвалення. Потім проголосований у першому читанні на початку червня.
Але ліві, які усіма способами саботували та торпедували прийняття нової, нерадянської Конституції, 19 червня провалили вирішальне голосування узгодженого проєкту.
Я впевнений, що вони зробили це у надії, що в Росії до влади прийде комуніст Зюганов, який лише за три дні до того вийшов там у вирішальний тур президентських виборів. Для лівих це означало б початок повернення до “обновльонного союза”, де не було б уже жодної мови про незалежну Україну та її Конституцію.
Такий крок лівих був зривом усіх домовленостей та порушенням усіх правил. Конституційний процес був відкинутий на нульову позначку. Я відреагував, оголосивши, що якщо Конституцію не ухвалить Верховна Рада, то проєкт Конституційної комісії винесуть на всенародний референдум. Відповідний указ було оприлюднено 27 червня о 21:00. Депутати моментально поновили своє денне засідання, яке тривало вже до ранку.
Тому не казатиму, що я спостерігав за перебігом “конституційної ночі” як за подією, де вирішується все і остаточно. Якби Конституцію не ухвалили б у парламенті депутати, то це зробив би на референдумі український народ. Я абсолютно впевнений у цьому.
Для нової Конституції нової України настав історичний час. І в тих, хто прагнув завадити цьому, нічого б не вийшло. Історію не зупиниш. Це все одно, що намагатися перекрити ріку долонею.
Скажу відверто: я взагалі вважаю, що громадяни більше, ніж лише депутатський корпус, мали би право сказати своє вирішальне слово щодо Основного закону. Більше того, ухвалений ними проєкт Конституції був би досконалішим, ніж той, який у підсумку ухвалений Верховною Радою.
Адже під час узгоджень “конституційної ночі” з того проєкту випала низка дуже важливих положень. Наприклад, про двопалатний парламент, верхня палата якого стала б майданчиком для такого потрібного прямого діалогу регіонів. Або про найвищу правову силу, яку в Україні мав би всенародний референдум.
Але саме процес узгодження статей Конституції у формі пакетних голосувань, які одночасно ухвалювали важливі для різних політичних сил положення, і став механізмом досягнення компромісу, про який ви запитуєте.
Серед інших чинників, які забезпечили успіх “конституційної ночі”, безумовно, назву відчуття відповідальності в більшості з депутатів. І відчуття страху в меншості, переважно лівих. Адже у випадку ухвалення Конституції на референдумі Верховну Раду, напевне, було б розпущено.
Фото: особистий архів Леоніда Кучми
Про Конституцію і баланс влади
– Через 30 років після ухвалення Конституції баланс повноважень між президентом, парламентом і урядом змінювався неодноразово. Озираючись назад, які з цих змін, на Вашу думку, посилили державу, а які виявилися помилковими?
– На щастя, цей баланс, як і текст Конституції, змінювався нечасто. Я взагалі не прибічник втручання без крайньої історичної потреби в Основний закон. Це може бути виправдано лише необхідністю перепланування або капітального ремонту нашого державного дому, а не простим бажанням переклеювання шпалер.
Американській державі, наприклад, цими днями виповнюється 250 років. Але за весь цей час в її Конституцію були внесені менше 30 поправок. І всі вони пройшли перевірку часом. Лише одна була скасована, та й та про “сухий закон”.
Серед справді важливих та необхідних змін, внесених до української Конституції, я можу назвати, наприклад, положення про безальтернативність інтеграції України до Євросоюзу та НАТО. Що ж до змін, які безпосередньо стосувалися балансу владних повноважень, то всі їх можна звести до чередування парламентсько-президентської та президентсько-парламентської моделей політичного устрою.
У найпершій редакції Конституції 1996 року було закріплено модель президентсько-парламентської республіки, яку захищав і просував я особисто. Україна тоді переживала найглибшу економічну кризу, Верховна Рада самоусунулася від участі в її розв’язанні, тож розширені президентські повноваження були потрібні мені для проведення максимально швидких та рішучих антикризових реформ.
Ті реформи були проведені вдало. На початку 2000-х років Україна перейшла до стрімкого економічного зростання. Розширені президентські повноваження вже не були потрібні ні мені, ні, як я був впевнений, жодному з наступних президентів. Навпаки, вони могли перетворитися на інструмент авторитаризму.
Тому я розпочав боротьбу за політичну реформу, яка мала на меті перерозподіл повноважень та обов’язків на користь парламенту. Ця боротьба виявилася тривалою і проходила з перемінним успіхом.
Лише насамкінець свого президентства, проводячи процес врегулювання суспільного протистояння, яке ми звемо сьогодні Помаранчевою революцією, я зміг переконати головні політичні сили країни ухвалити парламентсько-президентську модель. Відповідний закон став частиною пакету, прийнятого Верховною Радою 8 грудня 2004 року.
Українська влада і сьогодні функціонує за цією моделлю. Однак з цієї традиції випали роки президентства Януковича. Майже одразу після перемоги на президентських виборах він взяв курс на повернення розширених повноважень зразка 1996 року. Восени 2010 року під його тиском і всупереч вимогам закону Конституційний суд проголосував за це. Як я свого часу і побоювався, розширені президентські повноваження в його руках перетворилися на знаряддя авторитаризму.
Ми знаємо, чим усе скінчилося. Відмова від асоціації з Євросоюзом, розгін Євромайдану, Революція гідності, Небесна сотня, втеча Януковича. Вже наступного дня після цього Верховна Рада повернула у Конституцію положення політичної реформи 2004 року.
Україна обрала та відстояла парламентсько-президентську модель. Така історія. Але це не означає, що таким обов’язково буде і майбутнє. Війна демонструє життєву необхідність для України сильної влади, здатної діяти максимально швидко, жорстко і консолідовано.
Парламентська модель не завжди може забезпечити це. Я не виключаю, що після війни на нас чекають нові етапи політичної реформи, а отже – і нові зміни до Основного закону.
