PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Одарка з Америки
Автор: Одарка з Америки

Модня тема: як воно – рожать у Штатах

Невигадані історії про життя українки у США.

Про це пишуть всіхтонепопадя, – як я/моя кума рожала в Америці… причому пишуть навіть ті, кого там вообпщє не було. Ну ось і мені захотілося свої 5 копійок вставити в общю тріпанину, бо я там і була, і даже рожала. Чєсслово.

Якщо ви хочете дізнатися теорію – де, почому і шо краще – то… то гугл вам в помощ. А я буду так – мислью по древу, емоція за емоцією.

Отож, як я рожала в Америці. Хм… Не мовчки, скажу я вам. Далеко не мовчки. Вдома в Україні я не орала благим матом, бо – а смисл? Один раз шось там вякнула, так толі уборщиця, толі нянєчка сказала, шоби я совість мала, бо я – не одна тут, і шо врач стомлений, і шо я у нього 13-та, і шо п’ятниця 13-те, і шо з також цифрою мені краще помовчати. То мене й заткнуло на такій оптимістичній ноті аж доки фсьо не закінчилося криком новонародженого сина. (У суботу, кстаті:):))

Тут, в Америці, – була благодать:) Кричи – скільки влізе. Як тільки почала – відразу медсестра тут як тут: якісь фігульки до мого пуза і моніторчик до фейса.

– Наркоз будем? – радісно питає. (Кстаті, роди з наркозом – і ціна зростає до небес)

– Нє, ми – українки – рожаєм без наркоза, – гордий отвєт після перших пару годин.

Огромна кімната. Ліжко шикарне, фсьо піднімається, фсьо опускається, тв на стіні, столики, моніторчики, тумбочки, крісло для чоловіка. А у мене в руках магічний пультик – там купа кнопочок – і тв увімкнути, і медсестру подорвати бігти, і ліжком управляти. Балдьож був би повним, якби я не рожать приїхала, а так – на отдохнуть…

Наступний ор – і медсестра сівкою-буркою з’явилася знівідкіля: фігульки все ще на пузі, моніторчик біля фейса. Тепер – ше до якогось компика під’єднали. Ше через пару годин:

– Наркоз?

– Нєєє…

– Може джакузі?

– Нєнунейомайо, а шо ж ви мовчали, шо у вас таке добро є?!

Огромна кімната. Огромна джакузя. З поручнями. З місцем всередині для стада бєрємєнних, включаючи всіх членів їхніх родин. Балдьож був би повним, якби я була тут без кілометрового пуза і впевненості, шо у мені сидить троє слоненят, ховаючись один за одним.

Ще один разочок крикнути – а вдруг шось ше запропонують? – Лежу, голка в моїй вєні. Краще б я мовчала.

Сьома година.

– Може наркозику мені дайте?

– Пізно. Ви вже рожаєте, – і десь там в далині за моїм пузом світяться радісний фейс медсестри і лисина лікаря, який вознік, коли практично фсьо закінчилося.

І в цей момент, добре помню, паніка прийшла до мене. Як повний іодіот на повному серйозі я почала збиратися додому. Навіть при моєму незнанні інглішу я абсолютно без помилок я сказала, шо передумала рожать, і шо це фсьо – ложні схватки. Вообщем – за торбу і додому.

Треба віддати належне – мабуть, я така була не перша – вони красіво дружною компашкою – мене поклали назад. І привітали з дівчинкою через пару хвилин.

…Із цієї кімнати нас перевезли далі.

Саме перевезли, а не сказали пересовуватися на своїх двох з торбищем в руках.

Перевезли в велику гарну кімнату з кольоровими стіночками і арамнющим вікном з виглядом на зимовий сад. І Гогенами різними то там, то сям на стєнах. (Ну, щоправда, копіями:))

Не у маленьку кімнатку з сірими мрачними стєнами, ліжком, тумбочкою з тараканами, умивальником з холодною водою і кількома мамочками.

У кімнаті – магічне ліжко. Не на старих розтягнених пружинах (коли попа, по суті, лежить на підлозі). З чудовим матрасом. З простирадлом (а не клійонкою на бруднющому матрасі товщиною в сантиметр). І пультиком до ліжка. Мій син, як побачив це, доставав нас ше півроку, шоб ми таке додому купили. Подушки. Монітори. Тв з пультиком. Холодильник. Душ. Ванна. Туалет. Половина кімнати відведена для чоловіка – ліжко, крісло, столики, стільчики. Шафки. Пультик і кнопочки кругом, шоб всіх доставать. Навіть у туалеті над унітазом – кнопочка на випадок чого. І, кстаті, вони прибігають туди в секунду. Я перевірила. Випадково, бо думала, шо то тіпа шоб воду зливати 🙂 І телефон – всіх шоб строїти і їсточки замовляти. Кстаті, ніколи не думала, шо буду так багацько їсти. А воно було смачним! Їжа в лікарні – і смачна. Це ж нонсенс якийсь.

Все чисте. Нереально чисте. І не смердить хлоркою. – Інший нонсенс.

І на аналізи нікуди не треба ходити – до тебе приходять.

І ізвіняються постійно, і всі люб’язні. Всі, навіть ті, кого ти достала реально…

А ше – з цікавого. На дитину чіпляють сигналізацію: наблизився до вікна в кімнаті чи до дверей з поверху – медсестра і охорона зразу тут як тут.

І ні тебе, ні дитину не випустять, доки не побачать дитяче автосидіння, в якому дитину везтимуть додому.

…І наостанок. Найвагоміше. Оце все знаходиться в маленькому населеному пункті, який селом назвати мій язик не повертається…

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка