PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Анатолій Дністровий
Автор: Анатолій Дністровий

Адреналінове море

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Адреналінове море

Північні острівні широти Київського моря, де дніпровий та прип’ятський розливи сформували такий собі колишній козацький Великий луг, попри страх радіації, все більше привертають увагу рибалок, мис­ливців і туристів.

Утрьох сідаємо в катер о восьмій ранку на мисливсь­ко-рибальській базі поблизу села Сорокошичі. Михайло­вич, виконавчий директор бази, турботливо перепитує, чи не забули ехолот, чи вистачить бензину. Ми плануємо кинути якір на дніпровому фарватері, якраз де вливаєть­ся у Дніпро Прип’ять, і «пробити» кілька ям на наявність судака. Вчора кльову майже не було, але ми не втрачаємо оптимізму. Лише після обіду починає брати дрібний судак, якого ми турботливо відпускаємо один за одним у воду. Із заходом сонця кльов посилюється, і в мене несподівано бере щука, що заважила на 6,5 кг. На базу повертаємося втомлені й щасливі — у кожного по кілька достойних по­надкілограмових судаків і чотири симпатичні щуки: від 2 до 6,5 кг. Усю дітвору ми відпустили, бо візьмеш багато — яна базі скажуть: «Ну й хапуги ви, хлопці». До риби має бути спортивний, а не гастрономічний інтерес. «Мілюз­га» — сміється з нашого улову Михайлович, бо торік на тому самому місці підняли щуку вагою 12 кг.

Такими розповідями може поділитися будь-який рибалка, котрий відвідує північні широти Київського водосховища. Це чи не останні справді зариблені місця в Україні.

Про красу природи заток, загат, проток, каналів гирла Прип’яті писав ще Паустовський. Тому недарма протягом кількох століть поспіль (до аварії на ЧАЕС 1986-го) мешканці Києва любили проводити дозвілля саме в басейні поліського Дніпра. Особливо — поміж української інтелігенції 1970–1980-х славився сімейний відпочинок на Прип’яті дисидентів Василя Стуса, Михай­лини Коцюбинської, Генріха Дворка, Володимира Тель­нюка, Івана Калениченка. Острови, якими щедро всіяне гирло Прип’яті та північні широти моря, — унікальний лабіринт. Краса цих місцин могла би бути справжнім ма­теріалом для пера Фенімора Купера чи Ернеста Гемінґвея.

Пропливаючи катером на малому ходу біля «мате­рика» чи островів, спостерігаючи за покинутими сели­щами Чорнобильської зони, дуже часто можна поба­чити поміж порожніх хат виводок кабанів, диких кіз, лосів, які в цих знелюднених місцях почуваються у ціл­ковитій безпеці. Хоча з кожним роком їхній спокій усе більше порушують «любителі сафарі» з владних кабі­нетів, виїзди на полювання яких частішають.

Чорнобильське ноу-хау: vip-відпочинок

Упродовж останніх кількох років у Київському морі можна зустріти чимало vip-персон: від депутатів, міністрів і політиків до відомих спортсменів, артистів і співаків. У багатьох заможних людей виробився навіть особливий тип відпочинку: серед моря, на острові, так би мовити, на природі, якої зазвичай жахаються через радіацію. Не раз доводилося спостерігати за галасливими vip-компаніями від 30 до 100 осіб, які, всівшись за довжелезні дерев’яні столи, відзначали дні народження чи інші оказії. Щоб пе­ревезти таку братію, сервірування, обслугу, наїдки, питво, намети, тенти, музичну апаратуру, генератори та світло з «материка», треба чимало катерів і моторних човнів.

Взагалі про сервіс на Київському морі можна писати окрему статтю. На базах комфортні номери, сауни, бари за цінами нічим не поступаються тим, що на інших дніпро­вих берегах. Навіть ресторан є на білому кораблі, що стоїть у фарватері Дніпра, за яким, власне, і починається заборонена зона відчуження. Обслуговування та доброт­на їжа кращі, ніж у Києві. Український борщ, карафка оковитої, духмяна печеня — навряд чи знайдете рибал­ку, який утримався б від цієї спокуси під час своїх рей­дів. Дивлячись на купу відвідувачів у повній рибальській амуніції, ми жартуємо, що людей тут, як на Хрещатику.

Пригоди, випадковість, солідарність

Географія цього водного краю має чіткі назви, які знає лише посвячений: Підкова, Пральна дошка, Старий причал, Перші й Другі шворки, Перша, Друга і Третя ки­шені, Щуче озеро, Зламане дерево. Проте досвідчені ри­балки не радять виходити без навігаційних пристроїв, бо траплялися випадки, коли самотній човен міг заблукати.

«Їх немає вже чотири дні. Телефони мовчать. Ста­лося лихо», — непокояться на базі. В обід рибалки ка­жуть, що бачили самотній човен у відкритому Київсь­кому морі — нижче островів, туди заходять рідко. Рибальська база швидко оповіщає інші бази на обох бе­регах водосховища, а також рибінспекцію, МНСників, міліцію та військову частину «Десна», що неподалік моря. Зниклих шукають усі: від рибалок і мисливців до гелікоптерів державних структур. Одне мертве тіло знаходять зачепленим за верболіз малого острівця, а інше… «Він може сплисти через місяць аж під Люті­жем», — сумно скаже один із рибалок.

Причину смерті встановить міліція — це могли бути алкоголь, розбійний напад, висока хвиля, що ви­кинула з човна, або інший нещасний випадок, яких тут трапляється неймовірна кількість.

Про непрогнозовану небезпеку — коротка історія. Пізньої осені мій добрий приятель Сергій вийшов сам у море на своєму спортивному Buster-М із потужним двигуном Honda-50. Пропливаючи на повній швид­кості знайомими маршрутами, несподівано відчув різ­кий удар, від якого задню частину човна підкинуло, він пролетів над ним і шубовснув у воду. Гвинти на повній швидкості врізалися у здоровенну й міцну браконьєрсь­ку сітку. «Мені поталанило, що я зачепив рукою ручку двигуна, до якої прив’язаний на карабіні, й ненароком вимкнув її, — часто згадує Сергій. — Інакше гвинти могли мене порвати на шматки, наче м’ясорубка».

Дякувати Богові, човен, зробивши коло-друге, не­вдовзі затихає, але найважче для Сергія було попереду. Повна рибальська амуніція — важкі гумові боти, прогу­мовані штани, куртка на хутрі, теплий нижній комбіне­ зон і термобілизна — усе це швидко набирало холодню­щої води і тягло на дно. За хвилину борсання у воді +1°С тіло почало різко охолоджуватися. Сергій, тримаючись за металеву драбину біля двигуна, не міг підняти важ­ку ногу, щоб зробити бодай крок і видряпатися на борт. Під вечір почав пробивати легкий морозець, і він ледве тримав кермо, щоб доплисти до бази. Човен буквально вилетів на пісок. Його витягнули майже охололого й не­притомного. Потім близько години розтирали горілкою. Сергій проспав півтори доби як убитий. Тому рибалки готові помагати один одному в будь-якій ситуації — від незначної нестачі пального до екстремальних випадків.

Дальній кордон

Задля безпеки ми виходимо двома човнами. «На щуку, по заплавах?», — запитує місцевий юнак. «Ні, на Дальній кордон», що на рибальському слензі озна­чає — максимально далеко. Він заздрісно і захоплено дивиться, як ми складаємо наплічники, спінінги, ящи­ки з воблерами в човни. Нам закортіло порибалити як­найдалі від островів, у відкритому морі. Там клює риба справді «морських» розмірів — судак не менше ніж 2 кг, а інколи трапляються трофеї вагою до 5-6 кг.

Ранкове сонце, більш-менш спокійна гладь води і ясне небо не обіцяли нічого екстремального. Але під обід усе різко змінюється. Товща хмар спершу густі­шає, а потім важкою сіро-тьмяною брилою насувається на чисте небо, доки цілковито не накриває його аж за горизонт. І раптом за одну-дві хвилини зривається різ­кий вітер, не на жарт розбурхується море й хвиля раз по раз накриває наш катер. Видовище фантастичне — передня частина катера вже у бурі, а корма ще ні. Я простягаю руку в спінену, бурхливу, синьо-сіро-чорну стіну, і вона миттєво стає мокрою. Такого поділу ре­альності мені в житті ще не випадало бачити.

Інший човен, що рибалив від нас на відстані двадця­ти-тридцяти метрів, буквально на очах зникає в суціль­ній повітряно-водній бурхливій сірятині, в якій небо перемішалося з водоймою. Ми кричимо один одному, що треба прив’язатися до бортів і негайно повертатися. Бурхливі хвилі, що буквально підкидають човен, мов тріску, не дають можливості бачити прилади, тож на­магаємося плисти наосліп. Ми непокоїмося за наших сусідів на «Южанці», в якої значно нижчі борти, ніж у нашого Buster-М, переживаємо справжній і дикий острах, щоб їх, не дай Боже, не перекинуло.

Все обійшлося благополучно. Наші колеги оповіда­ли, як пережили бурю: один із них заліз під ніс човна, де лежать якір та лантухи для риби, і плакав-кричав там, як ненормальний, інший стоїчно тримав курс за ком­пасом до найближчого острова. Човни повернулися з Дальнього кордону.

Пограниччя

«Справжні командос» — зраділи ми, зустрівши од­ного дня білоруських прикордонників у камуфляжах на потужному швидкісному катері. Ми заблукали в од­ному з рукавів Дніпра на пограниччі Білорусі й Украї­ни і не знали, чим усе це невдовзі обернеться. Наші брати-слов’яни, бульбаші, безцеремонно взяли нас на абордаж, арештували, і потягнули із собою у глиб Біло­русі. У результаті наш човен і весь інвентар були ареш­товані, а нас змусили сплатити незначний як на нинішні ціни штраф.

Умовляння взяти хабаря у вигляді української горіл­ки чи грошей на білоруських прикордонників враження не справили, вони лиш іронічно вимагали від нас кви­танцію про сплату штрафу. Почалася дуже неприємна одіссея. Оскільки гривні ніде неможливо було поміняти на білоруські зайчики, довелося спершу їхати до Києва, міняти валюту, потім добиратися до Гомеля, платити штраф і лиш тоді повертатися в одне з прикордонних білоруських сіл, щоб забрати арештований плавзасіб.

Радіація та біогенез

«Чи ви подуріли, та вона ж у темряві світиться!» — вигукують наші приятелі, дізнавшись про рибальство на Київському морі. «Під твоїм під’їздом на Троєщині фонить удвічі більше», — жартома огризаємося в та­ких випадках.

Експерти різних країн зазначають, що на дні моря мі­ститься близько 500 млн тонн мулу з важкими металами та радіонуклідами. З власного досвіду знаю, що риба у Прип’яті, хоч як дивно, значно чистіша, ніж у Київсько­му морі, де здебільшого стояча вода. Це навіть підтверди­ли науковці, які здійснювали відповідні заміри. Але нові покоління білої (лящ, плотва, вобла) та хижої (щука, су­дак, окунь) риби значно менше заражені, ніж раніше.

Попри те, що основним шляхом міграції радіону­клідів за межі зони відчуження залишається стік Прип’яті (за підрахунками експертів 80–90%), дається взнаки ва­гома фільтрація води. Саме тому забруднення води багато в чому залежить від географічно-кліматичних умов.

Міграція радіонуклідів Прип’яттю збільшується у період повені, дощів і підтоплень радіоактивно забруд­неної території. Найбільші обсяги виносу, приміром, радіостронцію за межі зони відчуження — близько 10 ТБк (Тера Бекерель) — вчені зареєстрували під час повені 1999 року. Тому характер небезпеки Прип’яті є не сталим, а радше варіативним. За даними низки моніторингів щодо стану забруднення риби у Прип’яті, вміст радіонуклідів залежить від виду риби: найбіль­ший — у красноперці, сомі, щуці, лящі, а найменший — в окуні.

Якщо говорити про Київське водосховище, то в ньому значно частіше трапляються щуки й судаки з пухлинами та хворобливими наростами. Радіогеохіміки справедливо попереджають, що навіть плин 20 років після аварії не повинен засліплювати (мовляв, усе вже минулося), бо показники забруднення залишаються дуже високими.

Та якщо зважити на те, що київські стихійні базар­чики торгують рибою переважно звідти, то так званого захисту населення від підозрілої риби здебільшого немає.

Їсти чи не їсти

Філософське запитання — чи потрібно брати свій улов у широтах півночі нашого басейну Дніпра? Для екорибалок, звісно, це непристойно за будь-яких об­ставин, навіть якщо риба абсолютно чиста. Певна річ, готувати таку рибу — означає підвищувати свою схильність до застуд. Та якщо поглянути на наш серед­ньостатистичний супермаркет, то концентрація шкід­ливих речовин на його полицях часом значно більша, ніж радіонуклідів у рибі Прип’яті та Дніпра.

Інколи я беру свій улов, бо підходжу до цього по-філософському: як-не-як потрібно страждати зі своїм народом та природою своєї країни. Вдома я вики­даю голови й кістки риби, відрізаю плавці. По-перше, не вся риба однаково страшна, адже забруднення після аварії відбувалося не тотально, а плямоподібно. По-дру­ге, якщо за критерій брати забрудненість, то це буде по­казовим (хоча й за іншими показниками) щодо риби і в інших водосховищах Дніпра, де замість радіонуклідів можна знайти цинк та інші метали або ж елементи наф­топродуктів. Але з роками мене все більше приваблює саме полювання на рибу, ніж харчування. І перевагу я віддаю пошуку такої екзотичної та обережної риби, як клен і яз, яка ловиться на «ювелірні» надлегкі снасті класу ультра-лайт.

Мій біогенез (співучасть у природі) дуже простий. Свого часу європейські екологи-теоретики відмовилися від резервування так званих чистих фрагментів довкіл­ля, бо на практиці це призвело б до погіршення нечисто­го навколишнього середовища. Вони придумали низку програм так званої співінтеграції, в основі яких лежать принципово нові етичні та правові підходи. Адаптація та органічність, а не відчуження та ізоляція. Це передба­чає важливий процес відродження — навіть тоді, коли здається, що навколо «спустошена земля», якою лякав читачів у своїх поетичних візіях Томас Стернз Еліот.

Гадаю, такий важливий світоглядний момент здат­ний змінити наше ставлення і до Київського моря, і до Чорнобильської зони відчуження. Це наша земля, наша історія, яка триває, і ми є її активними учасниками. Треба зрозуміти, що там таке саме довкілля, як і всюди: у Київській, Чернігівській чи Житомирській області.

Літо. Мій сонний адреналін поволі оживає. Море кличе.

 

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка