PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android

Імітування розстрілу, тортури та психологічний тиск: історія політв’язня Вигівського

Росія досі утримує чимало українських політв’язнів. Батьки одного з них – Валентина Вигівського – в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV розказали історію свого сина.

Валентин Виговський

Нещодавно на батьківщину повернулось 35 українських в’язнів Кремля. За цим історичним моментом спостерігала вся країна.

Попри те, Росія досі утримує чимало українських бранців – за різними підрахунками, їх там більше 110.

Факти ICTV розкажуть історію одного з таких полонених, який вже шостий рік перебуває у російській колонії. Це історія 36-річного Валентина Вигівського.

Фото з сімейного архіву

У вересні 2014 року він поїхав у Сімферополь з волонтерських справ. За словами батьків, треба було передати кошти знайомій дівчині.

– Він зібрав грошей, повіз їй передати. А ця дівчина працювала в авіаційному КБ. Вони там всі були “під ковпаком”. Це був привід виманити його в Крим. І його там захопили, – розповідає батько, Петро Вигівський.

Вже ввечері, коли син не вийшов на зв’язок, стало зрозуміло – щось сталось. Але ані поліція, ані консульство інформації про зниклого чоловіка знайти не могли.

Тільки коли через місяць він вислав батькам лист з Лефортово, стало зрозуміло, що його заарештували.

Засудили Валентина до 11 років строгого режиму за “шпигунство”. Чоловіка піддавали тортурам, над ним знущались правоохоронці, але він не падає духом – пише рідним листи, займається спортом та читає книжки. У колонії навіть встиг опанувати психологію.

За шість років рідні отримали понад 140 листів від сина. Деякі навіть відцифрували. Але останні два місяці він мовчить.

– Коли він перші роки був у Лефортово, то писав багато аналітичних листів з приводу політики, економіки, соціального становища в Росії. Але потім його “попросили” це не робити. Тому він перестав, бо просто листи не доходили, – каже батько.

Петро розповідає, перші 10 місяців до сина навіть консула не допускали. Але тоді ж намагались і його заманити на територію Росії.

– Лист від сина прийшов, що йому треба привезти те, те і те. Почерк був схожий. Я б може і повірив спочатку, але він написав про ті предмети, якими не користується.

Отож батько так ні разу до Валентина і не з’їздив. На побаченнях були тільки мати та жінка.

Далі пряма мова матері, Галини Вигівської.

Про побачення з сином

Я в Москву приїжджала тричі. Один раз я не потрапила на побачення, а два рази я з ним бачилась. Вдруге я їздила з його дружиною.

На побачення потрапити місяцями не можуть. Я просила в секретаря дозвіл. Вона каже, через три дні тільки зателефонуйте, дізнаєтесь, які ви у черзі. Спочатку ж вони дозвіл дають, потім Лефортово вирішує, коли тобі зустрітись.

І тоді я просто почала просити. Бо коли ми приїхали, був сильний мороз. А жити у Москві три дні – накладно. Це і готелі, і харчування.

Хочеться ж йому більше привезти. Ми навіть коли чогось собі не можемо дозволити, а йому стараємось привезти. Як кажуть, “маленького раю” зробити у буцигарні.

І вона через 15 хвилин мені винесла дозвіл. Ми вийшли з суду, а невістка каже – Мамо, просіть ще у Лефортово. У вас так добре виходить.

А я відповідаю – Доцю, це не виходить. Я дійсно так хотіла його побачити, так щиро просила всією душею, що людина це відчула.

Про останню зустріч

Востаннє мені було дуже важко з ним прощатись. Я впала в депресію.

Він попросив – Мамо, не приїжджай більше, бо мені дуже складно.

Я пам’ятаю, як ми в коридорі обнімали один одного. Мені було шкода від нього відходити, і йому не хотілось мене відпускати.

Він постійно в останніх листах писав, наскільки без нас складно, як він сумує і йому хочеться бути з нами.

Навіть коли консул приїжджав востаннє, питав, може, йому продуктів привезти. Він сказав – Нічого не треба, я вже хочу додому.

Я дуже складно переживала, що сина під час останнього обміну не повернули додому. Якщо його не повернуть наступного разу, я не переживу.

Але вже коли почались розмови про наступний обмін, у мене була така радість. Я відчуваю, що він буде і дуже скоро.

Про стеження

Коли його карали, то закривали у вузеньку камеру. Тільки шафа, ліжко і туалет. Він примудрявся чіплятись за шафу і ліжко і віджиматись. І вони про це знали, бо все на камеру записували. Там все прослуховують, продивляються.

Коли ми були на побаченні, я попросила його написати про тортури. Він писав лист, а я помітила, що вікно у кімнаті не закривалось. Щось звідти стирчало. Зрозуміло, що якби я це зірвала, вони б одразу прийшли.

Я розуміла, що за нами стежать. Навіть перевдягатись ходила в лазню, бо нас усі бачать.

Потім цей лист відібрали. Просто зупинили, залізли у рюкзак і саме в той відділ, де лежала папка з документами. Тобто вони точно знали, куди я лист поклала.

Про тортури

Про тортури розповідав. Але, можна сказати, я витягувала з нього це.

Я побачила шрам у нього на голові. Коли запитала, він сказав – Та так, трішки покоцали. Але все зажило.

Він писав майже рік нам, що боліло все тіло. Писав, що це від ліжка, але то було від тортур.

Найстрашніше– як імітували розстріл. Годин п’ять везли за Москву.

Він розповідав – Коли вже прощався з цим світом, дуже боляче було, що я вже вас не побачу, не побачу, як виросте син. Мені не було страшно. Я їм сказав, щоб робили, що задумали. На коліна ставати не буду і просити, щоб залишили в живих теж не буду.

Вони не очікували, що він такий стійкий. Коли били, він терпів. Достойно переносив це все. Як би там не було, він мобілізував свої сили і тримався. Тоді він і почав тренувати своє тіло.

Ще розповідав, як два опери йому мішок на голову одягли і били. Не знаю, чим били, він подробиці мені не говорив. Але били від голови до ніг.

Читайте: Били струмом і не давали спати: Карпюк про тортури в ізоляторі РФ

Коли я запитала, чи боляче, він сказав – Спочатку дуже боляче, потім я вже нічого не відчував.

Про умови

Поки він в колонії сидить з 2016 року, у нього не було ні радіо, ні телевізора.

Коли ми були на побаченні, у нас був маленький плазмовий телевізор. І от я вночі просинаюсь, а він сидить і дивиться.

Я кажу – Синочку, лягай спати. А він відповідає – Мамо, поспати я і там зможу, а от подивитись телевізор для мене вже як з іншої планети.

В магазин його ведуть останнього через його статтю – шпигун. І він каже – Прихожу, майже нічого немає. Молочки немає.

Їм раніше можна було 8 тис. рублів використати в місяць. А оскільки зараз він в колонії сидить, там певні обмеження – йому дозволяється лише 5 тис. рублів. Це дуже мало, звичайно. Але він примудрявся сала декілька кілограм взяти, коли попадалось, щоб виживати.

Про їжу

Годують погано – все гірше і гірше. Особливо він це відчув після 2015 року, коли в Росії почалась криза. У 2016 році перед етапом дуже погано годували, але в колонії ще гірше.

Читайте: Всі воюють з усіма: Сенцов зробив висновки після повернення в Україну Сенцов готовий потиснути руку Путіну заради звільнення політв’язнів Звільнені моряки зібрали гроші для політв'язня Котова

Він навіть якось примудрився мені котлету рибну принести. Знаєте, що я вам скажу? Я, можливо, їла їжу несвіжу і погано приготовану. Але таке враження, що та котлета було з кишок, з тієї гіркої чорної пліви зроблена.

Про стосунки з сином

Він дуже не любить, коли я його жалію у листах. Він постійно говорить – Мамо, не треба цих соплей. Ти мене вибач, але не пиши про це.

А мені ж хочеться свої почуття до нього висловити. Але у нього серце розривається, і я розумію, з якої причини.

Більше дивіться у відеоінтервю:

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.
Завантаження...

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка