На матір спрямували зброю, а батька били прикладом: історії дітей, повернутих із ТОТ
Громадська організація Save Ukraine допомогла повернути з тимчасово окупованих територій України чергову групу дітей.
У кожного – тяжкі спогади про довгі три роки життя в окупації.
Історії родин із дітьми, яким вдалося виїхали з ТОТ
Олександр, який прийшов зустрічати свою дружину з молодшим сином, назвав це повернення справжнім порятунком, адже хлопцю за кілька місяців виповниться 18 років, тож його могли забрати до російської армії.
За його словами, син навчався онлайн і дуже рідко виходив з дому. Він не бачих їх обох понад три роки.
– Повернення кожної дитини – надскладний процес, а сьогодні нам вдалося повернути групу дітей. Це дуже важкі історії. Це маленька дитина, яка не бачила три роки маму, бо та була в полоні. Їй було тоді чотири. І вона не може зрозуміти, чому мами так довго не було в її житті. Ми бачили перші моменти, коли мама обійняла свою дитину, – розповів керівник Save Ukraine Микола Кулеба після прибуття автобуса із врятованими родинами.
Серед урятованих він назвав і хлопця-сироту, який вже отримав повістку в російську армію з числом, коли йому треба прийти.
– Це також діти наших військових або діти, які пройшли через всі випробування і тортури окупації. Ми хочемо подякувати кожному, хто нам у цьому допомагає, бо на сьогодні це вже 657 дітей, яких ми врятували з Росії, з окупованих територій. І 145 із них – це діти-сироти, – каже Кулеба.
Він наголосив, що ця війна триватиме, поки усі діти не будуть повернуті в Україну.
Роман, врятований хлопець, розповів, що якось прокинувся від того, що російські військові увірвалися до їхнього будинку, один із них почав хамити матері та спрямував на неї зброю.
– Батько хотів його вгамувати. Він його вдарив прикладом. Потім заходить до мене в кімнату, запитує: “До школи ходиш?” Я такий: “Ні”, – каже Роман, а далі йому довелося йти до їхньої школи, щоб не забрали до російського сиротинця.
У тій школі усі стіни завішані російськими прапорами та пропагандою, а серед предметів – підготовка до армії, тому доводилося на швидкість розбирати автомат, кидати гранати на дальність тощо.
За словами хлопця, тих, у кого високі показники, могли влітку відправити на навчання у військовий табір, де підготовка вже як у справжній армії, там побував його 14-річний товариш.
– Дітей не жаліли. Він розповідав, що інструкторами були вагнерівці і якийсь там герой Росії. Вони говорили, що це вам у житті знадобиться… будете батьківщину захищати, – розповів він.
А Зоя, яка приїхала з онукою, зізналася, що зайвий раз боялася вийти на вулицю, бо окупанти скрізь між будинками розставили замасковані гармати та кулемети.
Вона на власні очі бачила, як росіяни забирали їхніх знайомих, зокрема і молодих хлопців – били, надягали мішки на голови, а після цього вони просто зникали безслідно.
До будинку жінки якось теж увірвалися представники так званої влади, серед яких і колишній правохоронець, і погрожували зброєю.
– Чоловік його відштовхнув. Ну, і потім давай випитувати: а у вас хоч документи є, а де ваші діти, а чому вони не в школі? І безцеремонно пішов по кімнатах. Коли вони прийшли, діти ще спали, – згадала жінка той день.
Каже, що погрожували за тиждень забрати дітей, якщо не ходитимуть до школи.
– Донька злякалася. Знання у дітей – нуль повний, тому що, наприклад, трудове навчання веде сантехнік, вони його називають дядьком Женею. Вчитель математики навіть освіти не має, він капітан запасу, – розповідає Зоя.
За її словами, школа більше нагадує зону: за найменшу провину – пробігся, стрибнув – ставлять на облік.
– І щопонеділка в них розмови про головне, їм мізки промивають, що України не було і мови такої немає, що це російські землі. Приблизно те саме, що й по телевізору, – каже жінка.
Ще одна жінка з порятованою онукою – Оксана – зізналася, що було дуже страшно усі ці три роки окупації, жили одним днем.
Колись вона працювала на власному городі й несподівано почула поряд кулеметну чергу.
– Біля мене просвистіли кулі… Я впала на землю, лежала і боялась поворухнутися. Було так страшно, коли із будинку до мене вибігла старша онука. Це була така загроза для неї. Тому я кричала: “Не біжи, ховайся в будинку, не йди сюди”, – зі сльозами на очах згадує той день жінка.
А одного разу її дуже налякав гуркіт – це був танк, який стояв із дулом, повернутим у бік їхнього будинку.
Оксана каже, що попри страх вони переховували український прапор, який жінка сховала в речі й вивезла.
– Прапор сховала у нові шкарпетки, якими забивала дитячі кросівки, нібито я заповняю порожнину, щоб ніхто не подумав, що там може щось бути цінне, але там був прапор, – розповіла врятована з окупації жінка.
