Без мільйонів українців перемога була б неможливою: історик про внесок України у перемогу над нацизмом у Другій світовій
Увесь цивілізований світ зі скорботою, шаною до загиблих відзначає День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні і воліє, аби трагедія, у якій загинуло дві третини людства, більше ніколи не повторилася. Водночас Росія десятиліттями перетворює цей день на самовихваляння та брязкання зброєю на парадах перед усім світом.
Перемогу над нацизмом у 1945 році РФ, як наступниця СРСР, на десятиліття закріпила лише за собою, зумисне намагаючись стерти навіть найменший внесок України чи інших держав у повалення Гітлера.
Факти ICTV поспілкувалися з істориком Олександром Палієм про реальний внесок України та українців у перемогу у 1945-му.
– Олександре, наскільки чисельною була участь українців у Другій світовій? Чи справді, як вихваляється Кремль та пропагандисти, їм би вдалося перемогти навіть самотужки, без України?
– Роль України у Другій світовій війні, а відповідно і у перемозі – колосальна. Без України Німеччина перемогла б вже восени або взимку 1941-го, максимум – на початку 1942-го.
На фронтах Другої світової було до 7 млн українців. З них половина загинула, дуже багато було поранених. Загальні втрати українського населення разом з військовими та цивільними сягали щонайменше 7 млн людей.
Без цих 7 млн перемога Радянського Союзу і всієї антигітлерівської коаліції була б просто неможлива. Війна б закінчилася зовсім інакше й у значно коротші терміни. Україна була повністю окупована. Незважаючи на те, що Радянський Союз перед війною розповідав казочки, як “ударом мощным на чужой территории” всіх переможе, насправді він тікав дуже далеко.
– Попри відверту ненависть до українців, радянська влада таки нагородила багатьох вищими нагородами.
– У СРСР найвища нагорода для військових – герой Радянського Союзу. Серед українців нагороджених такою відзнакою було 2 тис., тобто пропорція дуже вагома.
Її Радянський Союз не міг не допустити, тому що в тих арміях, які спочатку оборонялися, а потім наступали у 44-45 роках, дуже часто половина усього складу, особливо рядових та молодших офіцерів, була українцями.
І взагалі це стандартна ситуація, коли серед солдатів і молодших офіцерів переважали українці, а серед старших офіцерів – росіяни. Серед маршалів також траплялися українці, але на загал Сталін намагався відстороняти їх подалі, репресував часто, частіше, ніж росіян. Він був дуже чутливим до національного питання, в нього були параної, він ненавидів окремі нації і знищував їх. І українці були однією з таких націй.
– На початку війни радянська армія майже не проводила оборонних боїв, нацисти буквально одразу окупували території. Чому так сталося?
– Спочатку це був повний провал радянської армії. Вони оцими “шапкозакидальницькими” настроями нічого не досягли. Радянські війська зустрілися з достатньо сильними німецькими, які були вищі десь на пів голови, хоча в чисельності значно меншими.
Армія СРСР була фактично втрачена за перші пів року, солдати були або вбиті, або у полоні. Дуже-дуже мало було людей, які воювали з червня 1941-го і до перемоги.
Ще один цікавий момент – попри те, що вся територія України була окупована, Німеччині не вдалося мобілізувати велику кількість колаборантів з-поміж українців. Їх у нас на таку територію було значно менше, ніж в Росії, де були окуповані лише окремі західні райони.
В західній частині Росії була така собі “Локотська республіка”, окупована нацистами. Так-от там колаборантами було абсолютно все населення. В Україні схожого нічого не було.
– Де тоді радянська армія знаходила сили для наступальних боїв?
– Радянський Союз, коли наступав, проводив масову мобілізацію, так само як зараз в ОРДЛО. Виловлювали всіх поголовно: чи 15, чи 16 років не дивилися. Давали в руки іноді каменюки, іноді цеглини, щоб під час наступу імітувати закидання гранатами німців.
Це була свідома політика, щоб винищити українське чоловіче населення. Цих людей називали “чорносвитниками”, бо вони були без форми, фактично цивільне населення, їх дуже багато набирали вже на звільнених територіях України.
Винятково на території України були створені так звані польові військкомати, де фактично забирали усіх і кидали в бій. Іноді абсолютно неозброєними, іноді рушницю давали якусь старовинну. Чоловіче покоління 24-23 років на території України було практично тотально знищено. Було близько 3% виживання після війни.
– Всією територією України війна прокотилася двічі: спочатку окупація, потім звільнення від нацистів. Руйнування у нас були чи не найбільшими – 700 міст, 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств.
– Основні руйнування міст були спричинені навіть не німцями. Підірваний Хрещатик, підірваний Дніпрогес, штурми міст 1943-44 років… Основні руйнування були завдані під час визволення від нацистів.
Радянський Союз на початку війни втікав дуже швидко і жодних оборонних боїв не вів, тобто вів, але вони не зачіпали інфраструктуру. Якщо ви подивитеся хроніку, як німці заїжджали в Київ, він був не дуже зруйнованим. Потім радянські диверсанти висадили в повітря центральну частину міста, Хрещатик.
– Внаслідок Другої світової війни Україна зазнала матеріальних втрат у понад 45% від збитків усього СРСР. Частину промисловості та майна евакуювали. Чи повернули хоч щось в Україну після 1945-го?
– Скільки було вивезено з України заводів – колосальна кількість… Більшість ніколи не повернулися в Україну, вони так і залишилися на території Росії, Казахстану. Звичайно, за заводами їхали і спеціалісти, більшість спеціалістів все-таки повернулися назад.
Але заводи, які вони будували, повернути назад було вже надзвичайно важко. Фактично промисловий потенціал України переносився на інші території і там залишався. І після війни повернення не відбувалося у більшості випадків.
