Всі говорили про 18 лютого, як зараз про війну. Історії майданівців 8 років потому
Майдан для Івана Пішти розпочався 21 листопада. У той час він був викладачем, тож намагався поєднати і чергування на головній площі столиці, і викладання. Іноді з нічного Майдану ішов прямо на роботу. Каже, траплялися різні історії, але одна з них яскраво ілюструє той період.
– Ми були вдома. Посеред ночі розбудив телефонний дзвінок, йшлося про те, що зараз, найімовірніше, буде штурм. Ми терміново зібралися, вийшли з хати. Ішли тривалий час пішки, і тут зупинився Lexus, чорний. Я був здивований, бо це була людина високого статусу, може, депутат. Чоловік нас підвіз до Михайлівської площі, і ми якраз застали момент, коли набат був… Я запам’ятав його слова: “Нічого не бійтеся. Правда на вашому боці, все буде добре, ці слова врізалися в пам’ять”.
Іван Пішта добре пам’ятає пожежу в Будинку профспілок. Це сталося в ніч із 18 на 19 січня. Тоді в будівлі була і його дружина, волонтерка.
– Вже зі сцени почали кричати, що Будинок профспілок горить, я повертаю голову – бачу з вікон уже йде дим, видно язики полум’я, в тому кіпіші я біжу туди в пошуках своєї дружини. Тоді в “профспілках” багато чого було: і кухня, і склади, і медпункт. Я почав її шукати. Але це була така цікава мить насправді: як і зараз – хтось панікує, а хтось виключно конструктивно робить свою роботу. Люди деякі вже з вікон вилазили, а на кухні ще бутерброди робили, я знайшов свою дружину, – говорить чоловік.
З гасінням будівля виникли проблеми.
– Ми вийшли з Будинку профспілок, під’їхала пожежна машина. Одна машина приїхала і поїхала, бо не було води, інша машина дуже “в натяжечку” це все робила. Дехто з людей застряг фактично на верхніх поверхах, не міг спуститися донизу. Мій знайомий Ярослав виліз з вікна. Якщо пригадуєте, на фасаді був величезний екран. Він по цьому екрану спустився донизу на очах у всього Майдану. Потім внизу його ловили. І не тільки він один, когось на простирадло ловили, хтось просто так стрибав, – розповідає Іван Пішта.
А момент розстрілів на Майдані Іван згадує з тремтінням у голосі.
– Я був біля готелю Козацький, і фактично навпроти McDonald’s, і там була велика кількість вбитих, тоді, коли я прийшов, було людей 10, вони були прикриті прапорами… Ми тіла вантажили на пікап, і хлопці вже відвозили до Михайлівського собору, але, на жаль, ми їх вантажили, а їх лише збільшувалося, – згадує Іван.
Микола Голіков із Калуша прибув на Майдан у грудні. Одразу записався в Третю сотню. Вже потім після Майдану він піде добровольцем на війну і навіть потрапить у полон. А поки що згадує, щ0 було 18 лютого.
– Всі говорили про 18-те число, як зараз про війну, що 18-го має щось статися. І от 18-го вишикувалися всі і колонами рушили до Маріїнського парку. Настрій був в усіх нормальний. Стояли всі спокійно, а от 50 чоловік неспокійно, і з їхнього боку почалися якісь провокації. Пішло в хід каміння, бруківка, все як завжди, я відтягнув якусь жінку… Далі була метушня, ніхто нічого не розумів, всі біжать, всі кричать. Я став свідком картини, як 10 людей б’ють звичайного “вевешника” (боєць внутрішніх військ, – Ред.), я почав його витягувати, – згадує учасник революції.
За його словами, потім усі відійшли один від одного метрів на 20 і просто стояли.
– Потім настало затишшя. Але в повітрі відчувалося, що наче щось сталося. Після того зв’язок почав масово лягати… І нас, виходить, беруть в кільце. Першими дуже швидко ішли “беркутівці” зі своєю зброєю, мене поранили в ногу гумовою кулею… Бачте, вони спочатку ішли від менш трагічного до більш трагічного, пробували кийками, гранатами людей задушити, а вже як не вийшло – пішли зброєю, – згадує Микола Голіков.
За три лютневі дні з 18 до 20 числа загинуло найбільше майданівців. 20 лютого серед тих, кого розстріляли, був і 19-річний Устим Голоднюк. Згодом Герой України. Посмертно. Мріяв бути військовим, мав загострене почуття справедливості, розповідає учасник Революції гідності Володимир Голоднюк, батько Устима.
– Фактично, коли син поїхав, він навіть не запитав дозволу. Він був студентом, навчався. Студентський такий максималізм. Він був дуже обурений, що не підписали асоціацію, і 23 листопада поїхали всі на Майдан. І я дізнався тільки інтуїтивно, відчув, зателефонував. Зателефонував і кажу: “Сину, ти що, в Києві?”. Серце щось відчувало. Кажу: “Їдь додому”. Він відповів: “Тату, та в мене на завтра квиток”. Дитина відчувала совковість таку в соціумі, і, звісно, хотіла в Європу. І це правильне рішення. Абсолютно я підтримував в цьому випадку. Звичайно, я дуже переживав. Я тоді якраз зателефонував друзям студентським, які живуть в Києві і зробив скрін фотографії, щоб показати, бо вони його обличчя не знали. Кажу, знайдіть його у Михайлівському і відправте додому, – згадує батько Устима Володимир Голоднюк.
Того разу сина вдалося повернути.
– Днів зо три він побув вдома і знову поїхав на Майдан. Я приїжджав кілька разів на Майдан, я тоді працював, був державним службовцем. Пригадую, це був такий тиск. Нікого не відпустили, тому ми у вихідні лише могли. Під чужими прізвищами записувалися, коли їхали автобуси. Я приїжджав кілька разів до нього. Пам’ятаю, як він мене знайомив з друзями, – розповідає батько.
З 18 до 20 лютого розвивалося все дуже напружено для всіх і для них обох.
– Це був жахливий день. Ви знаєте, я побачив по телебаченню 18-го ці події, які відбувалися в Маріїнському парку, і я знав, що він додому не поїде. І я підсвідомо думав, може, я поїду його заберу. Так мені чогось вірилося, що я його приїду заберу. Але ми дуже довго добиралися, тому що вже стояли блокпости, нас затримували, не розуміли, чи це “тітушки”, чи ні. А ми ще везли з собою держаки від сокир, думали, що будемо оборонятися ними чи що. І нам ще підгрузили по дорозі кілька ящиків з пляшками для коктейлів Молотова. Тобто ми знали, куди їдемо. Ми бачили, що там робиться, – ділиться чоловік.
Про загибель свого сина Володимир дізнався фактично з третіх рук.
– Ми зустрілися з Устимом опівночі – о пів на першу ночі навпроти входу до КМДА. І це було наше останнє побачення. Він одразу сказав: “Тату, я тебе прошу, я нікуди не поїду, і не починай цієї розмови”. Я зрозумів, що в мене вибору нема, я мушу лишатися…Вже потім більше трубки він не брав… Якийсь такий сумбур був, але йшли в наступ. І я тоді телефонував, він вже трубки не брав. Ну, знаєте, якесь таке відчуття було тривоги в душі, але я його гнав від себе. Хоча бачив, несли поранених. Але вже потім на відео я побачив, в той момент, як ми носили мішки, Устима вже несли… Десь близько 11 години, це вже через дві години після загибелі, мені вже зателефонували з дому і сказали: “Устим біля тебе?”. Я кажу, що ні. Кажуть, шукай, бо в новинах йде стрічка, що загинув збаражанин. Там писали, що Устим Голоднюк… Я зрозумів вже, що Устима немає, – ділиться чоловік.
Йому довелося довго шукати сина.
– Довго шукали, правда… Тіла відносили і в КМДА, і до архангела Михаїла, і в Михайлівський. Я кругом бігав, ті простирадла підіймав, покривала. Важко це все було. Знову ж таки, мені подзвонили зі Збаража, що він лежить в готелі “Україна”. І вже тоді сили залишили мене, віднялися ноги, не міг вже переставляти абсолютно, то друзі мене попід руки…, – розповідає Володимир Голоднюк.
Від початку і до кінця пліч-о-пліч з усіма мітингувальниками були волонтери, які годували, лікували, оперували учасників.
– Перший раз я прийшла 21 листопада. Якась жіночка прийшла з маленьким термосом чаю, а я подумала, що це можна масштабувати. Оскільки я була пов’язана з ресторанним бізнесом, ми організували доставку гарячого чаю, ми привозили в великих термосах, чай ми заварювали у відрах, гарячу воду нам давали ресторани – і круті, й не круті – всі відгукувалися. Потім небайдужі люди почали привозити електрогенератори. Ми в тому наметі стояли з 14 грудня до 18-19 лютого, два місяці стояли тут. А коли почалися розстріли, ми почали все піднімати наверх, тому що хто вижив, хто приходив, їх теж треба було зігрівати, поїти, надавати першу медичну допомогу. І тоді Михайлівський вдруге прихистив майданівців, – згадує тоді волонтерка Оксана Лабунська.
Революція гідності змінила життя всіх учасників. Та ніхто з них ні про що не шкодує. Навіть батько Устима Голоднюка, ковтаючи сльози, каже, що все було недарма.
– Я багато разів, мільйони, ставив це питання, ні, не дарма. Мені шкода, що це моя дитина. Але не дарма, тому що Україна змінюється. Зміни відбуваються в головах людей, і це важливо. Але шкода що, щоб люди зрозуміли, вони повинні пережити якусь трагедію. Тому Україна платить дуже велику ціну. І мені дуже боляче інколи буває, що є люди, які цього не розуміють, – каже Володимир Голоднюк.
Його підтримує і волонтерка.
– Якщо взяти глобально і подивитися на цю точку кипіння, яка відбулася… Бульбашки вилетіли з каструлі, але це запустило дуже багато трансформацій, особистісних, політичних. Тільки нам хочеться тут і зараз, але треба час. Передусім мені здається, що більше свободи слова, – коментує Оксана Лабунська.
Такої думки дотримується й Іван Пішта.
– Для того, щоб сказати, що це недарма, можу навести багато прикладів за останні роки навіть. Перший випадок – це та ж Росія, де буквально нещодавно з’явився пост у Facebook, що школяра ув’язнили на п’ять років, бо він підірвав будівлю ФСБ у грі комп’ютерній. Другий випадок – Білорусь. 21 листопада, коли в нас була річниця, я звернув увагу на такий момент: біля Поштампу невеличка групка активістів вийшла сюди, на нашу площу зі своїми прапорами. Білоруси протестують в Україні, бо вони не можуть цього зробити в Білорусі, розумієте? – підсумовує чоловік.
