Ті були страшні, а ці в тисячу разів гірші. Жителі Бучі згадують нацизм і порівнюють його з новим явищем – рашизмом
Вони обоє пережили окупацію у Бучі. Йому 88. Їй – на шість років менше.
Петро Потапенко – дзвонар. Неоніла Романова співає у клиросі собору Святого Андрія Первозваного разом із дружиною Петра.
Цих просто добре знайомих людей пов’язує іще одне спільне горе. Вони обоє пам’ятають дві війни. Другу світову і нинішню, яку багато хто вважає третьою світовою, хоча формально вона такою не є.
Петро Теодосійович родом із Житомирщини. З 1941 до 1944 року вона була під окупацією німців. У області спалили найбільше в Україні сіл – аж 112. І попри це, порівнюючи росіян із нацистами, чоловік не приховує люті.
Нинішні загарбники страшніші, хоч і ті були не подарунок.
– Я тоді підлітком був. У селі жив, а село згоріло. І ми між двох вогнів: у селі – німці, а у лісі – партизани. Якщо хтось скаже, що я з партизанами дружу – німці спалять усе, щоби і духу не було. А якщо партизани дізнаються, що я з німцями спілкуюсь – теж не пожаліють. Жінці одній голову за таке відрубали, – згадує Петро Теодосійович.
То були жахливі часи. Та після двомісячної окупації Бучі чоловік каже: між одними окупантами та іншими – величезна різниця.
Німці жили у хаті його матері. Дітей не чіпали.
– Вони сиділи взимку у хатах. Дітям давали консерви, шоколади, цукерки. Мирних не чіпали. А ці жорстокі. Хоча нібито наші, слов’яни. Вони приходили до будинків постійно, по 9 людей, і вибивали скрізь двері. Люди ж позакривали і поїхали, так вони кувалдами і ломами виривали їх і заходили. Шукали зброю, – каже Петро Теодосійович.
Усі, хто жив під окупацією, умовно ділять росіян на поганих і ще гірших. Найменш шкідливі – ті, хто усе ламав, залякував, мародерив, але не вбивав. Одні такі жартівники прив’язали друга Петра Теодосійовича до танка і так тримали, доки той не визнав, що Україна сама себе обстрілює.
Були набагато гірші загарбники: ті, хто ґвалтував жінок та дітей або ж розстрілював людей просто за те, що не подобались.
Чоловік водить нас двориком у соборі Святого Андрія Первозваного. Нині тут пісок і свіжі тюльпани. До кінця квітня це було чи не найстрашніше місце на Київщині. Загалом, поки тривала окупація, росіяни вбили у містечку 420 цивільних.
Спочатку тіла просто лежали на землі. Потім їх закопували на території храму у братській могилі – у самих лише целофанових пакетах.
– Кожен третій загиблий на Київщині – саме з Бучі, – каже настоятель собору Святого Андрія Первозваного, отець Андрій Галавін. – Тут було сафарі: людей мучили, вбивали, застосовували тортури. Із того, що я чув, то за німців було краще.
Цю тезу підтверджує і Неоніла Романова. У рік перемоги їй виповнилося 5. Хоча тоді вона була дуже маленькою, та війну пам’ятає добре. Нацисти так само, як і новітні – рашисти – ховали техніку у людей у дворах. Неонілу від обстрілів рятували сестрички, які по черзі носили її на плечах до льоху.
– І тоді було погано. – каже жінка. – Але ці були у тисячу раз гірші. Таких жахів не було, ті німці, що стояли у нас, вони не усі були фашистського напряму. Один був дуже поганий – міг нас вдарити чоботом. Та навіть свої його не любили. Нам вони розказували, що у них теж вдома такі діти є.
Що найгірше – росіяни розстрілювали людей просто так. Неоніла Олександрівна як тепер пам’ятає жінку, яка дуже швидко кудись бігла, розмахуючи при цьому руками. Вона ледь встигла добігти до квартири, як росіяни відкрили по ній вогонь. Прострелили печінку. Вона загинула. Допомогти їй ніхто не міг. Люди змушені були просто ховатися, адже на них чекала б та сама доля.
– От сидить людина під під’їздом. Вони підходять, стріляють і убивають. Отак, нізащо. Людина навіть слова не промовила, – згадує жінка.
Тому усі мешканці Бучі найбільше чекають на новий День перемоги. Вони вірять, що він обов’язково настане. Поки ж посилено моляться Богові. На щастя після звільнення містечка їхній собор запрацював.
Фото: Ольга Чайко
