PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Геннадій Молчанов
Автор: Геннадій Молчанов

Про собак і патріотів

Спецпроект I like Україна – більше тут.

Читайте: Брати Капранови, Тарасикова ніч

Читайте: Юрій Винничук, Ті, що стежать за нами

Читайте: Сергій Батурин, Естрадист

Читайте: Олексій Волков, Сеньор Робінзон, або за що я люблю Україну

Читайте: Вікторія Гранецька, Жінка з неба

Читайте: Любко Дереш, Імена. Лист Україні

ЧитайтеЯ ♥ Україну. Твір студента підготовчого факультету Амурадабхі Пахлаві

Читайте: Анатолій Дністровий, Адреналінове море

Читайте: Лариса Денисенко, Цивільні та цивілізовані

Читайте: Олена Захарченко, Йолка

Читайте: Маркіян Камиш, Ряска

Читайте: Макс Кідрук, Сюрприз

Читайте: Андрій Курков, Те, чого немає

Читайте: Володимир Лис, Труха

Читайте: Сашко Лірник, Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети

Читайте: Андрій Миронюк, Снайпер

Про собак і патріотів

Біля мене постійно ошиваються собаки. Майже місяць я їх навмисно не підгодовував, щоб позбутися зграї, що окупувала мій робочий простір. Та де там! Кілька днів намагався їх ганяти, але вони мені сказа­ли, що навіть з автоматом у руках я схожий на людину, яка хоче налякати їжака голим задом. Ну, назагал, щось таке сказали. Наразі я перетворився на їхнього году­вальника — тирю з «общака» тушонку і додаю її у те, що залишилось в каструлях від вечері. Утім, тирю — це якось звучно сказано, навряд чи хтось мені зробить за­уваження з цього приводу, та все одно якось незручно, бо тушонка — це стратегічний харч.

Отже, не мала баба клопоту — купила порося.

Під час «прильотів», уся зграя ховається в моїй хаті. Радості від цього малувато, бо у такі миті я й сам

* Геннадій Молчанов — мінометник 93-ї Окремої механізованої брига­ди, доброволець, позивний «Пегас»

© Геннадій Молчанов, 2016.291

прагну сховатися, але завжди опиняюся в кінці черги, яка буксує у вузенькому коридорчику. Затор створює сучка з позивним Бусоль. Вона окупувала місце біля мого ліжка і не лишила вибору, довелося постелити їй матрац. Так от, у час, коли вся зграя разом зі мною, як то кажуть, ломиться в хату, Бусоль навпаки — вибігає назовні, бо має особливу місію…

Це було би смішно, якби не було так сумно.

Бусоль

Собаці відірвало осколком лапу, коли, кинута на­призволяще, вона сиділа на шворці. Не беруся засуджу­вати чи виправдовувати її хазяїв, бо просто не володію інформацією щодо їхньої приналежності до українсь­кого чи бандитсько-терористично-москальського та­бору (тут навіть актив міста, який налічує не більше трьох людей, усієї правди не скаже). Можливо, на мо­мент евакуації вони й були проукраїнськи налаштовані, але евакуація — діло тонке, в якісь рамки її не вкладеш, це горе. Горе для людей, горе для всього живого…

Бусоль вижила, зализала рану. Кому, як не їй, зна­ти, що таке «прильот»?! Вона його чує задовго до того, як снаряд чи міна сягне цілі. Тому в момент загальної паніки, коли все живе намагається сховатись від оскол­ків у моїй хаті, Бусоль пробиває собі шлях на вулицю, щоб попередити все живе про біду, про горе, яке чекає на кожного, хто не заховався. Серйозно. Міни рвуть­ся, осколки січуть усе, що трапиться на їхньому шляху, а Бусоль бігає подвір’ям на своїх трьох лапах і волає: «Ховайся, хто може!». До речі, саме тому їй і дали та­кий позивний, бо артилерійські пристрої спостережен­ня теж мають три ноги і звуться бусолями.

Вона обрала мене за хазяїна. Не знаю, що зазвичай роблять у таких випадках. Натомість знаю, що мушу зробити особисто я. По закінченні бойових дій маю забрати її з собою. Власне, це питання вже вирішене, от тільки мозок пухне, коли починаю думати про по­дальший сценарій. Що вона робитиме у квартирі і як пояснити моєму котові Мадриду, що Бусоль як учас­ник бойових дій і мій побратим теж має право на кіль­ка квадратних метрів у нашому спільному просторі… Доведеться нагадати, у який спосіб він сам потрапив до квартири.

Мадрид

Якось, коли моя дружина сиділа на зупинці, до неї підійшов кіт. Потерся об ногу, випросив погладжування і пішов собі. А вже за кілька хвилин повернувся із ко­шеням. Нещасним таким, рахітичним. Дружина взяла його на руки, а на підлогу зліз він уже в нашій квартирі. Кіт, що, так би мовити, прилаштував малечу, пішов своєю дорогою, щойно побачив позитивний результат. А я приходжу додому, зачиняю двері — і ось тобі маєш! Вибігає з кімнати пухнастий шкет розміром з кулак і каже: «Нічого собі, так ти теж тут житимеш?! Оце так весело буде!». Він не помилився, йому і справді весе­ло. У хаті дихати нічим, аміак очі виїдає. Спробуй не зробити йому зранку масаж чи не виконати ще якихось забаганок — все, надзюрить під письмовим столом. Щороку у відпустку він їде з нами у своєму власному рюкзаку, і навіть не намагайся залишити його вдома — помста буде страшна, усі килими у хаті обмочить. Отак «весело» ми живемо. Він наразі є повноправним госпо­дарем квартири, і що буде, коли я повернуся з війни та почну відвойовувати втрачені за рік позиції, одному Богу відомо. У нещодавній своїй відпустці я не став цього робити, щоб не травмувати котячу психіку та, власне, і свою теж.

Відпустка

Готувався сім місяців, п’ять з яких відпрацював у Пісках. Якихось серйозних «зальотів» за мною не зна­чилося. Чудив помалу, це правда, але «аватарив» у міру, зауважень по роботі взагалі не було жодного — і ось тобі маєш! Десять діб відпустки! Маячня якась! А як же Кінбурнська коса?! Ми з дружиною та Мадридом щоро­ку відпочиваємо на Кінбурні. Мадрид безпомилково ви­раховує час від’їзду й днів за три починає збиратися. Але все це працює, коли ти вдома. Там «розрулити» склад­нощі, пов’язані з поїздкою, не так уже й важко: оплатив десятиденну путівку, зібрав речі, притягнув їх до місця відправки автобусів, — і все. Тебе відвезуть до Очакова, далі катером, переправлять через лиман, завантажать у всюдихід, і доправлять на базу відпочинку. Той самий алгоритм при поверненні додому, тільки у зворотному порядку. А як спланувати відпочинок, коли знаходишся у «районі», тобто в зоні бойових дій?! Надійний теле­фонний зв’язок відсутній, а тобі треба прорахувати весь сценарій. Домовитись дистанційно за путівку, заплану­вати час на спілкування з дружиною, на офіційні заходи на зразок появи на обласному телебаченні, у бібліоте­ках, на виставках, зустрітися з редакторами журналів, видавцями, та ще й з друзями по чарці випити… Як усе це можна увібгати в десятиденну відпустку?! Тимчасо­во виконуючий обов’язки, або ж просто ТВО команди­ра каже: ти на війні чи кудой? Так, я на війні, але ж це не я, це психологи вигадали рахувати оптимальний час перебування в районі бойових дій: 45+10 діб, і якщо вже мене ніким замінити — я не нию, я воюю. Вже п’ять мі­сяців воюю. Мені вже не сниться родина, рідний Мико­лаїв, навіть голі жінки вже не сняться, а сняться «при­льоти», від яких я прокидаюсь… Приміром, два дні тому наснилось: у нас на другому поверсі стоїть здоровенна коробка з іржавими патронами, і ось якась жінка у моє­му сні, обличчя якої не ідентифікував, у зовсім не еро­тичному одязі несе цю коробку і на моє німе запитан­ня, відповідає: мовляв, треба почистити, бо патрони ще знадобляться. І враховуючи такий психічний стан, мені дають десять діб відпустки. Не заслужених 20 чи бодай 15, як я просив, а саме 10. Це плювок в обличчя. Утім, це лише перший плювок. Далі вже просто не встигаєш втиратися. У тебе ще дві доби за графіком до від’їзду, а зранку на розводі кажуть, типу, а що ти тут робиш? Мовляв, ти вже у відпустці, здавай зброю, збирайся та їдь. Куди їдь?! Мені ще дві доби до від’їзду, у мене все вирахувано, всі механізми запущено. Я вже домовився про путівку на п’ять днів, яку друзі оформили й опла­тили навіть без документів, діставатися коси доведеться власними зусиллями, а це означає, що навіть ті п’ять діб перетворюються на три. Одні роблять, інші руйнують. А Бусоль куди дівати, якщо й сам не відаєш, яка на тебе чекає дорога. А всі ж уже знають, що ти її везеш додому і спостерігають: як викрутишся у такій ситуації. Ну-ну, зараз ми подивимося, який він, товариш Сухов. І ти вже не Сухов, ти вже навіть не «Пегас», а звичайне базікало.

Запитую в ТВО, мовляв, невже важко було попе­редити, документи ж іще вчора були у тебе на руках. І отримую у відповідь: «Я що, за кожним маю бігати?».

І це твій командир!!! Ти виховувався на совєтських фільмах про війну, ти знаєш, як все має бути. Фраза «наш командир у бліндажах не ховався, їв з нами з од­ного котєлка», для тебе має велике значення, найпер­ше — образне. Наш командир і їв з нами, і не ховався за нашими спинами, і боягузом його не назвеш. Більше того, він насправді дуже розумний, першокласний СОБ, тобто старший офіцер батареї, має айкью вищий за усі наші разом узяті; він кандидат наук, він фізик-матема­тик, він працював на космос тощо. У нього позивний — «Академік». Все так. Але… У сини мені годиться, а поводиться так, наче, як казав мій дід Іван, має муху в носі… Тут, на війні, майже усі за збігом обставин. Ми не закінчували воєнних коледжів, кожен планував своє життя на власний розсуд: хтось на гражданці у власній кузні робив з металу витвори мистецтва, хтось оздоблював церковні бані, хтось «крутив баранку» на міжнародних трасах. Ми думали, що є господарями власного майбутнього разом із набором особистих рис характеру та так званих шкідливих звичок (в кожного вони свої, і їх набагато більше, ніж набір з алкоголю, курева та сексу). Якщо наш СОБ, беручи до уваги його соціальний статус, міг собі дозволити будувати світ­ле майбутнє, спираючись на певні обмеження, типу не п’ю, не палю і вам не раджу, то для інших ці поняття є не табу, а навпаки, набором творчих інструментів. Осо­бливо для літніх людей, які вже, як то кажуть, відбу­лися. Карати їх, а тим більше ставитися зверхньо — як мінімум, неправильно, вони не винні, що змушені були покинути зону комфорту й опинилися на передовій. На них можна сердитися, можна навіть ненавидіти, але не можна ставитися зверхньо. Особливо помітною така поведінка стала, коли після поранення нашого коман­дира батареї «Академік» змушений був узяти на себе обов’язки ТВО. Маленький приклад: якось наш по­братим з позивним «Тригуба» (дуже сонячна людина, ходячий позитив) трохи начудив і був відправлений на «яму». Повернувшись на позицію, підійшов до ТВО і спробував якось залагодити ситуацію, обговорити своє майбутнє. Отут і виявилося, що майбутнього в нього немає. Зрозуміло, що Тригуба, як то кажуть, забив на все й почав чудити ще більше, ніж до того. Все логічно.

Утім, треба віддати належне нашому ТВО команди­ра і СОБу в одній особі: щодо вміння наводити батарею на цілі противника, то принаймні одна муха в його носі таки була — ми горя не знали з нашим СОБом, гатили так влучно, що сєпари за п’ятнадцять хвилин почина­ли просити перемир’я. Єдине, чого я й досі не осягнув у його характері, це безтурботної поведінки по відно­шенню до власного життя. Що це: бажання підтримати особовий склад морально чи дійсно творча безтурбот­ність? Якщо розрахунки й міномети хоча б фігурально були захищені від осколків ящиками з жужелицею, то наш СОБ під час бою маячив на своїй незмінній позиції, як тополя. Під проводом командира міномета ми обкла­ли СОБа ящиками з трьох боків, та він, здається, не од­разу це й помітив. Але ми це зробили не задля подяки, просто ми на війні й маємо один одного оберігати.

Таку от картинку я мав у голові, а в реальності: «Я що, за кожним маю бігати?» — у відповідь на цілком логічне запитання, мовляв, невже важко було вчора по­передити, документи ж були у тебе на руках.

Ще й Саня, зампотех, зранку вже поїхав у відпустку, навіть ручкою помахав. Я думав, він до штабу у справах…

Збираюся за десять хвилин, здаю зброю і машиною замполіта рушаю в тил. Виявляється, це не одного мене «кинули», бо в салон з такими самими здивованими очима сідає мій земляк з Миколаєва, старшина Жека. Потім ми, як довбні, ще дві години чекаємо під штабом продовження Марлезонського балету, а кожна мить відпустки вже відходить у минуле…

Усі твої карти перетасовано, всі механізми збито з ритму, і у відпустці встигаєш відпочити два дні на морі, але не на любій тобі Кінбурській косі разом з дружи­ною, а в ненависному Коблевому. Ти напиваєшся, як чіп, тричі купаєшся в штормовому, брудному морі, обпікаєш обличчя об сині медузи і чудиш, як навіжений. Тобі соромно, тобі бридко й голова болить. Три дні ти відлежуєшся вдома, відводячи очі під поглядом дружини, потім виходиш на вулицю й до тебе повертається брид­ке відчуття, бо як і першого дня потрапляєш у дежавю: все місто завішане білбордами з обличчями людей, які призвели до ворожнечі у країні. Своїми помилками, ри­торикою та діями. Вони досі не в тюрмі, вони знов бало­туються, а ти навіть у відпустку не можеш по-людськи з’їздити з фронту. Ти через них опинився на війні, а їх і досі не покарано. Мало того, ти завтра повернешся на передову, а вони тобі накази віддаватимуть…

Твоє обличчя захаркане і витирати його треба вже не рукавом чи носовичком, а чимось більшим. Згадуєш про гранати, які залишив у своїй кімнаті на передовій, про автомат, який раніше сприймав як важку непотріб­ну залізяку…

Ти повертаєшся, а твій ТВО командира готується до дострокового дембеля, виправляє в штабі документи. Власне, в тому, що хлопець знайшов шпаринку в зако­нодавстві, нічого поганого немає. Виявляється, вийшов якийсь закон про неправомірність мобілізації науков­ців. От він і скористався шансом… І я страшенно радий за нього, я сприймаю його як сина — тож як не радіти?! За кілька днів до моєї відпустки, коли вже всі знали про його наміри поміняти мінометну батарею на інститут­ську лабораторію, він уперше за шість місяців нашої спільної служби «спустився з Олімпу» і завітав до ім­провізованої альтанки, де я зазвичай пишу свої картини й обмислюю сюжет майбутньої книги. Не приховую, мені було приємно. Навіть його манера, так би мовити, навчати батька робити дітей, мене не напружила, бо й сам я колись був таким — «дорослим юнаком».

Про кросівки командира мінометної батареї

Ми зайшли в Піски 28.03.15. Холод собачий, дощ, грязюка по-коліна. І головний ворог — невідомість.

Нас кілька десятків чоловіків, кілька мінометів ми — сила! Зустрічає Правий сектор. Шестеро чи се­меро бійців та навідник-самоук, які тримають чи не весь передок одним трофейним мінометом. Не те, щоб їх взагалі було лише семеро, просто в підвалі будинку вистачало місця лиш для семи ліжок. Тож вони жили на позиції за вахтовим методом, незмінним був лише навідник з позивним Кіт. Проте, коли на облаштованій ними території цілою оравою з’явилися ми з кілько­ма мінометами на додачу, правосеки повернулися до своїх. На збори їм вистачило дві доби, але у метушні хтось випадково прихопив із собою новенькі кросівки нашого командира.

Командир був людиною дуже акуратною. В цьому і полягала його екстравагантність. Не те, щоби на війні заведено ходити у брудному одязі — ні, просто важко щохвилини слідкувати за чистотою, коли ти під дощем, по-коліна у багнюці, під час переїзду, завантаження- розвантаження машин, чищення мінометів тощо. Проте наш командир незалежно від обставин постійно перевдягався, постійно прав — давав приклад нам, замурзя­кам. Мені це подобалося. І от, перевзувшись, він ви­мив кросівки та поставив їх сохнути на котел. Однак не врахував, що це чужа територія, що нашого майна тут немає, усе належить Правому сектору. Ну, Правий сектор, збираючись похапцем, згріб разом зі своїми ре­чами і його кросівки — нічого дивного, згодом питання заладнали. І от наступного ранку, на першому ж розводі командир нас вишикував і сказав приблизно таке: коз­ли, хто мої кросівки вкрав, не віддасте — пожалкуєте! Хлопці йому: мовляв, старлей, ти за базаром слідкуй. А він своєї. Обіклав усіх матюками й відпустив. Стоїть злющий, аж лазери з ніздрів б’ють. Я підійшов до ньо­го й кажу, мовляв, товаришу старший лейтенант, не журіться ви так, мовляв, пам’ятаєте, як я свого «Коб­заря» загубив? То «Кобзар» знайшовся, і кросівки ваші знайдуться, кажу йому. А він мене поглядом зміряв, як дегенерата якогось, і каже: «Що ти мелеш! Який «Коб­зар»?! Мої кросівки три штуки гривень коштують!».

«Кобзар» та кросівки, тепер уже мої

Маю дуже цінний примірник Кобзаря. І цінний він не лише тим, що старий, ювілейний, у порівняно хоро­шому стані тощо. На його задній палітурці стамескою вирізано автограф воїна Червоної Армії: 1. «Память о Полтаве, ул. Сакко, Товарний пєрєулок, жд. технікум, 18.11.41.г.; В 18 часов, Полтава ЗДТ, вибившиє в Крас­ную Армію с г. Чкалова» 2. «1-й строй участок, г. Чка­лово, Пєтя, 18.11.41».

Збираючись на війну з колаборантами та кремлівсь­кими окупантами, я запакував Кобзаря в сумку, попе­редньо нашкрябавши на тій-таки палітурці: «Пам’ять про Миколаїв, 30.01.15, добровольці й мобілізовані проти Червоної Армії РФ». Тож дату 30.01.15. р. мож­на вважати початком продовження фронтової епопеї цієї унікальної книжки. Хтось скаже, що це піар, хтось покрутить біля скроні пальцем і, можливо, у чомусь вони матимуть рацію. Проте я діяв інтуїтивно, просто відчував, що маю це зробити. І хоч сам фоліант був чи­маленький і доволі важкий, я жодного разу не пошко­дував про своє рішення. Одразу ж по прибутті у Штаб миколаївського обласного збірного пункту, я почав на порожніх сторінках книжки збирати автографи хлоп­ців, з якими потім потрапив на Яворівський полігон.

Якийсь час Кобзар пролежав у сумці, упакований у три целофанових пакети — не до нього було, дово­дилося у короткий час осягати ази мінометної справи. Та якось книжкою зацікавився мій товариш по службі, екс-спікер Верховної Ради Руслан Кошулинський. Від­тоді порожні сторінки почали поповнюватись автогра­фами офіцерів різних рангів і посад. Наразі мені дуже приємно згадувати людей, які передавали нам, цивіль­ним, досвід, здобутий у різних військових кампаніях. Один лиш капітан Увага чого вартий. Думаю, кожен АТОшник, який проходив навчання на Яворівському полігоні, прочитає це ім’я і тепло посміхнеться… Осо­бисто я можу згадати десятки імен офіцерів, від кур­сантів артилерійського училища, лейтенантів і аж до полковників, для яких в моєму серці завжди знайдеться місце. Абсолютно серйозно: час навчання в учебці став однією з найвидатніших віх у моєму й без того насиче­ному житті.

Щоправда, у діжці меду не буває без самі знаєте чого… Навіть обличчя пам’ятаю того старшини, який вимутив у мене новенькі зимові кросівки. Як би вони виручили мене у Пісках — натуральна шкіра, м’якень­кі, з хутряною підбивкою… Величезна черга, купа но­вобранців, усі отримують канадські однострої з бер­цами, рюкзаками, ременями й таким іншим. Метушня страшенна, на одній нозі стоїш, іншу в штани пхаєш. Сяк-так вдягся-взувся, старшина у спину виштовхує, мовляв, не затримуй чергу… Про кросівки згадав хви­лин за двадцять. Повертаюся, а там вже голяк: які такі кросівки?! Старшина дивиться прозорими очима, без найменшого натяку на… навіть не знаю, на совість чи що… В армії не існує поняття «вкрали», в армії є по­няття «про…бав» — пригадалося зі строкової служби. Я про…бав свої кросівки — хто мені доктор? А от коли я прошляпив «Кобзаря», то це вже була трагедія.

Щойно видали бронежилети, я першим ділом ви­тягнув задню захисну пластину і вставив на її місце «Кобзаря». Книжка увійшла майже впритул, єдине, що непокоїло — застібка знизу. Для пластини все проду­мано, вона органічно вписується у відведене місце. А габарити Кобзаря створювали складнощі при кожному вкладанні-вийманні його з бронежилета, бо липучки відмовлялися липнути; доводилося докладати зусиль, щоб натягнути одну на одну, та й тоді виходило все криво-косо. Утім, врешті трималося досить надійно. З часом, я отримав достатній досвід виймання-вкладання, коли виймав «Кобзаря» заради чергового автографа.

Наше прибуття в Піски супроводжувалося складни­ми погодними умовами. Розвантаження брудного майна з брудних машин вимагало неабияких моральних і фі­зичних зусиль. Ми поскидали з себе броники на купу, і занурилися в роботу. А вже під вечір, коли майно було розвантажене, я з гріхом пополам знайшов свого жиле­та і мало не впав у ступор — наліпки були розстібнуті, «Кобзар» зник. У паніці разів із десять запихав руку всередину, мацав ззовні — зеро. Немає книжки! Це був такий удар! Важко навіть передати.

Однак думка, що «Кобзаря» могли вкрасти, навіть не майнула в голові. Я вважав, що він випав з броника при переїзді. Обшукав кузов машини, проте марно — про…бав книжку! Зрозуміло, що я впав у депресію, хоч стріляйся. ICTV та львівське телебачення вже сюжети показали про легендарний «Кобзар», а я банально загу­бив його, ну не лох?! До того ж, мої миколаївські друзі (волонтери, журналісти, знімальна група) попередили, що я маю чекати на їхню появу в Пісках. Вони збира­лися знімати репортаж про фронтову подорож «Коб­заря». Ніхто не знає, що відбувалося в моїй душі, хіба що той, хто пожартував з мене. Це цілковито в його характері. Дуже складному характері. Не поганому чи доброму — лише надзвичайно складному.

І от за три дні раптом знаходжу книжку у власному бронику: вирішив покласти під передню пластину листи й обереги від дітей. У мене б і клепки не вистачило зап­хати книжку туди. Я вважав, що разом із пластиною вона туди не вміститься, а витягати пластину якось не дуже хотілося — я не герой. Але ж він там таки вмістився.

Випадково намацавши книжку і насилу опанувавши потік емоцій та думок, які зринули у мозку, я висмик­нув руку й знесилено опустився на спальний мішок. Пролежавши якийсь час, наважився-таки і видобув «Кобзаря».

Звісно ж, побратими миттєво скористалися мож­ливістю «пощипати» мене. І найбільш наполегливо це робив той, хто так «вдало» пожартував. Вони чекали, мабуть, що я почну огризатися. Та де там! Я мало не плакав від радості. Вважаєте, що сам винуватий? — не­хай, головне, що «Кобзар» зі мною…

ВІДТОДІ я більше не розлучався зі своїм скарбом, носив його у наплічній торбі.

Хамство

Це якесь прокляття. Цілком природно, що молоді самці керуються законами зграї, я й сам колись це про­ходив. Накачані «банки», луджені горлянки, енергія через край — вони змагаються за лідерство. Може, це й неправильно з точки зору людської етики, але при­родно для армійських взаємовідносин, тут лідерів за­охочують. У мирний час це все працює, біда в тому, що під час війни умови автоматично змінюються. При проходженні строкової служби ти опиняєшся в ком­панії однолітків. Це твій шанс: чи виб’єшся в лідери, чи тебе «зачмирять». Зрозуміло, такі правила. Але хто з колишніх строковиків знайомий з правилами вій­ни? Молоді бугаї, які крім вуличних бійок не бачили жодного серйозного конфлікта?! Отож. Якщо хтось і знає щось про справжнє життя, то лиш ті, що пройшли Афган і таємні воєнні кампанії. Частина цих освічених воїнів потрапила до колорадського табору, частина не приєдналася ні до кого, і лише незначна кількість пішла захищати Батьківщину.

Ну то таке. У нашій мінометці приниження — це повсякденний спосіб спілкування з ранку до вечора. От, наприклад, командир мого мінометного розрахунку з позивним «Бегемот» знає це, як ніхто інший, бо прой­шов школу життя. І менше з тим. Йому 47, у нього 8 років таборів за плечима. Це дуже вихована, освічена людина, а не якийсь там фрайєр. Він семінарію поду­жав, тюрму, війну… Він образити може й без матюків. Вірніше, не образити, а «дістати». Як тая п’явка при­смокчеться — відрубаєш хіба разом з м’ясом. У той час, коли всі командири мінометів будували собі розра­хунки, він будував «сімейку» — підбирав надійних лю­дей. У нього мізки заточені на свій копил. Він знав, що я складна людина, але в той час, коли молоді командири нехтували мною, кажучи, мовляв, нафіг мені цей стар­пер, Бегемот зробив усе для того, щоб я потрапив до складу його «сімейки» у Піски. І за це я йому дуже вдяч­ний. Але тільки за це. Іноді він вмикав такого дебіла, що моя рука смикалась на спусковому гачку, проте щодо порядності (враховуючи його 8 років таборів), то тут, як сам він любить казати, «всьо чьотєнько». Принай­мні, воювали ми на «чьотєнькому» рівні. Серйозно. Одна біда: як перемкне людину — все, зливай воду. Я в такі моменти просто вставав і мовчки йшов, куди очі дивляться, бо сил триматися не вистачало.

Першим, кого я віддухопелив, був командир розрахунку. Було за що. В результаті його відвезли в санчастину й позашивали все, що можна зашити. По тому встряг в історію, коли двоє тримали мене за руки, а третій рихтував мого носа. Наступного разу побив­ся з командиром іншого розрахунку, вірніше, він мене примусив битися, просто не залишив шансу, загнав у кут. Обидва ми знали, що він мене поб’є, бо бугай той іще. Але не під ліжко ж ховатися. Результат: у нього губа-троянда, а в мене вся голова в шрамах. Далі був командир наступного розрахунку: кочергою я пробив йому голову і зламав руку. А закінчилася ця епопея за місяць до дембеля: мене так віддухопелили, що й досі маю проблеми зі здоров’ям; контужений не від прильо­ту вражої міни, а від кулака побратима… Утім, як відо­мо, час лікує.

Я не бажав сідати за книжку одразу після дембе­ля, думав, що знадобиться щонайменше півроку, щоб позбутися фронтового негативу. І — о диво! Минуло лише два місяці, як повернувся з війни, а вже скучив за хлопцями. Усі вони: хами — не хами, командири — не командири, байдуже, усі вони для мене тепер побрати­ми і герої. Для кожного з них і про кожного з них у мене завжди знайдеться добре слово. Тож сподіваюся, що книжка, над якою зараз працюю, вийде такою, що її не соромно буде й онукам почитати. Тим більше, що писа­ти мені допомагають дві вірні бойові подруги: Бусоль і Анфіса Петрівна. Наразі вони лежать по обидва боки мого робочого крісла і терпляче чекають — за двад­цять хвилин за розкладом у нас прогулянка. І до речі, кіт Мадрид обов’язково зустрічатиме нас у дверях, наче справжній митник. Він у нас такий.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка