PCEtLSDQndC1INC00L7QsdCw0LLQu9C10L3QsCDRgNC10LrQu9Cw0LzQvNCwIGZ1bGxzY3JlZW4gLS0hPg==
ФАКТИ iPad / iPhone ФАКТИ Android
Анастасія Федченко
Автор: Анастасія Федченко

Що читати? “Чорне сонце” Василя Шкляра

Тих, хто очікує в описі цього процесу побачити ріки крові і розіп’ятих російськомовних місцевих жителів, мушу розчарувати.

Я ніколи не любила книжок про війну. І завжди старалась читати щось інше. А цієї осені Василь Шкляр презентував “Чорне сонце” – першу повість про сучасну визвольну війну. Автор “Чорного ворона”, що так гарно читався під час подій на Грушевського, і “Марусі”, яку треба цитувати через речення, настільки перегукуються події сторічної давнини із сучасністю, написав Думу про братів азовських. Вони перемогли страх смерті ще на Майдані, коли йшли проти снайперських куль із дерев’яними щитами та шматками бруківки в руках. І коли зрозуміли, що на Сході стає гаряче, поїхали туди. За однострій їм тоді слугувала чорна форма охоронців (і їх спершу називали чорними чоловічками), а за зброю – арматура.

Про батальйон “Азов” Василь Шкляр розповідав мені якось на зйомці. Казав, що там усі хлопці надзвичайно патріотичні, освічені. І розповідав, як один із них хоче вивезти скіфську бабу з-під обстрілів у спокійніше місце.

Зі “знайомства” Маляра – бійця з Криворіжжя, від чийого імені й ведеться розповідь, – зі скіф’янкою із загадковим виразом кам’яного обличчя і починається твір. Неправильно розкривати фінал, але кам’яна баба зрештою опиниться у Маріуполі.

Бійців “Азову” Шкляр описує здебільшого кількома штрихами, і хоча вустами 28-річного Маляра, однак із батьківською любов’ю. І якби повість треба було схарактеризувати єдиним словом, я б обрала епітет “тепла”. Попри бої, кров і смерть. Твір – ніби родинний фотоальбом, тільки замість світлин у ньому – слова. Ось боєць із яскравим позивним Сіроманець – “якщо глянути збоку, таки вайлуватий, можна подумати, зовсім незграба, але то велика омана. Сіроманця треба побачити в гарячому ділі. Особливо коли він лупить з гранатомета-підствольника… Ще їдучи з Кривого Рогу на Майдан, він набрехав удома, що напитав добру роботу в Києві на будівництві… Він зовсім недавно перейшов на рідну мову і думає, що правильно треба казати “неня”, бо “мама” кажуть і кацапи”. У юного чотового Гризла – “по-юначому добре, відкрите лице і борода, відрощена на раніше не голених щоках та підборідді, ніжна, як пух. Він не курить, не п’є, не вживає лайливих слів і червоніє, коли поруч нього матюкаються”. А на грудях у нього витатуйований увесь декалог українського націоналіста. У Хунти – “найкращого у світі фехтувальника на шаблях” – під  час виходу з Іловайська відкрилось “шосте чуття” – “біжу, каже, й знаю, що он за тим поворотом буде аптека, а там далі школа, спортивний майданчик, садок… Біжу – так і є, так і є, Господи, все точнісінько так, як мені уявлялося, хоч я ніколи в житті там не був”. А ще є у повісті Хома – вісімнадцятирічний сирота з Волині та дев’ятнадцятилітній Аксьон із Луганська, якого зреклися батьки за те, що воює за Україну, а не за “ополчення”. Вони – як двоє братів, що завжди поруч. І загинули в одному бою. Хома накрив собою гранату, але осколок її смертельно поранив Аксьона. І поховані вони обоє поруч…

“Чорне сонце” – не тільки про “азовців”. Це розповідь про волонтерів і про гру на гітарі. Про фазанячі бої у неймовірно прекрасних степах Донеччини. А ще про те, як “чорні чоловічки” намагаються українізувати Маріуполь. Тих, хто очікує в описі цього процесу побачити ріки крові і розіп’ятих російськомовних місцевих жителів, мушу розчарувати, – цього всього немає. Українізація починається з… театру.

Повість Шкляра стала першим твором про цю війну, який я прочитала. І, напевно, це найбільш художній твір. Він не справляє враження хроніки. Лиш нагадує – за кількасот кілометрів від нашого миру триває наша-таки війна. І коли закінчиться збройне протистояння, почнеться ідеологічне, не менш важливе, і не менш складне. Точніше, воно вже є, тільки на цьому фронті, крім військових і волонтерів, поки нікого не видно.

“Чорне сонце” – це тепла повість, це родинний фотоальбом, тільки замість світлин – слова. І гортати його важко, бо горло постійно стискається, а на очі набігають сльози. Але потрібно, щоб пам’ятати таких хлопчаків, як Хома й Аксьон, які померли. За нас із вами. І не забувати про тих, хто навіть під час бою думав, як зберегти скіфську бабу.

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Вгору Вгору
Вверх

    Знайшли помилку в тексті?

    Помилка