Розуміння нової України, без Криму і Донбасу, стає звичним наприкінці 2015 року. Війна на сході України зупинена, але реінтеграція територій, підконтрольних сепаратистам, так і не відбулася.
Що далі?
В інтерв’ю Фактам своє бачення виклав директор Інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв.
Далі – текст від першої особи.
Ризики нового загострення конфлікту
Київ погано використовував перемир’я осені 2015 року. Замість сміливих кроків на реінтеграцію і нових переговорних позицій – затягування процесу, політичний популізм і боягузтво.
Разом з тим, восени суспільство почало виходити зі стану хронічної мобілізації. І в Україні, і в “ДНР” / “ЛНР” зокрема. Люди втомилися від війни і ненависті. Очевидним був запит на перетворення перемир’я в стійкий мир. Але це передбачало виразні політичні відповіді “як” (вибори, статус, економічний і правовий режими) і “коли”. Для сепаратистських режимів в “ДНР” / “ЛНР” і “партії війни” в Києві такі настрої були невигідні та навіть небезпечні. Тому що перемир’я і мир проявляли всю складність становища в економіці, соціальній та гуманітарній сферах. А головне – погрожували підривом довіри і делігитімазацією влади обох сторін.
Крім того, до середини осені 2015 самопроголошені влади в “ДНР” і “ЛНР” зіткнулися з несподіваним розвитком подій. В умовах реального перемир’я додому поступово почали повертатися переселенці. Багато з яких, можливо, і не стали прихильниками національної влади, але вони ставляться інакше до того, що відбувається на Донбасі. Виникли нові, незручні для сепаратистів настрої, які почали посилюватися.
Вплив і авторитет сепаратистів знижувався. Саме тому ми чули досить одіозні заяви з боку керівництва “ДНР”, в яких звучали оцінки і заклики ретельно розбиратися з тим, хто повертається.
Причини обурення сепаратистів очевидні. Люди бачать реальну ситуацію, стан економіки “республік”, якість влади і, відповідно, в “ДНР” та “ЛНР” почав проявлятися запит “треба жити по-іншому”.
З іншого боку, криза довіри до влади з усією очевидністю проявилася і в Україні в цілому. Корупційні скандали, нескінченни “ток-шоу” в політиці, декапіталізація бізнесу і криза реального сектору (якщо не вважати державне замовлення у ВПК), безрезультатні розмови про реформи без реальних реформ – все це лише посилювало розчарування людей у владі. Скільки б не рапортували політики про загальноукраїнські перемоги, вибори до місцевих органів влади продемонстрували низький рівень підтримки центральної влади.
Саме тому, на жаль, обидві сторони почали шукати варіанти для мобілізації. А мобілізує тільки нова загроза. Новою загрозою могла стати тільки нова криза і конфлікт. Так я пояснюю відмову від синхронних виборів у місцеве самоврядування, різке зростання диверсій, перестрілок, вибухи ЛЕПів (Крим) та безуспішний переговорний процес у Мінську.
Передумов для того, щоб повернутися до стану зими 2015 року, небагато. Сил і засобів накопичено стільки, що нове загострення закінчиться згубно для обох сторін.
Сьогоднішнє загострення, на жаль, може призвести до припинення мінського процесу і формування нової якісної ситуації. Мінськ-2 дискредитується. У владі досі домінує партія прихильників “малої України”. Це ті, для кого позбавлення від Донбасу є кращим виходом, аніж варіанти його реінтеграції. Більше того, знайдено також новий ідеологічний рецепт, що пояснює доцільність “малої України” – так званий “німецький сценарій”.
Суть зводиться до такого: з РФ і “ДНР” / “ЛНР” домовитися неможливо, конфлікт заморожується до моменту, поки люди самі не побажають об’єднатися в одну країну, як це було з ФРН і НДР.
Короткозорість сценарію очевидна: власне, допуск “двох Україн” дає в руки сепаратистів новий, сильний ідеологічний інструмент – боротися за об’єднану Україну з позицій “справжньої України” (про це свого часу вже заявляли і Плотницький, і сумновідомий Моторола).
Це також подарунок Москві, яка після банкрутства проекту “Новоросія” квапливо шукає варіант геополітичного й ідеологічного виходу із ситуації. І ось вам будь ласка – можливість конкуренції “двох Україн” за право вважатися правильною і справжньою.
Читайте: Посол Туреччини: Якщо Україні дозволять “відрізати” Донбас – проблеми не закінчаться
Те, що варіант позбавлення від Донбасу складний у реалізації – очевидно. Якби міжнародне співтовариство було готове до перегляду кордонів, сили війни в Україні давно б уже заявили, що Донбас нам не потрібен.
Донбас, Крим – це питання стабільності нехай уже кризового, але все ще звичного світового порядку. Його кордонів, міжнародного права. Допуск прецеденту, що так легко, через внутрішньо річний конфлікт, можна радикально переглянути кордони в регіоні, може призвести до ефекту доміно.
Хоча якби не позиція наших партнерів, напевно, Київ із задоволенням позбувся би від Донбасу ще рік тому. Апелюючи до жорстокості війни, агресії РФ, пасивності населення “ДНР” / “ЛНР” тощо.
Той факт, що міжнародне співтовариство підтримувало Київ і поставило умову “непорушність кордонів і національний діалог”, змусив шукати варіанти перечікування, затягування. Але шанси на нові варіанти компромісу або Києвом не використовувалися, або ігнорувалися. Адже реінтеграція припускає самозреченість, компроміси, здатність об’єднати миром, інноваційні рішення в адміністративно-територіальному устрої, здатність вигравати у Москви геокультурні війни, а в майбутньому – формування влади, здатної утримувати компроміс. Тому “заморозка”, “німецький варіант”, нова мобілізація виглядають куди привабливіше.
Нове самоврядування або “регіональні феод”?
Низька явка на місцевих виборах у 2015 році – особливий феномен. На відміну від минулих років, вибори до місцевих органів влади в 2015 році були очікувані і навіть трохи “перегріті” в плані надій та сподівань. Півторарічні обіцянки “глибокої реформи самоврядування”, реальної децентралізації, нових можливостей влади на місцях дуже обнадіювали людей. Але події другої половини року (тобто – напередодні виборів), падіння довіри до центральної влади, розчарування в економічній політиці і нездійснені очікування щодо нової ролі місцевої влади призвели до зворотнього. Тому низька явка на виборах, на мій погляд, – це активна позиція, своєрідний протест й готовність до протестних дій у майбутньому.
Разом з тим, враховуючи специфіку прийнятого закону про місцеві вибори, перемогу святкує місцева еліта, реальні господарі, “регіональна олігархія”, якщо хочете.
Місцеві еліти зіграли за запропонованими правилами (списки парламентських партій), але – вони самі фінансували ці вибори. Фактично місцева влада була “викуплена” регіональними елітами. А далі – ніхто нікому не винен.
Вже найближчим часом (бюджетний процес, майбутня децентралізація і перерозподіл відповідальності) регіональні еліти будуть змушені протиставити інтереси своїх регіонів і своїх виборців інтересам і політиці центру, виправдовуючись за високі ціни на ЖКГ, безробіття, низькі доходи бюджетників тощо. Ризик політичних відцентрових процесів тільки посилиться, а запит на обласні “порто франко” стане повсюдним.
Більш того, борючись за збереження довіри виборців у регіонах, місцеві еліти берегтимуть кожен голос і розраховують на те, що на хвилі кризи центральної влади саме вони визначатимуть кандидатури майбутніх переможців на округах в новий парламент. Такий ось початок “новоогаревщіни по-українськи”.
Кінець однополярного світу
Український конфлікт відбувається в рамках ще одного процесу – дуже швидкої трансформації однополярного світу. Останній навіть не встиг постаріти. Але вже зараз ми динамічно переходимо до багатополярного світу.
Глобальна криза увійшла у фазу геокультурних воєн, які лише “одягнені” в одяг і використовують інструменти геополітики – військові конфлікти, територіальні суперечки тощо. Головна війна – за соціальний капітал, вплив на нього, “переформатування” макрорегіонів в єдині геокультурні простори. Конкурують стратегії “паралельних глобалізацій” на регіональному рівні – вестернізація, європеїзація, “ісламський світ”, “русский мир”, “серединна імперія і новий шовковий шлях” тощо.
В умовах геокультурних воєн виникли й нові виклики, з якими поки не справляється жоден гравець. Ні глобальний, ні локальний.
– Низька ефективність колективних структур попередніх світопорядків – ООН, ОБСЄ, регіональні економічні союзи тощо.
– Наростає конфліктність при вирішенні суверенних економічних та ін. проблем, що супроводжуються громадянськими та міждержавними конфліктами, особливість яких – високий військово-технологічний рівень, з великою кількістю жертв, ризиком техногенних катастроф.
– Виникають пост-національні спільності і напівдержави як продукт стихійної геокультурної “глокалізації” – за регіональною, етнічною, релігійною ознаками. Їхня особливість – нестійкість в часі і висока залежність від зовнішнього управління.
– У міру наростання конфліктів розгортається нова глобальнвя гонка озброєнь з новою особливістю – мілітаризацією товариств, некотрольоване розповсюдженням зброї. Одночасно виникає ризик швидкої легалізації та розширення клубу ядерних і ракетно-ядерних держав, які обґрунтовуватимуть своє право на цей статус і визнання саме високим рівнем нових загроз національній безпеці.
– Міграційна криза, як у національних, так і в транснаціональних масштабах. Глобалізація створила можливості, війни і конфлікт каталізували цей процес та зробили його масовим і слабо контрольованим.
– В умовах геокультурної війни – реакцією стає відродження націоналізму, гальмування регіональної економічної інтеграції.
Цей перелік загроз прямо пов’язаний і відображений в Україні.
Попри нерозвиненість економіки, проте зберігаючи геополітичну вагу, потужні мілітарні ресурси, РФ опинилася форвардом цього процесу. Більше того, лідери РФ ніби взяли на себе місію утвердження багатополярності. Хоча, за великим рахунком, багато країн, які реально претендують на роль нових полюсів, не тільки з цікавістю спостерігають за РФ, але навіть їй підіграють. Вони висунули Росію вперед і користуються її грою.
Росія своїми провалами, в тому числі українським та майбутнім сирійським, демонструє, що боротьба за багатополярність почалася.
Провал “Русского мира”
20 століття закінчилося динамічною макрорегіональною інтеграцією (ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР, АТЕС тощо). Лідер цього процесу – ЄС. Але процес прагматичного зближення за макрорегіональним принципом дуже швидко перейшов у фазу геокультурного об’єднання або формування культурних світів впливу.
Крайній прояв цих процесів – Близький Схід, де виникла Ісламська держава. ІД стала найбільш радикальною формою прояву боротьби за геокультурну інтеграцію. Грубе порівняння, але приблизно таку ж роль у світі молодого капіталізму зіграла селянсько-пролетарська революція у Російській імперії. Вона пройшла жорстоко, звалилася в більшовизм і тоталітаризм, але проявила загальну тенденцію тодішньої імперіалістичної кризи. Який потім завершився, скажімо так, дуже серйозними змінами в світі капіталістичної системи.
Новий ісламський світ справді намагається протиставити глобалізації свої практики в економіці, інституційні, включаючи інститут сім’ї та закінчуючи інститутом права. Але ІД проявила крайню форму твердження інших порядків. І боротьба з ІД – це боротьба за вектор, характер майбутнього ісламського світу як геокультурного цілого.
Чому це важливо для нас. Тому що Україна опинилася частиною великої боротьби. Згадаймо, що нав’язувала Росія Україні, коли ми проходили пікову фазу кризи державності, – “Русский мир” і навіть була спроба реалізувати проект “Новоросія”. Це теж виходить далеко за рамки звичних нам геополітичних побудов “переділу територій”.
РФ у боротьбі за право бути новим полюсом шукала не просто території впливу (часто саме так трактують анексію Криму). Вона боролася за стратегічні соціальні ресурси впливу, пропонуючи їм свою культурну стратегію майбутнього.
Той факт, що “Русский мир” виявився малоефективним в Україні, проект “Новоросія” провалився, а “ДНР” і “ЛНР” звалюються в піратські напівдержави – проблема ефективності стратегії РФ. А точніше – її неадекватності.
Українська кампанія для Росії провалюється. І провалюється вона зовсім не тому, що не досягнуті завдання військово-політичного контролю або щось не вийшло в тому чи іншому квадраті військових дій на Донбасі. Перш за все, провалився нав’язаний проект – розкол країни на Україну та “Новоросію”. І цього не сталося з внутрішніх причин. Ніякими сирійськими діями провал не розмінюється.
Після провалу “Новоросії” проблема “ДНР” і “ЛНР” для Кремля – головний біль. Не важливо, чи будуть “республіки” існувати як окремі держави або пройде переговорний процес всередині України.
Провал на Донбасі дискредитував ефективність ідеології “Русского мира” і породив ризики для Росії “позаросійского націоналізму”. Недарма низка російських націоналістів почали критикувати Путіна саме за його недієздатність. Цього не було ще кілька років тому.
Напевно, багатополярний світ – майбутнє 21 століття. Але не факт, що Росія, борючись за звання одного з полюсів, таки ним стане. Провал проекту “Русского мира” тому свідчення. Обраний Росією шлях неефективний. Багато урядів впливових, швидкозростаючих держав, що претендують на роль лідерів у своїх регіонах, розглядають дії Росії як великий експеримент. У якому апробуються інструменти, способи, форми впливу і боротьби за свій інтерес в умовах багатополярності. Враховуються успіхи та невдачі.
Росія – піддослідний кролик у цій грі. Багатьох влаштовує те, що на амбіціях Росії вчаться. Фактор ядерного стримування в нових умовах працює чи ні? І навпаки – якщо в цих умовах виправдати свої амбіції безпекою і набути статус ядерної держави (навіть якщо він не буде визнаний) – це можливо чи ні?
Жорстокий експеримент з підлітково-імперською політикою Росії – лабораторний досвід, за який в тому числі розплачується і Україна.
Донбас: втрата назавжди або реінтеграція?
Проблеми України потрібно розглядати в цій же площині. Не вироблена політика “Українського світу” як частини європейського світу. Відсутні інструменти реалізації цієї політики призводить до того, що якраз проблему Донбасу в Україні розглядають як проблему геополітичну, того самого 19 століття. У дискурсі наших політиків і політологів частіше звучала проблема кордону (“повернути кордон”, “повернути ресурси”), і тільки останнім часом вони починають говорити те, з чого потрібно було починати – боротися треба за людей, за їхню свідомість.
Український національний проект відбудеться тільки за однієї умови – якщо буде запропонована загальна соціокультурна платформа майбутнього, на основі національного діалогу і зустрічної інтеграції.
Багато українців досі не розуміють, якими ми будемо в майбутньому, якщо залишимося разом. Криза перспективи призводить до того, що для багатьох правлячих груп здається простіше і легше позбутися територій.
Спроба знайти формулу миру тільки в рамках політичних консультацій Мінська-2 неефективна. Мінський процес все більше стає недієвим, адже задекларовані домовленості неможливо реалізувати без інших практик.
Чи означає це, що Донбас незворотно втрачено? Виникає такий ризик. Але його можна перебороти.
За всієї фейковості “ДНР” і “ЛНР”, життя триває. Хочемо ми того чи ні, там будуть розвиватися інститути містечкової державності. Якою вона буде і як відбуватиметься ротація в системі управління, зараз сказати складно. Але життя не зупиниш. Донбас – це не село, в якому немає з кого обирати. Місцеві еліти шукатимуть способи виживання і самоорганізації.
Яким шляхом сформувати склад центральної влади, яка була б ефективнішою і здатною проводити політику діалогу та толерантності, це буде вирішуватися в найближчі місяці. Або влада проведе самореформу і використає інноваційні кроки по об’єднанню країни, навіть ціною втрати політичних постів; або, рано чи пізно, на цю нескінченну кризу відреагує суспільство.
Ризики політичної кризи і розпаду держави зберігаються. Тим більше, по завершенні осені 2015 року, ми маємо незворотні процеси по втраті Криму. Я не знаю, хто і чому підірвав ЛЕПи, але більшого подарунка Москві складно придумати. Якщо хтось хотів переконати кримчан, що з Україною неможливо співпрацювати і в Україні ніхто не чекає повернення півострова, ці аргументи отримані.
Читайте: Україна не прогодує 40 млн населення: 4 сценарії для економіки
4 формати переговорів на шляху до інтеграції Донбасу
Шанс переграти Росію за допомогою такої ж агресивної політики “Українського світу” є, але ми критично втрачаємо час. Ми пережили занадто інтенсивний і жорстокий конфлікт. Люди в його умовах змінюються. Для багатьох жителів Донбасу і Криму ситуація стала аргументом слабкості держави, її нетолерантності. Для того, щоб успішно реалізувати політику реінтеграції, потрібні не тільки заходи з перезавантаження складу національного політикуму, але потрібно як мінімум утримувати чотири формати:
1. Активну підтримку України міжнародними партнерами. Нам справді потрібен Будапештський формат +. Повернення до переговорів з країнами-гарантами нашої незалежності, плюс участь ЄС, ООН, ОБСЄ.
2. Безсумнівно, нам потрібне зміцнення Мінського формату. Якщо вже провалюється мінський формат у вигляді уповноважених робочих груп, я б його посилив за рахунок включення депутатського корпусу. Потрібно підвищення легітимності і впливовості учасників переговорного процесу.
3. Потрібен двосторонній формат переговорів Україна – Росія. У нас не тільки сурогатна війна, але й сурогатна торгівля, кордон. Як зрозуміти, наприклад, прагнення Києва блокувати “Північний потік-2”? Ми продовжуємо заробляти на транзиті? Тоді треба відкрито ставити питання про новий режим торгівлі, охопити весь спектр питань, навіть в умовах конфлікту. Або ж Київ готовий визнати стан війни – але тоді він повинен отримати на це згоду спільноти, прийняти дипломатичні, торгові, візові заходи.
Очевидно одне: наші західні партнери не допускають навіть можливості відкритого конфлікту з РФ, проводять політику “стримування” і коректують події буквально по місяцях (санкції), вимагаючи від Києва ефективних переговорів, ефективних переговорних позицій і внутрішнього національного діалогу та компромісу. “Грати в темну” в 2016 році ні США, ні ЄС не будуть. І часу – від сили півроку.
Потрібно чесно зізнатися, що без легальних консультацій бодай на рівні урядів України та РФ вийти з глухого кута неможливо. А, за великим рахунком, це відповідальність і обов’язок глав держав.
Дивна телевізійна війна свідомостей призвела до того, що люди не можуть виробити мову навіть прагматичних переговорів.
Якою мовою говорити з Москвою? “Сам фашист!”. Або мовою “хто більший слов’янин”? Якщо ми хочемо жити зі стабільною кордоном в наступне десятиліття і хоч якимись врегульованими відносинами, для цього потрібен двосторонній переговорний формат. Як би важко не було зробити цей крок.
4. Потрібен внутрішньонаціональний формат переговорів, у якому брали би участь державна влада на місцях, самоврядування і сепаратисти. Неможливо виходити з конфліктів, не маючи легальних контактів. Умовно назвав би цей формат “маріупольським”.
Читайте: Чорновіл: Найбільша тупість Верховної Ради – це Парасюк
Ці чотири формати можливі, коли якісно зміниться національна політика. У багатьох країнах, які переживали внутрішні конфлікти і зовнішні агресії, навіть найрадикальніші політичні сили знаходили сили, мудрість і бажання домовлятися, коли на кону стояла доля країни. У наших умовах, відчуття, що в кораблі величезна діра, а команда з’ясовує, кому на сніданок не дісталася яєчня. Не те що не смішно, це знущання над країною.
Якби ми провели зараз соціологічне дослідження, напевно, частина українців так і не відповіли б, що робити з Донбасом. Частина була б проти його повернення, а частина – за. Питання в тому, яку позицію на погляд політиків, у яких важелі управління, вони вважають прогресивною. Можна зайняти позицію тих, хто не знає. І чекати. Може, Захід допоможе; може, саме розсмокчеться, головне – щоб не стріляли… Але політик зобов’язаний робити вибір, який створює майбутнє, а не закриває його.
Дуже важливі нові чіткі переговорні позиції. Наприклад, автономії замість республік. Деінтернаціоналізація конфлікту з двох сторін – і гарантії амністії учасникам, крім тих, хто в результаті розслідування буде визнаний військовим злочинцем.
Загальнонаціональне законодавство для виборів – і визначення сфери компетенції автономій.
Фіксація кордонів автономних областей – і адміністративна реорганізація територій, непідконтрольних сепаратистам.
Мажоритарна модель виборів – висунення від партій та громадських організацій, зареєстрованих в Україні.
Спільне патрулювання кордону з участю третьої сторони – ОБСЄ.
Жорсткий контроль за важким озброєнням (майданчики, ОБСЄ), програма демілітаризації регіону, утилізації техніки. Це лише робочий перелік.
Важлива і економічна складова. Повинно запрацювати державне агентство з відновлення Донбасу. На першому етапі – і це буде символічно – він повинен розпоряджатися коштами в обсязі надходжень від підприємств і компаній, що працюють в цьому регіоні. Підрядники на виконання робіт – національні компанії “Укренерго”, “Укрзалізниця”, інші. Договору з муніципалітетами на роботи з відновлення комунальної власності.
Тільки такий механізм поверне довіру до держави як внутрішніх інвесторів, так і зовнішніх кредиторів. Не треба живити себе ілюзією, що в Україну хлинуть мільярди допомоги. З тими корупційними, військовими та економічними ризиками, які є зараз, з репутаційними проблемами – максимум, на що можна розраховувати, це на кредити компаніям, що мають бізнес на Донбасі. Та й то, найімовірніше, з вимогою державних гарантій.
Але якщо крок за кроком відновлювати довіру населення, створити дієвий механізм державних капіталовкладень і кредитування, можна через рік-півтора розраховувати і на зовнішню підтримку.
Ми не маємо право допустити чергової кривавої війни. Ми не маємо права втратити український Донбас. Ми не маємо право на “дві України” хоч по німецькому, хоч по корейському варіанту. Тому що на кону буде доля всього українського проекту вже в найближчий рік.
Спілкувався Ростислав Буняк.
Фото: podrobnosti.ua, obektivka.in.ua
